1|
2|
3|
4|
5|
6|
7|
8|
9
Косонька
Розкажу я вам казку про любов і радість, біль і сум, про таємницю і добрі вчинки. Дорога у казки далека, але цікава і мудра. Почнемо, не будемо зволікати, а то схід сонця приспить казку. Тому як історію цю при зірках краще слухати і сліз не видно.
В одній родині поважних селян старшому сину прийшов час розуму навчатися. Відпустили його батьки в далеку країну до бусурманів. Батьки хотіли поближче сина до майстра віддати на навчання, але майстер захворів і не захотів учня брати. Ось як сталося, що відправився син Куралій путь дорогу далеку, в країну заморську.
Важко йому було, та дядько рідний йому допомагав, розуму навчав. Та не й дуже Куралій навчатися хотів і сказав: «Хочу женитись!» Тут почалася метушня. Мати волає, батько сопе, не віддають сина, дівиця їм не до вподоби і взагалі зарано йому женитися. Проте не послухав Куралій нікого, вирішив на хитрість піти, коли батько з матір’ю поїхали, він сказав: «Все граєм весілля. І крапка».
Хотілося б вам, пані та панове, сказати, що дівиця була вже й не така нездала, як батьки Куралія вважали. Та й не гладенько ниточка в’ється. Була вона з давнього роду купецького. Рід був давнім і всім гарним, та дивні речі траплялись: всі представники роду в особистому житті, чомусь були не щасливі. Все б було чудово, тільки, то багатьох хотіли, розривались між двома жінками, а то буває і взагалі підуть в нікуди. А жінки: одна у відьму перетворилась, у ліс пішла, зілля варила, іншим жінкам допомагала, дитя свекрусі лишила, а була і така, що за права жінок боролась, щоб бути коханою та померла від туги. Донька її народила дітей, також дівчат, і всі вони були нещасливими.
Ось одну із сестер вподобав собі Куралій, звали її Розаліндою. І без батьківського благословення взяв собі її за дружину. Не прийняли невістку у родину. Всією сім’єю знущались, говорили слова образливі, принижували, ніби жартома. Одне гріло душу Розалінди, що живуть вони з Куралієм у державі заморській і бачаться вони з батьками нечасто. Та і Куралія в родину Розалінди не прийняли, сестри наговорювали на нього, розлучити намагались.
Відчувши, важкість під серцем, Розалінда зраділа, що в душі квітка у плід перетворилась, який ріс не по днях, а по годинах. У той самий час мати і батько Розалінди вигнали їх разом з Куралієм з хати і збирали вони речі в дорогу. Не по силам був тягар. Розалінда два дні розродитись не могла. І ввійшов в дім біль. Помер первісток Куралія. Страждав Куралій, а серце Розалінди завмерло.
Скоро казці кінець, а візок стоїть там, де стояв. Пожалів Бог Розалінду і ощастив її знову, але Розалінда дарунка не очікувала і страшно їй було, біль і туга не пройшли. Народила вона вчасно дівчинку, таку маленьку, що всі ляльки в порівняні були великими. Дали їй ім’я, що всі заздрили навколо –Косонька.
Та серце Розалінди не зігрілось, ходила вона крізь кладовище і тінь за нею чорна.
Росла Косонька, щічки рожевенькі, оксамитові, оченята великі, спритна, проте Біль-Злодюга в домі росла і пліснявою заростала.
Захотіла Розалінда Лицаря собі народити, чого б це їй не коштувало. І народила. Тільки Бог з тим Лицарем і випробовування послав. Народився він хворобливим, все вмерти намагався, та боролась Розалінда за нього не на життя, а на смерть. Зовсім Косоньку не голубила, не обіймала. Росла вона кущиком, десь і якось. Незлюбила вона Лицаря і страждала від того. А він її дуже любив, завжди турбувався, та не хотіла вона з його власними іграшками бавитися.
Ось так росли, і жили. Не було втіхи у їхній хаті. Куралій зовсім ніс повісив. Розалінда марніла на очах. І послав їм Бог випробування для зцілення: треба було вертатися з держави заморської до Куралія на Батьківщину, щоб свій розум прикласти. У Розалінди зовсім розум затьмарило. Бігала вона по лісам, по долинам з дітьми, кричала у пітьму, кургани разом розкопували, а потім зовсім у ліс пішла.
Завив Куралій, що без сім’ї лишився, а мати приговорювала, що й так добре і руки від злоби потирала.
Та однієї ночі прийшла у хатинку в лісі Чарівниця і сказала:
- «Якщо до свого чоловіка Куралія не повернешся, сама пропадеш і дітей загубиш». Плакала Розалінда усю ніч, так біді сльоза не допоможе, зібралась в дорогу. Повернулась до чоловіка Куралія. Страждали мовчки і він, і вона, радості на душі не було. Сяде Розалінда в куті і в’яже шкарпетку. Весь дім був у шкарпетках.
І ось одного разу Косонька пошкодила живіт спицею і не знала як бути. Нове щось в неї в душі народилося. Тільки не було Розалінді до неї ні якого діла. А живіт у Косоньки все болів і болів, кожен місяць біль збільшувався. Відвела мати до знахарки. Не допомогла знахарка, і жила так Косонька з хворим животом.
Виросла вона красива і розумна, і праці ні якої не лякалась. Одна біда: чи від хворого живота, чи то від болю душевного, накопичувалася злість в серці, щораз у місяць виходила вона з дому і перетворювалася на відьму, і хто перший трапиться на її шляху, верещала на нього несамовитим голосом, перехожі завмирали із жахом в очах. Проте на ранок вона знову ставала звичайною дівчиною. Як вона знову на світ Божий виходила, ніхто б і не впізнав у ній відьму страшну, всім була до вподоби. Та не могло так продовжуватися весь час. І ці перетворення стали лишати рубці на тілі Косоньки. Та оку не було їх видно, але вони інколи запалювалися. Проходили повз юнаки, жінки, старі її очі притягували, а запах від рубців відганяв. Вони також не могли зрозуміти, що їх так лякає, рубців ж не видно.
Одного дня вирішила Косонька відправитися в Цар град, знайти відповіді на питання свої, а може втекти з дому, де все поросло грибком і пліснявою. Ні що вже не тішило Косоньку в батьківському домі.
Пройшовши батьківське випробування, працею і служінням, через рік в Цар град відправилася. Тяжко їй у Цар граді було. Тому, що ще більше болі у серце набрала. Подружки по майстерні заздрили її посмішці. Бо, коли вона посміхалася, увесь світ завмирав. Юнаки біля її теремка гуляли, але по ночах крики ставали все сильнішими, і вже ходили легенди, що щось не добре коїться з Косонькою, тому юнаків ставало все менше. Хоча і тягнуло їх до її теремочка.
І був в неї дар, скажу я вам, пані та панове, серце в неї було чуйне. Допомагала і словом, і ділом, всім хто попросить, навіть подружкам в майстерні образи не пам’ятала. Старі і молодиці йшли до неї за поміччю.
Пройшло десять років. Стала Косонька майстринею, живе у своєму теремку, пряде кужіль і радість людям дарує. Одна туга серце краяла. Прийшла вона до Баби-Яги в гості, попросила від муки збавити, від хвороби в животі і болю душевного вилікувати. А Баба-Яга їй і каже:
- «Не можу, занадто в роду твоєму болі назбиралося, її так просто не розвіяти. Можу тільки тобі допомогти ось як: для того, щоб рід ваш звільнити від чар, потрібно тобі прийти на кладовище і родичів відвідати, покланятись, подякувати за те що було, є і буде. Потім полікувати свій живіт свяченою водою з джерельця в Країні ранкової зорі, а біль душевну тільки коханням і радістю вилікувати можна: матір від тіні збавити, а батьку – втіхою серце зігріти. А для цього з відьми, я тебе на вовчицю перетворю і не волати по ночах будеш, а рискати по лісам, по полям, державам, спритність тобі на поміч дарую, і силу нелюдську – підтримає у важку хвилину, щоб вовка свого ти знайшла, тільки свій вовк звільнить від чар, матір і батька, і болю у серці».
Засмутилась Косонька і пішла жити далі, і по ночах свого вовка шукати.
Захворів Куралій ще дужче, ніж колись, бачив він, що нема йому радості і сім’ї його. Стала рана його серця кровити, ще й так, що спати він не міг, по ночах вив, від болю у голові, страх на нього напав незнаний до тепер.
І от вовчиця Косонька в одну із зіркових ночей зустріла вовка, не повірила вона диву, стояв він на горі і лапою махав. Зраділа Косонька і побігла стрімко до нього, тільки вовк виявився не свій і на всій швидкості лапою розірвав морду вовчиці. Від дикого болю вовчиця Косонька завила і впала. А на ранок, коли на дівицю перетворилася, на обличчі нічого видно не було, але всередині біль була і тепер шукати вона вже нікого сили не мала.
Стала морда-лице відніматися, рука-нога-лапа відніматися права. Ніхто зі знахарів у Цар граді не міг пояснити, що це за хвороба така і чим допомогти, розводили руками. Заплакала Косонька гірко. А святки травневі наближалися, терпеливо перемагаючи біль, поїхала вона матір з батьком провідати, про хворобу вони не знали. Та не було сил більше терпіти біль нелюдський, на конях крилатих ледь доскакала і просто біля хати впала.
Перелякались мати з батьком, що дитя пропадає. Та Косонька відпиралася, що пройде, і тут Куралій стукнув кулаком по столі, і каже:
- «Є один знахар, я його покличу, він усім допомагає, немає майстра від нього краще». І поїхали вони в град, за річку, за поле. Місто те на честь левів називався, там леви вхід до міста охороняли. Їде Косонька і думає, притомилася вона в Цар граді жити немає сил більше. Все одно помирати, але так хочеться пожити спокійно і потішитися.
Їде вона по місту Левів, не може зрозуміти, була тут, не один раз, але як зараз кожне подвір’я любе, що аж жити там захотілося. І ось приїхали вони в теремочок до знахаря. А терем красивий все складно у ньому. Виходить знахар до батька і матері, глянула Косонька стоїть юнак і посміхається. І щось любий їй він, тільки чому не розуміє.
Звали його Співаюче Серце. А звали його так тому, що, коли робив він свою роботу завжди пісні співав, вважали його трохи дивакуватим. Лікував він її два місяці, допомагав чим міг і словом добрим, турботою, посмішкою і все таємницю дізнатися хотів, випитував по-всякому, але не хотіла Косонька розповідати, що стомилася від хвороби своєї і біль у серці від того, що не впізнала у вовку Чудовисько, не могла серце заспокоїти. А він чи то юнак, чи то знахар не могла Косонька зрозуміти. Для знахаря занадто багато уваги і турботи: пише їй, турбується увесь час, чи то юнак зачарований. Не могла розгадку знайти для загадки. Мучилась ще більше, ніж раніше.
І от знахар сказав, що все, що міг зробив, треба час послухати, він підкаже, що далі робити.
Зробила дарунки Косонька знахарю і поїхала за моря, за океани сили набратися, а то вже занадто схудла, змарніла.
Благословила матуся в дорогу, у путь далечінь. Добре їй було за морем, спокійно набралася сил. Та дума з голови не виходила про юнака Співаюче Серце. І вирішила вона у Святий град на річці до Чарівниці в учениці піти, може зрозуміє, як свого вовка знайти.
Чарівниця зустріла радісно, обняла, нагодувала і спати вклала, в настановах терпіння і турбота відчувалась.
Через деякий час спитала Косонька, що ж їй робити, як бути:
- «Розуму навчи!»
І відповіла Чарівниця:
- «Слухайся свого серця!». – І не один раз повторила.
Тільки Косонька не розуміла, як це слухати своє серце. І наснився їй сон, що вся дорога її була, нитка вилась, і труднощі переборювала, і серце їй підказувало, завжди охороняло. Привела ж доріженька до Чарівниці. І зрозуміла Косонька, що вміє слухати своє серце. І вирішила лист відіслати у місто Левів знахарю-юнаку Співаюче Серце. Гонець відправився в дорогу з листом, але швидко повернувся. Тільки сказав, що знахар-юнак лист отримав, але у відповідь не слова. Засмутилася Косонька, що ж таке: може образила чімсь знахаря-юнака, чи так просто він себе почуває. Не могла зрозуміти.
Тільки їй не було вже так боязно, і так сумно. По ночах біля озера скулила вовчиця, тільки це вже не було то вовче виття, і стали легенди ходити у Святому граді на річці, що то царівна за своїм судженим страждає.
Раптом... Щось завмерло у природі, тиша вкрила світ Божий, і якось хвилююче билося серце, а вовчиця Косонька не могла порухатись і зрушити з місця, все всередині розривалось, рани повідкривались, впала вона бездиханно від болю, згорнувшись.
А десь в лісній гущавині замерехтів вогник серед листя, лісові мешканці сиділи в своїх норках і думали, що це, напевно, світлячок заблукав. Та це був не світлячок, це було світло від свічки Чарівниці. Вона йшла спокійно стежкою і дзвеніли дзвіночки на її платті, тихенько так, тільки трохи порушували тишу. Вона відчула, що прийшов час та потрібно допомогти своїй учениці. Прийшла вона до берегу Великого, побачила розірване тіло на шматочки дрібні. І стала поливати їх спочатку мертвою водою, щоб зрослися шматочки, а потім живою. Ожила вовчиця, лежить, скоса, дивиться на Чарівницю. А Чарівниця каже:
- «Співай… співай…, співай…»
- «Про що співати?», - питає вовчиця людським голосом, - «Я не знаю».
- «Співай пісню, яка у тебе в серці».
І почала вона співати, захлинаючись, стогнучи від болю:
«…Ich komme schon durch manche Land,
avec que la marmotte.
Und immer was zu essen fand,
avec que la marmotte…»¹
Чи то від сліз, чи від пісні вовчиця почала перетворюватися в дівчину. А дівчина склавши руки на серці співала:
«…Avec que si, avec que la,
avec que la marmotte.
Avec que si, avec que la,
avec que la marmotte…»².
І пісня ця не закінчувалася. А вітер стрімкий доніс цю пісню до юнака Співаюче Серце. Смикнувся він, схопився за серце своє, та не розумів, що відбувається, чому воно так болить. Почув дзвіночки, через річку Святого граду і зрозумів, що він потрібен, саме він, і що це пісня його втрачена. Попросив він одного з левів допомогти йому доїхати до граду Святого на річці, доніс його лев у мить ока, а на березі річки чекала його Косонька і тихо посміхалася. Почали вони танцювати під музику дзвіночків, обійнявшись. І було їм світло у цю зіркову ніч, а ліс охороняв тишу для них. Таємниця теж розкрилася для юнака Співаюче Серце.
Закривши очі, вони захотіли опинитися у місті Левів. Як відкрили вони очі, все так і сталося. А лев у воріт підморгнув їм. Від тоді стали вони жити поживати і любов примножувати, діток ростити, трьох гарненьких. Та це вже інша історія.
……………………………………………………………………………………………………...
¹,² - Людвиг ван Бетховен (нем. Ludwig van Beethoven,1770-1827) - Marmotte: Ich komme schon durch manche Land (Сурок) Opus 52-7, сл. И.Гете (J.W.von Goethe,1749-1832) Ярмарка в Плундерсвайлере (Jahrmarkt in Plundersweiler).
|
