За вікном вже вечоріло, сутінки з усіх боків підкрадалися до оселі, змушуючи запалювати лампи та інші джерела світла. Це свідчило про те, що час наближається до восьмої години вечора, тому що дія діялася в квітні, тому темрява наставала досить вже пізно. Та й погода вже радувала довгоочікуваним теплом та зеленню, що красувалася на деревах, «скрашуючи» темні віти та стовбури. Колір зелені був насиченим та яскравим, молоденькі листочки ще не встигли запилилися і наче дихали молодістю та свіжістю. Весна в цьому році була тепла, але жителі столиці ще не поспішали скидати плащі та капелюхи.
За всім цим спостерігав слідчий Юрій Петрович, який прикусивши кінчик кулькової ручки, дивився у вікно, проте думки його блукали десь далеко. Взагалі – то вже був час збиратися додому, у відділі нікого не залишилося крім нього та…
- Петровичу, ти там що заснув?! - крикнув чийсь голосний та дзвінкий голос майже над вухом, змусивши слідчого аж підскочити у кріслі.
- Ти здурів, чи що! – крикнув Юрій, намагаючись не показувати, наскільки перелякався.
- Замерзнеш, Петровичу, - засміявся голос, і в наступну мить хтось поклав руку на спинку крісла.
- Не замерзну, - похмуро відповів слідчий, - ти краще скажи, чому досі на роботі? Думав ти вже дременув на гульки.
- Чому ти так вирішив, - трошки обурено запитав його співбесідник.
Юрій Петрович повільно піднявся на подивився на свого колегу. Перед ним стояв високий молодик, який тільки нещодавно закінчив навчання та прийшов до них у відділ розкриття злочинів на практику. До того ж, Кирило (так звали нещодавнього студента) сподівався залишитися тут на роботі, і хоча Юрій робив вигляд що не підтримує його ентузіазму, вже домовився з ким потрібно, щоб хлопець дійсно залишився у них працювати. І хоча Кирило був єдиний, хто звертався до Юрія Петровича на «ти», хоча його іноді занадто енергійний характер часом дратував, все ж таким він був щирою та привітною людиною, до того ж старанним та відповідальним.
- Хіба ти не збирався кудись на гульки? – запитав Петрович напряму.
- Та як ти міг подумати? – награно образливо відповів Кирило, - та мені через тиждень іспит на права здавати. Готуватися до екзамену, а ти про гульки мені розказуєш.
- Тому що заздрю, - відповів той, надіваючи чорний плащ та капелюх, - мені б назад твої роки…
- Та тобі лише тридцять сім, - мимоволі сказав той, але замовк, коли побачив, що Юрій пильно дивиться на нього, тому замовк. Їх «старшина» не любив коли говорили про його вік.
Чоловіки вийшли на вулиці і неспішною ходою пішли до автобусної зупинки. Кирило з легкою тривогою дивився на свого начальника: взагалі-то він звик до того, що той досить мовчазний, але останнім часом він себе просто перевершував, одним своїм видом міг самого чорта злякати. Але за останній час вони працювали вдало, було розкрито декілька справ. І саме після останньої розкритої справи, Петровича наче підмінили, він ставав все похмурішим та похмурішим.
- Петровичу, та скажи вже в чому справи? – не витримав молодий хлопець, - з роботою справляємося, все останнім часом легко…
- В тому і справа, що все занадто легко, - відповів Петрович, йдучи, сховавши руки в кишені. – Легко, тому в мене думки, що тут щось не те.
Кирило кивнув. Тиждень тому їх відділок розкрив справу, де один житель міста збував наркотичні речовини, до того ж, не тільки дорослим, але і підліткам. Коли цю справу накрили, він клявся та божився, що в нього не було співучасників, що він діяв один. Але Петрович не дуже повірив йому, здавалося, що злочинець когось покриває. Проте обшукавши квартиру, вони не знайшли нічого, що могло на це вказати. Оттак у Юрія Петровича, який мав стаж розкриття злочинних справ біля п’ятнадцяти років з’явилися причини для роздумів, які не давали спокою ось вже чотирнадцять днів.
На цьому розмова завершилася, тому що, Кирило не знайшовся що відповісти на ці слова. Тому вони просто розійшлися кожний в свою сторону, Кирило пішов до автобусної зупинки, а Юрій вирішив пройтися до свого дому пішки. Шлях складався з трьох зупинок, погода стояла гарна, тому слідчий впевненою ходою направився по знайомій дорозі.

За п'ятнадцять років слідчої роботи Юрій Петрович бачив багато. Одружений сім років на жінці що була його старша на п’ять років. Від першого шлюбу в неї залишився син, а в новому шлюбі з Петровичем народилася дівчинка. Дивлячись на Петровича, могло здатися, що він нещаслива людина, тому що посмішку на його блідих вустах бачили дуже рідко, проте це було не зовсім так. Роботу свою він любив, хоча вона і випила в нього чимало крові, дітей любив наскільки це було можливо, навіть не бачив різниці між прийомним сином та рідною дочкою. До дружини відносився добре, не можна сказати, що палав коханням, але не бачив себе ні з ким іншим, тільки з нею. Взагалі іноді здавалося, що цей чоловік не здатен на глибокі почуття, що він якщо любить, то трішечки, якщо живе то із задоволенням, але не занадто. І хоча він завжди відмахувався та звинувачував вік, він сам добре знав, що це не так. Таким флегматичним він був завжди, навіть у ранній юності. Навіть коли його син приніс у щоденнику зауваження: «Не хоче вшанувати пам’ять загиблих. Сказав, що їх не вбивав. Розберіться будь ласка», він лише подивився на винуватця і запитав: «Справді, чого це ти їх не вбивав?» І хоча син тоді засміявся нічого не пояснивши, чоловік лише потиснув плечима та пішов читати газету, тому що втомився після робочого дня.
Сьогодні він засидівся на роботі і цього разу навіть життєрадісний Кирило не зміг його від справ відірвати. Тому коли Юрій подивився за вікно, він побачив темряву, а подивившись за вікно, він побачив темряву. В цю мить навіть йому стало якось не по собі, нарешті згадав, що, мабуть, дружина вже не знаходить собі місця від хвилювання, а мобільний в нього був відключений.
Тому швидко вдягнувшись, Юрій Петрович вийшов на вулицю та швидкими кроками пішов по знайомому шляху. Транспорт вже ходив погано через пізню добу, тому варіанту, крім як йти пішки у слідчого не було.
Думки слідчого, поки він йшов додому були спокійні, та, можна сказати, одноманітні. За п’ятнадцять років, що він працював на своїй посаді, чоловік бачив та чув вже стільки, що здавалося, нічого нового в його житті вже не станеться. Через те, що смерть, сльози людські та негоди супроводжували його постійно, він здається, розучився боятися. Але, на щастя, ця сувора людина не навчилася співчувати та допомагати тим, хто цього потребував.
Отже, думаючи про те, інше,тобто про життя, Ігор, звернув до провулку. Було вже майже о пів на дванадцяту, ніч була місячна, провулок не освічувався, тому зорі та молоденький місяць щедро посилали свої холодні промені на землю. Раптом чоловік зупинився, десь не далеко від нього почув дитячу ходу та тоненький сміх. Хтось то наближався, то віддалявся від нього, скоріше за все, дитина гралася, бігаючи по провулку. Ігор Петрович похитав головою: мабуть якась дурна матуся на ніч вийшла з дитиною на прогулянку. Чого ж вдома не сидиться?
Ігор Петрович пішов далі, але не встиг зробити і трьох кроків, як перед ним пробігла дитина. Все що тільки зміг помітити слідчий, так це те, що це була дівчинка у легкому платтячку та накинутому на плечі джинсовою курткою. Все це сталося так швидко, що Ігор закляк, але коли знову придивився до провулку, побачив, що вже нікого немає. Йому навіть здалося, що все це привиділося, але в той час дівчинка з’явилася в кінці провулку. Голосок, що виспівував пісеньку (проте Петрович не міг розібрати слів) став трохи голоснішим, начебто дівча дражнило чоловіка. Він відчув роздратування: чого ця дитина біга сама серед ночі? Куди її батьки дивляться? Невже за грати захотіли?
- Що ти там робиш? – крикнув він, - негайно йди сюди, інакше як зніму ременя…
Він замовк, розуміючи, що говорить нісенітницю, але як представник закону та порядку, повинен був втрутитися. Навіть якщо ця дівчинка бездомна, потрібно було хоча б допомогти. Згадав, що в нього самого є донька, і він би не зрадів, якби вона ось так бігала по темному провулку сама – самісінька).
Тим часом, дівчинка білою плямою застигла посеред провулку, пильно дивлячись на нежданого супутника. Дивно, але обличчя дитини не було видно, проте чомусь Ігор був впевнений в тому що вона розглядує його, начебто вивчаючи. Він промовив:
- Послухай… що ти тут робиш? Де твої батьки? Тобі потрібна допомога?
Дівчинка не відповідала, тому Ігор автоматично зробив їй назустріч Але дівчинка відступила, продовжуючи дивитися на нього, дивним чином не показуючи своє личко.
- Не бійся, я не зроблю тобі нічого поганого, - сказав Ігор, розуміючи що малій дитина скоріше за все дуже страшно.
Почувся легкий сміх, дівчинка сміялася.
- Не боюся, - здається дитина втішалася тим, що Ігор не знав що робити в цей момент.
Дівчинка розвернулася та побігла вперед. Ігор, не знаючи, що робити швидкою ходою пішов за нею. Дивним чином, дитина змогла втекти, від сяйва місяця стало дуже світло, здавалося, що супутник Землі підійшов до нас ближче.
- Не він… не він… - почувся голос дівчинки, наче вона зверталася до когось.
Ігор Петрович пішов далі настільки швидко, як тільки міг.

Слідчий сидів в своєму кабінеті, але не міг взятися за роботу, чомусь не працювалося зовсім, що було не схоже на нього. Він дивився на своїх співробітників, які, на відміну від нього, з ентузіазмом перебирали документи та розмовляли про майбутні справи. Але Петрович зовсім не цікавився про те, що там говорили, доки одна з молодих співробітниць Настя не заговорила про містику та не пом’янула випадок, що стався з її сестрою.
- Тетянка розповіла, що якось поверталася додому через наш старий парк. Вже тисячу разів ходила тією дорогою, але того разу зустрілася з дівчинкою…
Ігор Петрович підняв голову, але потім знову опустив, намагаючись зробити вигляд, що все це його не цікавить. Хоча Настя багато не розповіла, але тих слів, що вона ще сказала, цілком вистачило слідчому:
- Ця дівчинка не відповідала на запитання, лише повторювала: «Це не вона… не вона…». Дивно, правда? Я, звісно, думаю, що Тетяні по клубам потрібно менше ходити та до пляшки не так часто прикладатися, але історія все ж таки трошки моторошна, правда?
Інша співробітниця закивала, підтверджуючи, але Ігор більше не слухав, до того ж, відчув роздратування.
- Гей, цокотухи! Краще працюйте, - трошки підвищивши голос, сказав Петрович.
- Обідня перерва, - відповіла Настя, - вже наші хлопці пішли, ти б теж сходив, а то злий такий. Голодний мабуть?
Ігор Петрович не відповів, зробив вигляд, що поринув в роботу. Чомусь не було настрою сперечатися. В нього часто був відсутній настрій, але чомусь останнім часом він просто бив всі рекорди. Але він не хотів псувати настрій іншим.
Сьогодні він знову повертався додому пішки та пізно. Він розумів, що дружина буде сердитися, а діти ображатися, але він не міг інакше. Чому? Він сам не знав…
Коли він знову побачив дівчинку, він не здивувався, запитав лише:
- Навіщо людей лякаєш? Чого ти хочеш?
Дівчинка не відповіла, підійшла до нього. В руках вона щось тримала, пильно дивлячись на Ігоря. Дуже повільно простягнула «щось» слідчому, Петрович автоматично взяв це. При сяйві майже повного місяця, чоловік розглянув рівний шматок паперу, на поверхні якого була намальована фігура жінки з рудим волоссям, з темними очима, злою усмішкою. Малюнок був досить талановитий, але в той же час помітно, що малювала його дитина. Зверху, чітко було написано: «Пішла ти…» Далі було, мабуть, ім’я цієї жінки, але його розібрати Ігор не міг.
Він подивився на маленьку дівчинку, що начебто чекала його реакції. Зараз Ігор помітив, що обличчя дівчинки не видно, тому що повністю закрито чорним волоссям. Він простягнув руку, трошки відвів волосся дитини…
Перед ним відкрилося личко, яке, могло належати як янголу, так і дияволу. Гарні, блакитні очі палали злістю та ненавистю, на тоненьких губах грала така зла усмішка, що зуби, що виднілися з під губів, здавалися гострими та небезпечними. Здавалося, що перед слідчим стояла жителька пекла…
Вперше за все своє життя Ігор Петрович втратив свідомість. Сталося це швидко, він навіть не встиг злякатися. Просто навколо стало темно, після чого він уже нічого не міг пам’ятати.
Цілий тиждень Ігор Петрович не ходив на роботу, хоча і не по своїй волі. Але дружина силоміць тримала його вдома, наполягаючи, що він повинен видужати. Ігор все поривався подивитися на той загадковий малюнок іще раз, але коли він це зробив, то побачив що аркуш паперу повністю чистий. Він не став нікому нічого казати, боячись, що вирішать, що він божевільний. Петрович навіть сам почав так думати…
Але потім, коли він вже повернувся на своє робоче місце, дізнався, що з ним хоче поговорити той самий злодій, якого вони накрили декілька тижнів тому на продажу наркотиків. Коли Ігор залишився із злодієм сам на сам, злочинець не відтягуючи справу, розказав, що в нього є донька, про яку він вже давно нічого не чув.
Виявилася картина маслом: злочинець мав семирічну доньку Олесю, що жила разом з ним, та яку він мало коли балував увагою. Дівчинкою більшістю займалися його регулярні коханки, що час від часу з’являлись в його квартирі. Частіше за все це були подруги, які допомагали збувати наркотики. Заарештований чоловік розповів, що за два дні до арешту, він попросив свою останню «любов» потурбуватися про доньку, тому що відчував, що арешт не за горами. Вони змовилися, що коли буря мине, то Ірина (як звали коханку) подасть звістку щодо себе та дівчинки. Проте минуло вже доволі часу, а вістей щодо доньки він не отримав. Це змусило горе – батька, нарешті, звернути увагу на те, що в нього є маленька дівчинка, і вона зараз знаходиться, можливо, невідомо де.
Вислухавши заарештованого, Ігор задумався. Ясно було лише одне: потрібно знайти дівчинку, а разом з цим Ірину, тому що дитина, напевно була з нею. Але залишалося питання, де саме шукати? Наркоторговець клявся та божився, що не знає, де знаходиться Ірина, навіть не знав її постійного місця проживання.
- Ви довірили цій особі свою дитину? – трохи іронічно запитав Ігор Петрович.
- Хіба в мене був вибір? – огризнувся заарештований, - ви ж мені спокою не давали. Міг я допустити, що моя донька побачила, як її батька у клітку садять?
Ігор Петрович лише похитав головою. Що з таким розмовляти? У злочинців завжди хтось винен, тільки не він. І за час роботи з такими людьми, він вже наслухався достатньо. Більш важливо було знайти дівчинку, впевнитися, що з нею все гаразд. Та й перевірити цю Ірину, вона, здається, теж далеко не безневинна овечка. Але дитину потрібно будо знайти у будь-якому разі, можливо дівчинка могла розповісти щось від себе.
Після розмови із злочинцем, Петрович повернувся до роботи, але чомусь не міг зосередитися на роботі. Він думав про те, як деякий час назад, дійшов до того, що втратив свідомість. Думав про те, чи привиділось все це йому? Але це вже було не перший раз, як могло подібне статися?
Ігор Петрович ні з ким не ділився тим, що з ним ставалося майже кожного разу коли він проходив по тому провулку. Звісно, Петрович чув про привидів, про потойбіччя, але вірити у все це йому було важко. Завжди педантичний та серйозний реаліст, він не вірив в те, що неспокійні душі бігали по землі, могли турбувати живих, але щось йому підказувало, що ця дивна дівчинка саме з того світу, і вона просить допомоги. Думки настирливо лізли до голови, підказували йому, що якщо він знайде дочку наркоторговця, тоді все стане на свої місця. І цю Ірину також потрібно знайти обов’язково.
Його дивувало також і те, що він так спокійно ходить до того самого провулку. Інша людина, мабуть, тікала з того проклятого місця, але чомусь, Ігор відчував себе відповідальним за цю дивну дівчинку, так само як відчував себе відповідальним за будь-яку справу, за яку він брався.
Коли цього разу він повертався додому через провулок, він навіть не здивувався коли побачив свою знайому. Дівчинка бігала перед ним, наспівуючи пісеньку. І цього разу Ігор Петрович зумів розібрати слова, точніше навіть не слова, а мотив пісні. Це була колискова, дівча співала про когось, хто має проникнути в будинок, прийти до того, хто ще не заснув. Слідчий відчув, що в нього волосся навіть стало дибки від змісту… дивно було, чути подібне від дитини. Невже це хтось співав для неї?
Раптом дівчинка помітила його, зупинилася, а потім пішла назустріч наче знайомому. Проте промовила до нього лише одне слово, простягнувши вперед долоню:
- Малюнок, - тихо сказала вона, намагаючись не дивитися на слідчого.
Слідчий кивнув та поліз за пазуху, шукаючи клаптик паперу, який отримав минулого разу разом з втратою свідомості.
- Але там нічого немає, - тихо, наче боявся говорити голосно, промовив Ігор.
Дівчинка вихопила папір, розсміялася. І цей сміх належав ображеній та злій дитині. Стиснула в маленькій руці клаптик паперу, потім знову простягнула співбесіднику, наполягаючи на тому, щоб він подивився знову.
Ігор Петрович розгорнув малюнок, уважно подивився підійшовши на те місце, де місяць світив особливо яскраво. На зім’ятому папері вже був інший малюнок, точніше, було два малюнка. Перший малюнок показував ту саму рудоволосу жінку, яка була перечеркнута смугами, що показували грати, а навпроти стояв чоловік, що тримав доньку за руку. Вони обидва сміялися та показували пальцем на жінку. На другому малюнку, цей самий чоловік та дівчинка танцювали на могилі, радісно посміхаючись. На могильному камені було написано великими літерами «Ірина».
Піднявши очі від паперу, він подивився на дівчинку, що не дивилися на нього, тихо стояла на місці та співала ту саму пісеньку. Лише іноді вона повторювала: «Не він. Він хороший, допоможе». Здається, дівча вмовляла когось…
- Хто це? – запитав слідчий показуючи на зображення чоловіка, хоча вже здогадувався. Якщо ця рудоволоса і є ця загадкова Ірина, то чоловік, скоріше за все батько. Якого дівчинка любить…
- Він хороший, - тихо промовила дівчинка.
По знаку дівчинки він повернув малюнок, і лише через мить, він побачив, що стоїть в провулку самісінький. Дівчинка зникла, але він розумів, що віднині його головна ціль в тому, щоб знайти кривдника, через якого і сталася трагедія. Більш – менш тепер слідчому було зрозуміло що робити далі: знайти Ірину, допитати її. Але… що далі сказати? Він не дуже добре представляв, як він буде використовувати в якості свідка… маленьку примару.
Розуміючи, що вже сьогодні дівчинка не з’явиться, він пішов додому. Точно знав, що з завтрашнього дня, буде особисто контролювати та цікавитися справою зниклої дівчинки.

Минуло декілька тижнів, за цей час справа, здається не просувалася, хочу опитали всіх кого потрібно, заявили про те, що зникла дитина. І кожного разу, коли слідчому не було чим похвалитися, він намагався не ходити таємничим провулком, він не міг зізнатися дівчинці, що поки що не знайшов її кривдника. Щось йому підказувало, що маленька примара чекала на нього, могла стрибати, співати пісеньки, і при цьому, в ній могла зростали злість та невіра вже до нього…
Здавалося, що жінка про яку йдеться мова, просто зникла, розчинилися у повітрі, проте Ігор Петрович в це точно не вірив. Іноді йому здавалося, що пригода у провулку лише фантазія, але почуття провини говорило йому про інше… йому від цього ставало дивно… хіба це була перша справа в його житті? Навіть не всі справи, вдавалося розкрити, іноді вони так і залишалися загадкою, але чомусь, ніколи Ігор Петрович не відчував провини, тому що розумів, що зробив все що міг для цього. Але цього разу, він розумів що все залежить від нього, що потрібно лише прислухатися до дівчинки, і він усе зрозуміє. Розгадка була десь поряд, потрібно було лише простягнути руку…
Звісно, він продовжував вести бесіди з арештованим, але це не допомагало, здається він не хотів більше нічого казати, не хотів признаватися в тому, що, можливо, ще щось знає. Все що вдалося дізнатися, так це те, що в нерадивого батька була власна дача, розташована за містом. Її кілька разів обшукали, але нічого там не знайшли незвичного. Кожного разу, коли він зустрічався з маленькою примарою, вона дивилася на нього, причому обличчя не можна було розгледіти. Але Ігор відчував німе запитання… і нічого не міг їй відповісти.
Одного разу, він не пішов додому через провулок, вирішив під’їхати на автобусі. Коли він опинився вдома, виявилося, що дружина затрималася в гостях у сестри, залишивши маленьку доньку на брата – підлітка. Ігор Петрович посміхнувся, як він і думав, син сидів за комп’ютером, а донька тихо сиділа в сусідній кімнаті. Проте, виговорювати підлітка він не став, хоча б тому, що картина була досить мирна та спокійна. Скинувши верхній одяг, він зайшов до своєї доні, що піднявши голову кинулася до батька та повисла на його шиї, радіючи, що він вже вдома.
- Привіт, маленька, - він погладив дівчинку по волоссю, - що робиш?
- Малюю, дивися який я намалювала будиночок, - защебетала дитина, махаючи трохи зім’ятим листком перед обличчям батька.
- Ну покажи вже, покажи, - сказав Ігор Петрович, беручи з рук дівчинки її «шедевр».
На білому папері, невпевненою дитячою рукою зеленим фломастером був зображений кособокий будиночок, над ним «сяяло» усміхнене сонце. Але увагу притягнуло інше: поряд з домом сірим кольором було виведене щось схоже… на могилу. Ігор стривожився та звернувся до доньки:
- Що це в тебе… хто помер?
- Ніхто не помирав, - по діловому відповіла маленька художниця, - це я підвал намалювала. Невже не схоже?
- Схоже, - відповів тато, відчуваючи полегшення, тому що йому не хотілося, що його дитина малювала подібні витвори мистецтва.
В цей момент, як потім признавався слідчий, в його голові щось «перемкнуло». Він довго та вдумливо роздивлявся малюнок, намагався зрозуміти, чим його привабив недбало намальований підвал. Він розумів, що потрібно в найближчий час оглянути дачу наркоторговця ще раз.

Цього разу сталося все так, як і думав Петрович. На дачній території, знайшли підземний погреб, який можна було відкрити тільки ззовні. Коли відімкнули двері, побачили тіло дівчинки, що лежало в кутку, майже вже невпізнана, і жінку, яка була вже на останній стадії знесилення. Жінку госпіталізували, дівчинку признав її батько, якого привезли на місце злочину. Він і впізнав свою вбиту доньку, зізнався, що жінка являлась його коханкою та пособницею. Попросив зберегти його доньку, відвести кудись у безпечне місце, та мабуть, Ірина вирішила інакше. Через важкий стан (ніхто не міг сказати точно, чи виживе жінка), вона не могла нічого розповісти. Але Петровичу і так було все більш-менш ясно. Скоріше за все, жінка вбивши малу дитину, хотіла заховати тіло в погребі, закривши потім двері, сподіваючись, що ніхто не здогадається шукати тут. Але двері закрилися, вбивця залишилися у власній пастці. Тепер ніхто не міг сказати, чи буде, а головне, чи хоче вона жити далі…

Цього дня Ігор Петрович затримався на роботі навмисно. Час від часу він піднімав голову, дивився у вікно для того, щоб пересвідчитися, що вже стемніло. Нарешті, коли підійшов час, він устав, акуратно склав документи над якими працював, погасив світло, та пішов з кабінету. Через двадцять хвилин, він уже був у провулку. Стоячи посередині вузької дороги, сховавши руки в кишенях пальто, він чекав, коли з’явиться маленька примара. Її довго не було, слідчому навіть почало вже здаватися, що це марно, що Олеся не прийде до нього попрощатися, але продовжував сподіватися. Нарешті вона з’явилася, тримаючи щось у руках, підбігла до друга. Простягнула йому малюнок, подивилися на Ігоря, посміхнулася. Її личко, було спокійним, по-дитячому гарним та ніжним. Ігор Петрович, подивився на малюнок. Там була зображена дівчинка з крилами за спиною, вона посміхалася. Під малюнком, було написано лише одне слово: «Дякую».
Коли Ігор Петрович підвів очі від малюнку, біля нього вже нікого не було. Він стояв сам в провулку, а навкруги панувала мирна тиша…