1|
2|
3|
4|
5|
6|
7|
8|
9
Романтик
Ранок… Вокзал… вивіска СУХАРИК… Метро…
- «Заблукав…і куди ж це повертати». Це було 30 вересня, коли Романтик на ранковому потязі приїхав у місто Сухарик. Його там ніхто не чекав, він сам собі приїхав. Жив він спокійно, нікого не чіпав, допоки одного разу не зіткнувся з вередливим дідуганом, який лаявся сам із собою, і на розі вони зіткнулися ніс у лоб. Дідуган був невеликого зросту і очі мав колючі, наглу посмішку і так, як він не звик відчувати себе винним за незграбність, питає:
- «Ти хто?»
- «Я Романтик»
- « І де ж це твоя Романтика?»
- «Яка Романтика?»
- «Ну, ти кажеш, що ти Романтик, тоді в тебе обов’язково має бути Романтика», - вже нервуючи, прокоментував дідуган, бо юнак виявився некмітливим, відштовхнув його і побіг далі, продовжуючи лаятися сам із собою.
Романтик розгубився. Хто така чи, що ця Романтика, побіг за дідуганом, наздогнав і питає:
- «Дідусю, про яку таку Романтику Ви говорите? Чому вона обов’язково має бути поруч і, де її знайти».
- «Йой, але ти…» - і дідуган замовк на півслові, - «Ну, добре. Ти чув, що в кожного є своя половинка?»
- «Так, чув, але я не розумію як це половинка, якщо в мене вже є дві руки, дві ноги…»
- «От, а голова одна, а ти чув, що одна голова добре, а дві краще. Ну, що я тут тобі розказую, ти навіть не розумієш... Менш з тим, їдь у Сухарик, там шукай свою Романтику. Бувай, телепню». І дідуган побіг далі, навіть не озираючись.
От таким чином Романтик і опинився у місті Сухарик.
Шукав Романтик Романтику всюди: у метро, на вокзалі, на площах Сухарика, на вулицях, у магазинах, ніде її не було. Ледь пересуваючи ноги, у розпачі і дуже стомлений, він зайшов у Пиріжкову, впав на стілець, і сидить в прострації, і чує в далечині:
- «Юначе, який пиріжок замовляєте?»
Юнак дивиться перед собою пустими очима. І знов чує:
- «Який пиріжок замовляєте?»
Тут вже нарешті до нього дійшло:
- «Я дуже люблю пиріжки з капустою» - згадав Романтик
- «Я за Вас дуже радію», - сказала дівчина за касою – «То Ви замовляєте пиріжок з капустою, я правильно зрозуміла, чи два?»
- «Ви знаєте, дівчино, я вчора дізнався, що в кожного має бути половинка, і що дві голови краще, то якщо я замовлю два пиріжка, і з’їм обидва, то мабуть, я зможу зрозуміти як шукати Романтику…», стомлено сповістив свої висновки Романтик.
Дівчина на нього подивилася з недовірою і питає:
- «Ви що, шукаєте Романтику?»
В юнака заблищали очі.
- «Ви знаєте де її шукати, то підкажіть, будь-ласка. Мені один дідусь сказав, що я зможу її знайти у Сухарику, і ось я тут, а знайти не можу, я вже стомився. І відчуваю себе телепнем».
Дівчина смикнула плечима.
- «Я не знаю, де шукати, але в нашому місті є Музей Давнини, там працює пані Долинська, може вона підкаже, де шукати Романтику».
Романтик аж підскочив:
- «Де, де цей музей, скажіть, благаю!»
- «На Пушкінській, 13», - сказала дівчина.
Юнак вже біг до дверей. А дівчина гукає:
- «А пиріжки, Ви забули пиріжки». Юнак повернувся схопив два великих гарячих пиріжка в кульочку, завернуті в папірці замість серветок і побіг знов до дверей.
А дівчина вже навздогін:
- «Хай щастить…».
Та Романтик її вже не чув. Він біг по Пушкінській вулиці і видивлявся номер 13. І от він побачив найбажаніший в світі № 13 на будинку, і вивіску Музей Давнини. Перескакуючи через сходинки, відчиняє двері... продзвенів на вході дзвіночок... і дивиться, а всюди тиша і слабке світло. А нетерплячка в нашого Романтика, скажу я вам, вже досягла апогею, але від неочікуваного повороту він розгубився, що робити: чи бігти шукати, чи має хтось до нього вийти? Він раніше не був у музеях і не знав як правильно себе поводити. Проте відповідь найшлась сама, він почув:
- «Доброго дня, юначе, що Вас цікавить?»
Романтик обернувся і побачив: красиву жінку з довгим каштановим волоссям і дуже добрими очима, йому на мить здалося, що то його мама.
- «Мені дівчина у Пиріжковій сказала…», - невпевнено, трохи заїкаючись став говорити юнак, - «Що я можу спитати у пані… пані Долинської, де мені шукати Романтику». І тут він вже прийшовши до тями, почав говорити більш впевненіше.
- «Я зустрів дідуся по дорозі вчора і він сказав, що, якщо я Романтик…ой… вибачте, я забув представитися, мене звати Романтик, що в кожного є своя половинка, а значить мені потрібна Романтика. Я спитав, що це або хто, і, де її шукати, він сказав, що маю їхати в Сухарик, і ось я тут. То я бігав сьогодні цілий день і не знайшов її, Романтику». І такий розпач був у його голосі.
Пані Долинська дуже уважно його слухала, і, коли він закінчив вона відповіла:
- «Знаєте, юначе, я теж чула цю легенду, що в кожного є своя половинка, але подробиць не пам’ятаю, я можу пошукати в архіві. Сьогодні вже пізно, Ви, напевно, втомилися. В нас є кімната для гостей і Ви зможете там відпочити, я приготую її для Вас. А зараз, мабуть, Ви хочете чайочок з вишневим варенням?», - щиро посміхнулась, чекаючи на відповідь.
В Романтика спочатку збільшились очі, а потім звузились і стомлено закрились.
- «Так, дуже хочу, зробіть мені, цей чайочок з вишневим варенням».
Чи то чайочок, чи то втома, але Романтик зразу заснув на диванчику в кімнаті для гостей і снилася йому Романтика така близька, і така далека.
А вранці, коли він прокинувся і вийшов, загорнувшись у ковдру із волоссям у різні боки, знов зайшов у чайну кімнату, а там його чекали пані Долинська із посмішкою на губах і чайочок з вишневим варенням.
- «Доброго ранку, Романтик!»
- «Доброго ранку, пані Долинська!
- «В мене для Вас, щось є», і посунула книжку ближче до юнака.
Книжка мала назву «Почни з себе» і закладку на п’ятнадцятій сторінці:
«…у Давній Греції існував міф про таке створіння Андрогін, це створіння складалося з двох частин. Він був і чоловіком, і жінкою, і його боялись навіть боги, Олімпійські боги, тому, що чоловіча і жіноча половинка поєднувалися в ньому гармонійно, доповнюючи один одного, посилювали, допомагали один одному… І в кожному з нас є і те, і інше….»¹
Романтик здивовано підняв очі на пані Долинську і німе питання застигло у нього в погляді.
А пані Долинська посміхнулась і каже:
- «Читайте далі».
«…І загордилися Андрогіни, а боги Олімпу розгнівалися на них і вдарили блискавкою…Розділились Андрогіни на дві половинки, переплутались вони, і з того часу шукають вони свої половинки, щоб бути щасливими, як колись…»²
- « То Ви хочете сказати, Романтика, це дівчина, яка є моєю половинкою? То я маю шукати дівчину? – уточнив Романтик – «На ім’я Романтика, так?».
Пані Долинська посміхнулась, але не образливо, а так затишно, що засмучений Романтик, відчув, що не все так безнадійно, він тепер хоч знає, що шукати».
Як випив він чайочок, зібрався і подякував пані Долинській, то пішов до виходу. Вона його провела до дверей і сказала:
- «Я тішуся, що Ви до мене завітали, і що ще є такі як Ви і Вірю, що Ви знайдете Романтику. Всього найкращого».
Романтик вийшов з музею Давнини, а пані Долинська проводжала його поглядом і знала, що Романтик знайде свою Романтику, бо повне ім’я її було пані Любов Долинська.
І пішов Романтик, знову шукати Романтику, але знаючи вже, що це має бути Дівчина.
Вглядався до всіх перехожих дівчат і питав як їх звати, і кожного разу він чув якесь інше ім’я, але не Романтика.
Змучений дійшов він до скверику і присів на лавку. Зітхання самі виходили з його серця. Незнане скільки він так сидів, але десь в далечині теж почув гіркі зітхання.
Обернувся в пошуках того, хто так голосно зітхає і побачив дівчину дуже худеньку, схожу на сухарик, дивиться на неї, щось йому вона здалася дивною, якоюсь незвичною.
І дівчина побачила юнака, він їй здався дуже схудлим, стомленим і засмученим. Так вони дивились один на одного, поки Романтик не наважився на перший крок і питає зі слабкою надією:
- «Як Вас звати?»
Дівчина відповіла:
- «Романтика».
Романтик аж підскочив.
- «Не може бути!..»
……………………………………………………………………………………….
¹,² - Практичний курс «Почни з себе» Т. Дугельної. Збірник медитацій.
- «Чого це?»
- «Я Вас шукав... якби Ви тільки знали, скільки я Вас шукав».
- «Навіщо?» - питає Романтика.
- «Бо Ви моя половинка!»
- «Та-а-к», розтягувала це коротеньке слово, і роздумувала над його словами.
- «А Вас як звати?»
- «Романтик».
- «Ну, як шукали, то ось Я. Чого Ви такий схвильований, Ви мене якось по іншому уявляли?»
- «Та, ні. Можна я ближче підійду, щоб роздивитись Вас?» - спитав чемно юнак.
- «Так».
Юнак підійшов до лавки напроти, але так, як він був вже дуже знесилений, то впав прямо на неї. Дівчина не злякалась, а допомогла йому піднятися. І підтримуючи один одного, йшли вони по вулиці Пушкінській, якій нема ні кінця не краю.
І поставили пам’ятник на місці їх зустрічі. А люди між собою називають його «Сухарики». Як будете у місті Сухарик обов’язково знайдете його на вулиці Пушкінській.
|
