1|2
Тень и слезы
Будь счастлива несчастием моим
И услыхав, что я страдаю,
Ты не томись раскаяньем пустым.
Прости! – вот все, что я желаю…
М.Ю. Лермонтов
Сижу в тиши печально,
И сердца слышен стук,
А как звучит банально –
Ты для меня – лишь друг…
Но ты придешь – я знаю,
Бесшумно сядешь возле,
Но жалость лишь читаю
В твоих глазах и слезы…
Не нужно оправданий.
Не нужно слов обидных,
Не жду твоих признаний –
От лжи должно быть стыдно!..
Хочу узнать я правду,
Твои понять я чувства,
Мне все услышать надо.
Хоть как это не грустно…
Я не скажу ни слова –
Устал… Да и к чему же?
Душа уже готова
Пропасть в осенней стуже…
В молчании ты встанешь,
Уйдешь, не хлопнув дверью,
В последний раз не взглянешь,
Оставшись в сердце тенью…
Resurrection
И пусть на голову падет осколок неба –
Я в мусорную пыль не обращусь
Янош Банош
Я відчував жагу кохання,
Коли тебе я бачив наяву...
Та зараз це лише – глухе страждання...
Й спокійно далі я живу...
Любов розхристану ти більше не побачиш,
І гордість вже піднялася з колін...
Від слів моїх вже більше не заплачеш...
Лиш сум очей у дзеркалі вітрин...
На пустирі сидить моя душа,
Питаючи притулку у небес...
Скалічена, самотня і чужа,
Мов болю знак на глобусі чудес...
Замерзле тіло – їжа для птахів,
Геть змучене у пошуках тепла...
І лиш вуста шепочуть кілька слів:
„Любов – вловима ледь імла...”
Проте я вірю, що страждання – це життя,
Це символ здатності кохати палко!
На злість тобі воскресну з небуття
І відроджу любов з багряного світанку...
Н.М.
Мы случайно сведены судьбою,
Мы себя нашли один в другом,
И душа сдружилася с душою,
Хотя пути не кончить им вдвоем!..
М.Ю. Лермонтов
Ну что ж, пусть будет так!
Пусть будет так, как есть!
Ведь чувства все же не пустяк,
Ведь их не стоит наша спесь!
Но знаю я, нам тяжело иначе,
Ведь мы не можем просто без игры,
Ведь мы даем друг другу сдачи,
Все как бы мстясь за прошлые беды…
А может эти рассужденья –
Лишь части мне привидевшихся грез?
А может эти все мгновенья –
Лишь лепестки опавших роз?
Пройдут года, тогда мы пожалеем,
Что так по-детски потупили мы.
Но изменить мы это не сумеем,
Ведь лету не бывать среди зимы!?
Загадка есть то все, что между нами,
Загадка, как для всех, так и для нас!
Мы тайны вновь поднимем знамя,
Счастливой парой ставши для отвода глаз…
Но в чем же суть? Скажи скорее!
Откуда все? А главное… зачем?
Мы дать ответы просто не успеем,
Оставив их в числе запретных тем…
Пам'яті жертв Голодомору 1932-1933рр.
присвячується
Сльози неба
…Не чути ігор, радощів і сміху;
Село німе, поглухло в бур’янах,
Загляда сонце крізь діряву стріху
І сліпить очі, де таїться страх.
Це жінка молиться до Бога,
Щоб хліба дав діток нагодувать!
Знесилена неправдою життя такого –
Кінця біди вже явно не діждать!
Так і заснула у молитві тихо,
Забувши діток перед сном поцілувать;
А вранці кинулась, та пізно – сталось лихо!
…Понесла сина під вербою поховать.
Щавлю нарвала, що ледь устиг з'явитись,
Зварила для Оленки борщ,
Тримала на руках, щоб знов не запізнитись,
Платком накривши, бо крізь стріху капав дощ.
А вранці мати з донькою померли,
Так і не вставши із тяжкого сну,
Немов своєю смертю всі надії стерли,
Мов втіливши собою долю злу...
А дощ собі іде, байдужий до усього,
Повільно із верби стікаючи додолу;
Сльозима на могилу Петрика малого
Ридає небо в цю голодну пору...
|
