1|
2|
3|
4|
5|
6|
7|
8|
9
Серденько
Тиша... Село міського типу, кажуть інколи СМТ... Дмухає тепло вітер. Сонце сховалось. Все ніби спокійно, але щось не так... Будинок, вогники у віконцях. І одне вікно якось таємниче кличе зазирнути. А там... Всі бігають, метушаться, збуджені. Коренастий чоловік, якось не може знайти собі місця. Чорняве волосся в різні боки, очі як п’ять копійок. Дитина біля двох рочків з ведмедиком у руках, перелякано дивиться на того чоловіка, мабуть тато. А з другої кімнати лунають жіночі зойки.
Раптом в далечині стає чутно сирену, то мабуть швидка або міліція... …Таки, швидка, яка під’їхала до під’їзду будинку, де відбувалась ця подія і чоловік попід руки з фельдшером виводять вагітну жінку, яка тихенько стогнала, хлопчик дворічний лишився в дома з літньою жінкою, напевно бабуся.
І от казка почалася...
Народилася в цій молодій українській сім’ї дитя, в той літній теплий вечір.
Дитя, те було незвичайне. Молоді батьки трохи розгубились, тіла в тої дитини не було. Акушерки почали шепотітися між собою. А чоловік з жінкою, то один на одного дивляться, то на дитину. Проте чоловік сказав: „То наше дитя і ми її любимо будь-яку”.
Ви, мабуть, не уявляєте, як це дитина без тіла, але і таке в житті буває. Спитаєте, Як це не має тіла? А зрозуміти, що то дівчинка?... Народилася дівчинка. І назвали її Серденько. Та все просто Серденько була така рожевенька, що навіть не було сумніву, що то дівчинка.
Росла Серденько не по днях, а по годинах. І така вона була тепла, що в кожного від її тепла, починало радісно серце тремтіти.
Пройшло десь п’ятнадцять років і одного ранку, а то був звичайний ранок, як і будь-який інший, але в цій сім’ї, він став знаковим. Серденько не хотіла вставати з ліжка. Мама підходила і питала: „Може ти захворіла?”. Серденько ковтала сльози, відповідала: „Ні”. Тато мовчки зайшов, поглянув, а Серденько теж мовчки накрилася ковдрою, і тато вийшов. Старший брат навіть не зайшов, але голос його лунав по всій хаті...
Так, Ви правильно зрозуміли... З часом ця сім’я переїхала до великого будинку і в кожного була тепер своя кімната і своє життя.
Серденько ці всі п’ятнадцять років відчувала батьківську любов, любов всієї родини, особливо бабусину. Буває прийде вона до неї всядеться на лавку, а бабуся каже: „Я тобі вже все склала, і твоє сальце улюблене в баночку”. З річки вже було чутно, як діти гуляють і Серденько теж збиралась туди, але їй так хотілось, ще побути поруч з бабусею. Відчути її теплі люблячі руки, запах молока і хліба запашного. Вона просто сиділа, мовчки дивилась на бабусю, і так їй було добре.
І от, насидівшись, вставала, бабуся її цьомала, а вона чемно стояла, коли бабуся її обіймала. Йшла на річку бавитися з іншими дітьми, та часом Серденько відчувала себе самотньою серед цієї любові.
...В цей день вона це усвідомила ще більше.
-„Я не така як всі. В мене не має тіла. Знаю, що вони мене люблять, але люди скоса на мене дивляться, хоч ніби і звикли. Ну, чому, саме я, чому я така народилась. Невже в мене не буде свого тіла”.
Тому Серденько не захотіла вставати з ліжка, щоб знову побачити, що всього-на-всього тільки Велике Серце.
- „Невже я так і буду жити весь час як Серце. І в мене не буде такого життя як в інших”.
Та саме гірше було те, що Серденько почала усвідомлювати, що вона Не Хоче жити як всі.
Пролежала вона так півдня, а потім подумала: „Ну, від того, що я тут так лежу, тіло ж не з’явиться”.
Якось сповзла з ліжка, і захотілось Серденьку зробити, щось незвичне, при чому поповній.
- „Ну, а що?...”- подумала вона. Відкрила шафу і знайшла там червоні лакові туфельки з синіми бантиками. Вдягла їх і пішла до бабусі, а по дорозі всі люди оглядались, шепотілись.
А Серденько думала: „А мені, то до лампочки, що ви всі там говорите”. І пишалась собою. Прийшла до бабусі, а бабуся дивиться на неї і каже: „Серденько, ти сьогодні така красунечка, і скажу я тобі таке, що я відчуваю – Як` би тобі не було зараз кепсько, але пройде трохи часу, ти почекай, в тебе буде щасливе життя. Навіть ще краще ніж, ти думаєш, і від того як тобі буде добре, сама будеш здивована. Почекай...”. Обняла Серденько і поцьомала. Серденько в цей раз з такою вдячністю за розуміння обійняла бабусю, що в бабусі сльози з очей полилися. А Серденько мовчки, взявши корзинку, пішла на річку. Та сьогодні все якось було не звично. І вона пішла, не як завжди скороченим шляхом, а через ліс, довшою доріжкою...
Йде, йде, і тут їй по дорозі йде на зустріч одиноке тіло, без серця. Як зраділа Серденько, осяяла думка може: „Це моє тіло?”. Підійшла і питає: „Як тебе звати?”. Тіло відповіло:„Леник”. А Серденько випитує далі: „А чого твоє тіло без серця?”. Він схилив голову.
- „Не знаю, якось так сталося, я такий народився.” Серденько ще більше зраділа і схвильовано запропонувала: „Хочеш я буду твоїм серцем?”. Леник подумав і каже: „Давай”, і впустив Серденько у своє тіло. І жили вони так п’ять років, але чомусь Серденько спочатку дуже раділа, що в неї тепер є тіло, а згодом чомусь вона вже не була такою теплою, а з часом і зовсім була ледь тепла.
І одного разу, якось потрапили Серденько з Леником у місто Левів. Вони чули про нього, про це місто де відбуваються Дива, але ніколи там не були. І от ця подія трапилась, а відповідно, і Дива не змусили чекати. Поки Леник дивився, як грають горобці, Серденько побачила гарний загадковий будиночок, куди заходили люди в гарних платтях, а найприємніше для Серденька, вона таких раніше не бачила і їй захотілося подивитися, а може і приміряти одненьке. В неї, наче крила з’явилися. Вона дуже легко вийшла з тіла Леника і побігла, так швидко в той будиночок, як могла. А в тому будиночку було так красиво і головне затишно, що Серденько там лишилась і скільки Леник її не вмовляв, Серденько сказала, що тепер вона буде жити в цій красі, і що їй тут дуже подобається. Леник був вражений і розгублений, він не знав, як йому тепер жити знову без серця, він відчув себе спустошеним, але то було якесь інше спустошення, було дуже боляче і образливо. Та Серденько вирішила твердо і він зрозумів, що інакше не буде.
Прожила так Серденько чотири роки і одного дня захотілося їй навідати батьків. Дуже вже вона за ними скучила. Поїхала у садибу до них, на місяць, погостювати. А там в той час гостював король отих садиб, всі його знали і поважали. Випадково, він побачив Серденько, і помітив, що вона подорослішала, правда вже не така рожевенька, але якась таємничіша стала.
І став король навідуватись до садиби її батьків, щоб через вікно подивитися на неї. А Серденько все не могла зрозуміти, з якого дива, король став таким уважним.
Одного разу, то була якась дивна ніч, як і весь цей місяць. Серденько все не могла знайти собі місця. В неї сьогодні мала бути аудієнція з королем. І він їй про це сповістив. Серденько чотири рази перевдягалась і в останню мить перевдяглась в старі штаніки і футболку, а на ніжки вдягла старенькі мешти.
І так пішла...
В цю ніч Король запропонував своє тіло для того, щоб Серденько в ньому поселилася і стала в ньому володаркою. Серденько розгубилась, як це так трапилося, і попросила час подумати.
Пройшов місяць...
Серденько все не могла наважитись на цю пропозицію.
І пішла вона прогулятися в садочок. В садочку зустріла Леника, який все не міг заспокоїтись, що вона його лишила. В той самий час в садочку радники короля в доміно грали і побачили Серденько з Леником; і королю доповіли. І поїхав король з тих місць, в Цар град, навіть не попрощавшись і не поговоривши з Серденьком. А Серденько вирішила, може, то й на краще. З Леником вона не об’єднувалася і не збиралася, то була просто випадковість.
Та життєві випадковості, може, на справді, не такі вже і випадковості...
І знову Серденько повернулась в місто Левів сама. Стала, ще холоднішою та невеселою.
Переміряла усі плаття в красивому будиночку і вирішила, що нічого її більше не тримає. І поїхала в Цар Град, але Цар Град зустрів її похмуро, не люб’язно, а через рік вона повернулася до садиби батьків, і почала допомагати їм по господарству. Та про тугу, яка її скрутила, стогнала, але нікому не говорила, та біль був з кожним днем сильніше. Стала вона зовсім нелюдима і різка. А батьки тішились, бо нарешті їх Серденько була поруч, старанно допомагала, і такі несподіванки, як червона фарба на стінах у її кімнаті, були не зрозумілими, але вони з тим мирилися.
Раз у рік від страшного болю, від туги, Серденько відпрошувалася у батьків і їхала у Тридесяте Царство, щоб Фестиваль, який там проходив трохи її відволікав. Через три тижні вона верталася спокійнішою, хоча і стомленою від карнавалів.
Так пройшло ще два роки.
Правда були такі моменти, коли Серденько підходила до мами з татом із проханням знов повернутися до міста Левів, та ніяк не хотіли батьки про це чути. Та коли стали помічати, що вже дуже Серденько змарніла, страждає, дали дозвіл, і знов, наче на крилах полетіла Серденько до міста Левів з надією, нарешті знайти своє тіло і бути щасливою.
Та сталося не так як гадалося... Пройшов від тоді час і люди не впізнали Серденько, бо вона змінилась, подорослішала, була зовсім на себе не схожа, а Серденько не розуміла:
- «Як це так, я ж така сама, чому вони мене не впізнають». Скрутила її туга, ще дужче, в сльозах бігла три дні і три ночі вона до садиби батьків, подряпана, забруднена, і гірко плакала. А батьки приговорювали: „А що ти думала, тільки ж ми тебе любимо, насправді”.
А Серденько, ще дужче плакала: „Я ж хочу своє тіло, я не хочу бути Просто Серденьком”. Батьки здивовано поглянули один на одного і зрозуміли, що їх дитина, їх дівчинка виросла. Цього було слід очікувати, що прийде цей день, коли Серденько усвідомить, що вона незвичайна. І не зможе жити простим, звичайним людським життям.
Батьки були в розпачі, а Серденько ще більше, і пішла вона до бабусі, як завжди, всілась на лавку і питає:
- „Бабуся, що мені робити? Як мені знайти своє тіло?”
А бабуся каже:
- „Слухай своє Серце. Слухай своє Серце, дитино. І все буде добре”. Обняла і поцьомала.
- „Бабуся, а як я маю його слухати, я ж і є Суцільне Серце?”
Бабуся подивилась на Серденько з любов’ю і каже:
- „Так, Велике Серце і тому ти маєш слухати його. Йди з Богом, дитино, йди з Богом”. І провела Серденько до дверей, а Серденько йшла і все озиралась, та бабуся закрила двері.
Серденько йшла і відчувала себе розгубленою, не розуміла, як дійшла до дому, але зібрала речі і пішла до міста Левів знов. І пройшло три дні, і три ночі, важко, інколи, йти було. Та Серденько йшла і відчуття, що Все Буде Добре їй допомагало, і як сказала бабуся – слухала, слухала, у всякому разі їй так здавалося.
Вибившись з сил, вона зайшла в першу кав’ярню у місті Левів, щоб перепочити і заснула, а коли прокинулась, то її щось дуже боляче стисло. Вона не могла зрозуміти, що це.
Щось стукає, вдих... видих... вдих... видих, що це... що за дивне відчуття. І раптом чує:
- „Що це стискає..., чому саме Я..., це мені...? Отче, чим я то заслужив, моє ж тіло незграбне, а ти мені подарував таке Велике Серце? Отче, скажи...
- „Сину мій, послухай, кожному даю тільки стільки, скільки він може витримати, і не більше. А ти зможеш жити з таким Великим Серцем! Я гарантую, що інколи тобі буде важко дихати, але я Вірю, що твоє кохання зможе заспокоїти твоє Велике Стомлене Серце.
|
