Прокляття Василя Яблуковича_6
1|2|3|4|5|
6|7|8|9|10
***
Інспектор міліції Петро Волощук, який недавно був на дачі нумізмата у зв’язку з крадіжкою колекції, йшов вулицею, коли почув гуркіт і крики у будинку Ганни Миколаївни. Досвідчений міліціонер, що мав за плечима шістнадцять років служби, насторожився і зупинився. Діставши з кобури пістолета, він сховав зброю в кишеню й тихенько зайшов у відчинені двері.
***
Побачивши на порозі міліціонера, Василь зреагував блискавично. Підхоплені з підлоги обценьки потрапили дільничому в перенісся. Яблуко-вич рвучко підхопив Аллу і затулився нею саме в ту мить, коли поранений міліціонер вистрелив. Куля, пробивши шию жінки, пролетіла у Василя над головою. Після другого пострілу дівчина почала важко осідати на підлогу, з її рота потекла кров. Він відштовхнув дівчину і, перелетівши через неру-хому Ганну Миколаївну, опинився в кімнаті.
«Якщо це засідка, будинок оточено,» - гарячково думав Василь. «Те-пер мені втрачати нема чого, є єдиний вихід...»
Вхопив молотка і обережно подивився на вікна. Не побачивши нічого підозрілого, попрямував до дверей.
Ганна Миколаївна застогнала, Василь швидко нахилився і молотком розтрощив голову старої жінки. Не зупиняючись, Яблукович вийшов з ха-ти, і, переступивши через закривавлену Аллу, попрямував до міліціонера. Все сталось так швидко, що Волощук так і не встиг вистрелити – два різкі влучні удари молотка роздробили йому руку і голову.
Тільки коли міліціонер впав, Василь роззирнувся довкола. Було тихо, в повітрі стояв далекий лемент собак, каркання й попискування птахів. Яб-лукович на хвилину замислився – невже ця поїздка дарма?! Невже він не зможе хоч монети забрати?! Переступаючи калюжі крові, Василь пішов на-зад в хату.
Усе було не так, як перший раз з Андрієм. Тепер Василь був спокій-ним і розважливим, він поставив собі мету і йшов до неї, не зважаючи ні на що. Чіткими вправними рухами Яблукович перекидав речі в хаті, шука-ючи залишки колекції. Скільки це тривало він не помічав, нарешті надиба-вши в шафі на альбоми, він дістав сумки і став швидко їх наповнювати.
- Стій! Не ворушись! – раптом за спиною Яблукович почув голос мі-ліціонера. Ледве стоячи на ногах, він тримав пістолет в лівій руці. Діяти треба було швидко – Василь жбурнув в міліціонера сумку, той вистрелив декілька разів, але кулі полетіли по кімнаті так і не зачепивши Яблуковича. Сильний удар ноги вибив пістолет і той грюкнувся об підлогу. Закривавле-ний інспектор спробував вийти з будинку, та кілька ударів Василевого мо-лотка перетворили його потилицю на суцільну рану.
Петро Іванович упав, заливаючись страшним кривавим місивом, що тікло з голови, розчиняючи молочну калюжу на підлозі...
Василь вхопив пістолет, на ходу ховаючи його під одяг, взяв сумку з монетами і вискочив з будинку.
Було тихо. Він озирнувся й побіг. Біг, не розбираючи дороги в бік лісу, де сподівався знайти прихисток.
Зупинившись, перевів подих. Руки тремтіли, одяг був геть залитий кров’ю, велика кривава пляма розтіклася по коміру сорочки.
Василь розумів, що кров могла бути причиною для його затримання, доказом його вини. В такому одязі йти на станцію було безумством. Ски-нувши одяг, він побачив, що кров була всюди, на туфлях, шкарпетках, сорочці, штанях, на сумці.
Треба було щось робити. Василь одягнувся й пішов до села. Те, що шукав, надибав відразу ж, на дорозі лежали великі коров’ячі кучі. Озир-нувшись, чи ніхто не бачить, замазав гноєм кров на одязі і відчув, що нарешті почав заспокоюватись.
***
Невеликий сільський кіоск з горілчаними виробами привертав увагу чоловіків.
Продавець дядько Сашко сьогоднішній робочий день розпочав із за-конних двохсот п’ятидесяти грамів. День видався спекотним, сонце пали-ло, сидіти самому в кіоску було мулько.
Незабаром почали сходитись постійні клієнти. Сашко не тільки про-давав горілку, а й допомагав її розпити з усіма бажаючими. До одинадцятої дядько Сашко відчув, що йому стало в кіоску погано. Тримаючись за одвірок, він доліз до дверей, зачинив двері і навісив замок. Та втрапити ключем до кишені було вже не під силу, ключ упав під двері кіоску. Але продавця це вже не хвилювало, ноги самі несли його додому.
***
Василь Яблукович вийшов на сільську вулицю.
В кривавому дійстві, учасником якого він щойно був, притупились всі людські думки і потреби. Тільки тепер відчув, що йому давно хочеться в туалет, тому, помітивши кіоск, поспішив до нього, розстібаючи по дорозі штани. Вже закінчуючи цю інтимну справу, Яблукович помітив біля своєї калюжки ключ. Він озирнувся, підняв ключа, встромив у замок.
За хвилину Яблукович був у кіоску і закрив двері на защіпку ізсере-дини. Тут було затишно й спокійно. Його око відразу оцінило батареї пля-шок із пивом, горілкою, коньяком. Щож треба нарешті розслабитись! Хут-ко скрутив металевого корка на пляшці «Десни» і припав до горлечка, жадібно ковтаючи коньяк. Коли пляшка спорожніла, з його свідомості зникли всі негаразди, голова стала олив’яною, очі заплющились, і він за-снув.
***
…Прокинувся Василь серед суцільної темряви, вона була такою гус-тою, що Яблукович не відразу збагнув, де він. Сунувши руку в кишеню, дістав сірники. Тільки коли загорівся слабенький вогник, він зрозумів, де знаходиться.
Василь зовсім втратив відчуття часу. У голові шуміло й плуталось, у роті був неприємний присмак. Хотілося пити. Присвічуючи сірниками, знайшов кухоль, налив пива і розбавив "Столичною”. Голова стала яснішою, неприємний присмак у роті почав зникати.
З полегшенням розлігся на підлозі.
«Вставай! Вже пора!» Яблукович аж кинувся від несподіванки. Він відчув страх, жорсткий холодний страх, що відчуває людина перед загро-зою смерті. Але зрозумів, що цей голос звучав не в кіоску і не на вулиці, а десь у ньому. Яблукович налив у келих горілки і жадібно випив.
«Вставай! Вже пора!» - голос звучав твердо і переконливо. Василь скочив на ноги, постояв, шукаючи рівновагу, а потім як навіжений, зробив крок у темряву, потім іще один… Він йшов довго. Хоча хода його була кво-лою і нестійкою, ні разу не впав, наче його щось дбайливо підтримувало. Він посміхався. Посміхався сам собі, своїй байдужості до світу, навіть до того, що він покірно виконує невідомо чиї накази.
Коли стежка, якою, хитаючись, йшов Василь, скінчилася, він поди-вився навколо себе. Перед ним була стара сільська хата, в брудному вікні якої жевріло світло.
«Іди!» - Яблуковича наче хтось штовхав у спину, і він, підкоряючись цій незримій силі, штовхнув рукою хатні двері.
Переступивши поріг, Василь закляк. Перед ним стояла баба Оксана. Її зморщене старече обличчя сяяло, і від цього хлопцеві стало моторошно.
- Ось ти й прийшов до мене! - промовила баба таким лагідним голо-сом, яким уміють розмовляти з чоловіками повії.
Він хотів утекти звідси, але не міг.
Відьма простягла руку з кістлявими пальцями і поманила Василя. Та його наче заціпило.
Несподівано перед очима з’явилось обличчя його бабусі, що з сумом і докором дивилася на нього. Василь почув слова: «І не введи нас у спокусу але позбави нас від лукавого...» Спалахнув яскравий вогонь, видовище зникло, а баба Оксана підійшла до Василя, взяла за руку. Яблуковича не-мов ударило струмом, його занудило.
Напруживши усі сили, він відштовхнув бабу. Відьма відлетіла, вда-рившись головою об піч. Її очі погасли і закотились. Йому стало легше, але тіло не слухалось, наче було чуже, в голові дзвонили дзвони і хилило до сну. Зробивши кілька кроків, Василь впав на бабине ліжко й заснув.
Нічний вітер, що прилетів з лісу, штовхнув двері старої хати, і вони зі стогоном грюкнули, немов закрили пастку.
***
…Це не можна було назвати ні сном, ні маренням. Василь бачив, не-мов його душа вийшла з тіла і як сторонній спостерігач стояла поруч. Яб-лукович бачив себе в ліжку. Бачив, як повільно підвівшись, до його сонно-го тіла підійшла баба Оксана. У сивому скуйовдженому волоссі запеклася кров з розбитої голови, але очі вже не були каламутними, а горіли, немов дві жарини, пекельним вогнем. Стара сіла на ліжко до Василя, але її по-творне обличчя вже не лякало хлопця. Він обвів поглядом житло відьми і побачив на стіні старого годинника, стрілки якого показували за хвилину одинадцяту.
В хаті був напівморок, горіли лише дві свічки.
Раптом баба ожила, склала руки, немов у молитві, її вуста почали ру-хатись, але що вона говорила, Василь не чув. Та ось баба взяла Василеву руку в свою, вся її постать набула урочистості. І Яблукович почув її голос. Він був твердим і страшним. Василь чув усе, що казала стара, він усе розумів, хоча вуста відьми читали прадавнє сатанинськє закляття. Яблуко-вичу здалось, що від цієї молитви весь світ перевертається догори ногами.
Було без п’ятнадцяти дванадцять.
Коли прозвучали останні слова закляття, Василь почув голос. Той самий голос, що керував ним, вказуючи дорогу до відьми:
- Тепер ти обраний! Ти будеш серед обраних – скоро таких як ти буде багато! Ви будете правити людьми, у вас буде влада, ви зміните цю землю, перетворивши її на пекло! Іди вперед, несучи зло і смерть!
В цю мить очі відьми погасли, на губах з’явилася рожева піна. Стару скрутило в страшній конвульсії, і вона впала на ліжко поруч з Василем.
Хлопець одразу прокинувся. Він вже не спостерігав своє тіло збоку – його душа зникла. Він став обраним, він мав зробити те, що не вдавалось нікому з його попередників.
Василь встав з ліжка, відчинив двері і вийшов у темряву.
Сильний протяг звалив свічку, що, впавши, запалила ліжко. Через де-кілька хвилин в старій хаті загуділо яскраве полум’я.
***
Вранці на місці відьминої хати чаділи головешки. Селяни могли те-пер зітхнути з полегшенням - зло, яке жило тут століттями, зникло, а про-кляття, з яким в селі з покоління в покоління мирились, яке так довго тер-піли, нарешті розвіялось!
Ніхто в селі не міг знати, що це прокляття тепер зависло над усією Україною.
ЧАСТИНА ДРУГА
Е pluribus unum.
І
На столі старшого оперуповноваженого Інтерполу Ігоря Гриценка задзвонив телефон.
- С16, зайдіть до С01.
Ігор вимкнув монітор комп’ютера і вийшов з кімнати.
С16 - це його особистий код. Загадкова фраза, що її почув Ігор, озна-чала, що його викликає начальник Першого головного відділу - С.
Підійшовши до дверей кабінету, Ігор набрав код, двері м’яко відчи-нились.
- Добрий день!
- Сідайте, С16. Скільки у вас зараз справ?
- Тринадцять: вісім убивств і п’ять економічних злочинів.
- Сьогодні підготуєте і здасте мені всі ваші справи, - С01 говорив спокійно і безапеляційно. - А зараз нас чекає А01.
С01 натис кнопку на телефоні й сказав у мікрофон: "Ми йдемо”.
- Чекаю, - почулося з динаміка, і залунали короткі гудки.
***
Микола Оверченко, особистий код С01, прийшов до Головного Управління Інтерполу з МВС, де він, випускник юрфаку Київського уні-верситету, починав свою роботу оперуповноваженим карного розшуку. Ба-жання піти працювати в міліцію було не випадковим, Миколин батько про-працював у карному розшуку все життя, тож син у виборі професії не вага-вся. Кар’єра Оверченка була складною, були глибокі розчарування, радість перемог часом затьмарювалась невезіннями, злети чергувались з падіння-ми. Віддавши міліції майже все свідоме життя, Микола Оверченко був до-брим фахівцем своєї справи. І коли начальнику відділу Головного Управ-ління карного розшуку полковнику Оверченку запропонували працювати в системі Інтерполу, він погодився, не вагаючись, бо любив живу, активну роботу, повну небезпеки та ризику.
Кабінет А01 був просторим і світлим. А01, високий огрядний чоло-вік, запросив С16 і С01 присісти.
Петро Степанович Мельниченко, код А01, був літньою людиною, як і Микола Оверченко, Мельниченко розпочинав свою біографію у райвідділі міліції. Здібний розшуківець й організатор, він брав найактивнішу участь у створенні структури Головного Управління Інтерполу та підборі кадрів, його авторитет багато в чому сприяв авторитетові цієї структури серед правоохоронних органів України. Найскладнішим було знайти й перемани-ти до себе фахівців, без яких робота новоутвореної структури була б немо-жлива, та Мельниченко впорався з нею блискуче. Колеги називали його за очі шанобливо і ласкаво Дідусь, уникаючи офіційної назви А01.
Сівши у м’яке крісло, Ігор переживав складні почуття. Цей несподі-ваний виклик до керівництва насторожив і схвилював. Але інтуїтивно він відчував, що ця розмова повинна щось змінити в його звичайному житті.
- Ми запросили вас, С16, у зв’язку з тим, що хочемо вам доручити відповідальне завдання, - А01 говорив спокійним глибоким голосом. - Це завдання пов’язане з діяльністю, як ми гадаємо, українських громадян, що займаються шахрайством на території Польщі. До польської поліції майже одночасно звернулись директори двох великих комерційних банків з таки-ми заявами - протягом одного дня в обох банках було знято значні суми й переведено їх через посередництво якоїсь німецької фірми на валютні ра-хунки в Україні. Це було зроблено так, що навіть працівники банків нічого не знали, тому в таких діях було видно якийсь злочинний намір, тим біль-ше, що мова йшла про сотні мільйонів доларів.
В голосі А01 відчувалось хвилювання.
- С16, ви сьогодні відбуваєте до Варшави, зв’язуєтесь з польським Інтерполом і працюєте з цією інформацією. В разі підтвердження даних про причетність до злочинів громадян України, негайно інформуєте мене особисто. Оперативний зв’язок тримаєте з С01 або безпосередньо зі мною. Квитки на літак і відповідні документи отримаєте у відділі F, зброю та спецобладнання - у відділі D.
А01 підвівся і потис Ігореві руку, розмова була закінчена. Традиційну фразу: "Чи є питання?” А01 ніколи не задавав - він завжди звик інструкту-вати грунтовно і вичерпно, а в розумного працівника зайвих питань ніколи не виникало.
Коли С01 і С16 вийшли з кабінету, Ігор знав - на збори лишилось ма-ло часу, тому він швидко пішов здавати справи і заходився готуватись до подорожі.
|
| Категория: Мои статьи | Добавил: Zoreslav (2013-12-02)
| Автор: Владислав Панфилов
|
| Просмотров: 574
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] |
