Прокляття Василя Яблуковича_2
1|2|3|4|5|6|7|8|9|10
***
…Тепер для Оксани весь світ немов змінився, змінились його барви, його відчуття. Стало спокійніше – немов хтось сторонній направляв і керу-вав нею! Немов вона потрапила в якусь казку!
Тоді, вночі, вона позбавила життя двох істот – це їй здавалося яки-мось важливим випробуванням, якоюсь жертвою заради нового, незвідано-го життя!
І той, хто прийняв цю жертву, допоміг їй – вона це явно відчувала!
Через що могла померти дитина? Задихнулась уві сні! Нічого дивно-го, таке часто трапляється з немовлятами!
Кіт здох? Мабуть наївся чогось – недарма увечері так скакав!
От і все! Тепер її зовсім не дивувала ця страшна реальність – тепер вона стала знати і розуміти значно більше, ніж проста людина! Вона стала обраною і попереду мало статись щось важливе – те заради чого вона мала тепер жити!
…Коли Оксану запросили на вечірку до сусіднього села – вона одра-зу погодилась, хоча вдома нікому про це не сказала. Тепер це її не хвилю-вало.
***
Ось уже третій тиждень пекельний вогонь палив тіло старої. Тіло раз за разом здригалось від конвульсій, висохло і перетворилось на обтягнутий шкірою чорний скелет та розум старої ще працював...
Про життя в цьому тілі нагадував слабенький вогник в западинах очей. Скільки їй так судилося лежати? Цього не знав ніхто. Ніхто крім неї…
***
…Вечірка закінчилась пізно, сонце вже сідало за обрій, і невеликий гурт хлопців і дівчат, що повертались із сусіднього села, прискорив ходу: не хотілось, щоб сутінки застали в дорозі. Стежка вивела їх на околицю села.
***
...Тіло старої несподівано напружилось. Легкий вечірній вітерець, залетівши в хату, освіжив стару, від чого її очі засвітились в мороці, на без-кровних губах з’явилось щось схоже на посмішку.
- Тепер пора... – ледве прошепотіла вона.
Її очі загорілись, немов дві жарини, виснажене обличчя ожило, сині губи заворушились, і крижаний морок старої хати наповнився смертю. Не-мов вчиняючи останню помсту цьому світу, немов виливаючи на людей смертельну отруту, стара відьма читала слова страшного закляття…
***
...- Оксано! Що з тобою?!
Оксана немов перечепилась об щось. Її обличчя раптом пополотніло, очі закотились під лоба, вона, немов підкошена, почала падати.
Двоє хлопців ледве встигли підхопити дівчину під руки.
- Треба швидше до хати, - злякано озирнулась подружка Оксани, але жодного будинку, крім відьминої халупи, поблизу не було.
***
...Страшне закляття було прочитано, але здавалось, наповнене ним повітря застигло і стало густим… Проклятим…
На дворі йшов дрібний дощ, було за хвилину дванадцята ночі.
…Усе тіло старої підкинула страшна передсмертна конвульсія. На-решті час настав!..
…Страшна блискавка різонула небо, вогняною стрілою розтяла дах хатини і вдарила відьму в груди. Її очі раптом згасли і оскляли, скорчене бабине тіло застигло в неприродній позі.
***
Не легко було хлопцям нести Оксану, хоч тендітна дівчина важила не багато. Вона здригалась від конвульсій, на посинілих губах з’явилась ро-жева піна. По всьому тілу почали з’являтись плями, схожі на синці…Марина і ще двоє дівчат були перелякані і всю дорогу плакали.
Нарешті вдалося дістатись Оксаниної хати і, так і не змігши поясни-ти, що сталось, переляканим батькам, хлопці й дівчата розійшлися. Нічого не розуміючи, батьки вирішили, що дівчина отруїлась. Але Оксану не ну-дило, конвульсії раптово припинились і почався жар. Обличчя дівчини з блідого стало червоним, на чолі виступили крапельки поту. Жар тривав не більше години, батьки побачили, що їхня донька тихенько засинає і нарешті стали приходити до тями. Настала ніч, Оксанина мати ще довго сиділа біля дочки, аж поки не переконалась, що жар остаточно спав і дів-чина почала засинати. Всі заспокоїлись, сон до хати прийшов непомітно. Разом із пахощами бузку до відчиненого вікна залітав легкий шум дощу.
Серед ночі небо несподівано розколола яскрава блискавка, вогняна стріла якої, пролетівши у вікно, вдарила дівчину в груди. Легенько закури-лась пропалена сорочка, але дівчині цей удар зовсім не нашкодив!
Він немов пробудив дівчину, вона розплющила очі і сіла. Крім неї в хаті всі міцно спали. «Пора!» - тепер голос звучав не іззовні, тепер це був її голос, тепер це була вона, перероджена.
Оксана, немов тінь, підійшла до столу і взяла ложку, відкривши за-слонку в печі, підхопила палаючі жарини. Обережно тримаючи повну лож-ку жарин, дівчина тихо прослизнула до сіней і розкидала їх по соломі. Протяг враз підхопив малесенькі вогники, які на очах почали рости, і роз-дмухав, вогонь ріс і швидко захоплював хату.
Та Оксана цього не бачила, вона бігла стежкою на околицю села. Тільки зупинилась на мить, немов про щось згадавши, востаннє озирну-лась на палаючу хату, дивно посміхнулась і, вже не обертаючись, пішла до одинокої напівзруйнованої хатини на краю села, до своєї нової оселі…
Сьогодні для дівчини почалося зовсім нове життя – вона перероди-лась на нову істоту, слугу наймогутніших у світі сил! Все її старе людське існування, немов стара шкіра змії, залишилося в палаючій хатині й разом із сім’єю згоріло у вогні під гуркіт грому.
ІІ
Василь Яблукович переминався з ноги на ногу, стоячи на зупинці сімнадцятого автобуса. Людей, як завжди, було багато. Вже два автобуси один за одним пройшли, не зупиняючись, лише було видно затиснені две-рима сумки й одяг. Народ на зупинці нервував, гомонів, декілька людей, не витримавши чекання, пішли пішки. Але Василеві це було тільки на руку – чим більша штовханина, чим більше люди знервовані і розгублені, тим ле-гше спритній Василевій руці почистити їхні кишені.
Вже третій рік Яблукович промишляв кишеньковими крадіжками в автобусах. Небезпечно, але нічого іншого він робити не вмів. Покатаєшся пару годин, заробиш дещицю, і можна «падати на дно», відпочивати з го-рілкою і смаженою на салі картоплею.
Іноді Василя так і підбивало піти на якусь «велику справу». Але страх, що засів у його пам’яті після однієї такої «справи», завжди зупиняв.
А сталось це декілька років тому, коли Яблукович щойно повернувся з армії. Спочатку було як у всіх – думав поступати в технікум, збирався йти на роботу, хотів одружитись… Його відносини з Аллою швидко розвива-лись і обоє вже подумували про шлюб…
Та не судилося Василеві жити як всі! Доля (чи може хтось інший?) приготувала для нього зовсім інший шлях. А почалося все із знайомства з Андрієм Мазуром, приятелем, що жив у сусідньому будинку. Як і коли во-ни познайомились з Андрієм, Василь, як не силкувався, так і не пригадав. Врешті вирішив, що десь в кафе… Так вони й ходили то один до одного в гості, то просто разом ішли в кафе й «відтягувались» - було легко, весело й безтурботно, час ішов швидко, майбутнє було незрозумілим і непевним. Отож Андрій, запросивши Василя одного разу до себе на сто грам, запро-понував йому «зайнятись бізнесом». Про бізнес у Василя не було жодного уявлення – з того, що Василь чув по телевізору про бізнес, він геть нічого не розумів. Читати якусь спеціальну літературу не хотілося (там все одно так написано, що нічого не допетраєш!), з фільмів, які бачив Василь, він збагнув, що бізнесмени сидять о офісах, весь час про щось говорять, з ки-мось зустрічаються, бухають і у них багато грошей. Тобто, толком робити нічого не треба.
Грошей ні у Василя, ні в Андрія звичайно не було, вони ніде не пра-цювали, тож тема заробити копійчину була актуальною. Треба сказати, що Яблуковича давно вже непокоїла «соціальна несправедливість», коли він ішов рідним містом і бачив сімнадцятирічних хлопців за кермом крутих «мерсів» та «ауді». Тому ідея зайнятись бізнесом припала йому до смаку.
- Головне стати співзасновником, - із блиском в очах проповідував Андрій, - ідея справи дуже проста. Мій дядько - директор радгоспу під Києвом. Там у них шикарні яблуневі сади, але зараз, коли в селі одні баби та діди залишились, урожай ніхто не збирає і все це гниє просто неба. Ми ж утрьох, ти, я і дядько, створюємо товариство з обмеженою відповідальністю (Ну, як його назвати - це вже згодом придумаємо! Чи, може, в тебе вже є якісь пропозиції?), беремо в банку кредит і купуємо лінію з виробництва джемів та соків. Товар ходовий, гроші повернуться швидко, ми з моїм дядьком вже зробили необхідні розрахунки...
Розмова, щедро скроплена пивом та горілкою, була жвавою і бадьо-рою. Василь почав «вживу» уявляти, як зміниться його життя… Він неод-мінно повинен справляти враження заможньої людини! Яблукович захо-дився подумки перераховувати те, що йому було потрібно (чи, принаймні, він так вважав!) в першу чергу – дорогий мобільний телефон, «круте» пальто, стильні туфлі, машина (бажано з водієм-охоронцем)... Тож домови-лись, вдарили по руках і робота закипіла.
Спочатку поїхали до дядька в колишній радгосп. Вигляд занедбаних садів, завалених падалицею, поля гнилої картоплі, котру ніхто не збирав, п’яні селяни – ось в такому «мальовничому місці» мав починатись їх новий перспективний бізнес! Хоча Василь був приголомшений побаченим, тепла зустріч із Андрієвим дядьком, невисоким опецькуватим чолов’ягою з рум’яним обличчям, що розпочав розмову з міцного селянського обіду під самогоночку, покращила настрій «нових українців» і ще більше впевнила Василя у правильності їхнього задуму.
Далі для «бізнесменів» почався занудний процес збирання докумен-тів та реєстрації нової фірми. Коли всі бюрократичні перешкоди було по-долано, з’явилась іще одна проблема – де взяти гроші? Андрій одразу ска-зав, що є люди в банку, котрі за певну плату можуть допомогти взяти кре-дит…
Нарешті скінчились нудні збирання папірців, зустрічі, переговори… І нова проблема: на кого оформити кредит? В Андрія, як виявилось, пас-порта вкрали, а дядько сказав, що тільки-но вийшов із в’язниці, тому пас-порта ще нема... Та Василя ці дрібниці не засмучували, навпаки, якщо він оформлював на себе кредит, йому і належало бути директором фірми! Коли він поставив цю умову, то обоє його компаньйонів погодились і жваво підтримали Василя. Стати директором… Про таке хлопець раніше міг тільки мріяти! Нарешті настав його час!
Тепер головне було розкрутити справу! Та що потрібно робити йому, як директорові, Ковальчук навіть не уявляв. Гроші Андрій одразу запропо-нував перерахувати на фірму, котру йому порекомендували друзі. Фірма випускала потрібну для організації переробного виробництва техніку, Ва-силеві привезли цілу гору проспектів і роздруковок, котрі він силкувався читати, але все-таки процес переробки так собі й не уявляв.
Тягнути далі вже було безглуздо, тож Василь підписав папери і бан-ківські документи. Гроші успішно ушли, але, незважаючи на переговори Андрія з керівництвом фірми, техніка так і не поступила. Більше того, по-яснення типу «я подзвоню одному чоловіку, що підтримує стосунки з жінкою, яка добре знає племінника секретарші, що має скоро вийти з відгулів і нагадає своєму директорові, щоб він викликав головного бухгал-тера, а та підніме платіжки і подивиться, коли нам має бути відвантажене устаткування...», або: «у мене є людина, яка скоро приїде з Багамів, у неї гарні зв’язки, може наїхати на одну бригаду, яка їм завинила, а ця бригада полякає директора фірми, що має привезти обладнання, але телефон «лю-дини з Багамів» знає тільки одна жінка, яка постійно відсутня, так, до речі, давай я їй зараз подзвоню...». Пояснення такого типу вже починали серйозно дратувати Василя.
Настав час гасити кредит... Чотири довгі й серйозні розмови з Андрієм ніяких результатів не дали. Його «чоловіки», «жінки», «нужниє люді», «криші» та інші персонажі продовжували відпочивати по всьому світу, не з’являлись на роботі тижнями, кудись весь час їздили, їхні теле-фони не відповідали і так далі.
Вже вкотре, йдучи до Андрія, Василь нервував. Він продумав усе, що має сказати цьому «бізнесмену», вкотре прокручував свою промову в голові, намагаючись нічого не випустити. Зайшовши до Андрієвого під’їзду, Василь перелякав дітлахів, що лазили в поштових скриньках. Ті мерщій кинулись тікати сходинками вгору, кинувши вийняті із скриньок листи й газети.
Раптом Василеву увагу привернув один конверт. Він нахилився і швидко його підібрав. На великому фірмовому конверті з якимось гербом було зазначено адресата: Мазуру А.А. і зворотню адресу: Посольство Ка-нади. Яблукович тремтячими пальцями розірвав конверт і вийняв розграфлені сторінки. «Аплікаційна форма»... В очах Василя почорніло від люті. «Падло!» - він швидко піднявся сходинками і, ховаючи на ходу кон-верт в кишеню, подзвонив у двері Андрієвої квартири.
Андрій якраз займався по господарству – прасував свій новий кос-тюм, на табуреті був розкладений піджак, в кутку грілась праска.
Побачивши на порозі схвильованого Василя, він здається був готовий до зустрічі, тож одразу (як і всі останні рази!) почались загодя складені по-яснення.
|
| Категория: Мои статьи | Добавил: Zoreslav (2013-11-29)
| Автор: Владислав Панфилов
|
| Просмотров: 515
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] |
