Шановний читачу! Перед Вами твір, окремі сцени якого списані з реального життя… Коли я давав його читати своїм друзям, відгуки були різні – від щирого за-хоплення до повного несприйняття. Комусь було просто страшно читати… Але таке в нас життя. Таким страшним його робимо ми! Ми отруюємо цей світ злом, а потім боїмося в ньому жити! Це ми з Вами ледве не щодня проходимо поруч із злом і несправедливістю, злякано відвертаючись в бік… А потім це зло повертається до нас самих, повертається тоді, коли ми цього не очікуємо… Я хотів, щоб читач подумав про прості речі - ми самі часто стаємо заручниками своїх власних забобонів, своїх іллюзій, своїх вигаданих авто-ритетів…Страхи, які нас переслідують, народжуються в нас самих, і це ми їх самі випускаємо, немов казкових монстрів, назовні. Цим твором я хотів надати читачу впевненості в своїх силах і показати, що людина може пе-ремогти будь-що за будь-яких обставин! Я хотів розказати про віру. Вона дає людині сили жити і боротись із злом. Боротись із собою, із своєю темною стороною. Віра в життя, віра в людину, віра в Бога – без них людина мертва. Хтось можливо заперечить мені… Але перед Вами врешті фантастичний твір, тому автор може дозво-лити собі будь-які фантазії! Автор зауважує, що всі державні установи та організації, які зга-дуються у творі, не мають нічого спільного з реальними, усі імена, прі-звища та посади героїв – вигадані. Автор не несе відповідальності за можливі випадкові співпадення і просить вважати усі події, що описані у творі, результатом свого творчого домислу. Але в кожній вигадці, як відомо, є доля правди ...
Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А
Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum.*
І
Був кінець ХІХ століття. У своїй хатині край села, що під Києвом, в страшних муках помирала стара відьма. Якось раптом вона відчула слабкість в усьому тілі, а згодом не змогла встати з ліжка… З кожним днем біль ставав все нестерпнішим, немов її охоплював пекельний вогонь – горіло все тіло, здавалось, від цьо-го жару її потворна шкіра перетвориться на вугілля… Нерухомо лежачи на своєму ліжку, вона марила і страшні чорні ви-діння, немов круки кружляли навколо неї… А може ці безтілесні істоти бу-ли зовсім не видіннями? Цього не знав ніхто… Ніхто крім неї! За життя вона не принесла людям нічого, крім зла і ненависті, і лю-ди, знаючи, що зустріч із відьмою віщує нещастя, обходили хату старої, щоб навіть не дивитись у той бік. Не раз після зустрічі з відьмою молоді здорові люди починали хворіти, танути на очах, з’являлись якісь страшні невиліковні хвороби, що зводили людину до смерті. Не зважаючи на це, відьму боялись і терпіли. З нею змирились, бо вона була під захистом могутнього покровителя - стара служила сатані. Та вік брав своє - тепер стара люта баба сама чекала смерті. Але померти їй було не просто – зло не могло зникнути разом з нею, вона мала служити своєму господарю навіть після смерті. Вона це знала. Коли сонце вже сідало за обрій, в мороці старої хати щось почало рухатись. Ні, це була не стара баба – її тіло без руху залишилось на ліжку. Щось схоже на кіптяву легко відділилось від неї і, підхоплене вітром, ви-летіло назовні…
***
Нічний вітер гнав ледве помітну чорну хмаринку через ліс, вона ле-тіла стрімко між гілками дерев та чагарниками майже повністю зливаю-чись з мороком… Нічні птахи, тільки-но відчувши її наближення, мерщій кидались від мерзенної хмаринки в різні боки з пронизливими криками і зойками – на відміну від людей, вони відчували її суть і намагались вряту-ватись. В їх маленьких оченятах був смертельний тваринний жах – легень-ко розгойдуючись в нічному повітрі до них наближалась не просто смерть, а вічна смерть породжена сатаною! Невдовзі з’явились сільські хати. Тут була мета подорожі, тут було її звільнення. Вилетівши з лісу, чорний згусток попрямував до одної з ха-тин… Кружляючи біля вікна, чорна душа відьми почала чекати…
***
А в хаті в цей час вечеряли дві родини – батько, мати, їхні дві дочки й зять. В кутку в люльці спало немовля. Обидві сестри – повні свіжих сил і молодості, вони виросли в добрій сім’ї, з малечку батьки навчили їх пра-цювати. Але так склалось, що молодша вийшла заміж першою, а до стар-шої навіть не сватались… Тож у дівчини, її звали Оксана, десь глибоко всередині починав з’являтись неспокій. Не могла вона миритись із тим, що її молодша сестра виявилась вправнішою і милішою… Не могло так бути, що в сестри є рум’яний здо-ровий малюк, а Оксана, теж вродлива, теж така моторна й весела – і одна! Заздрість дедалі сильніше й болючіше стискала серце дівчини, інколи ста-вало так боляче, так нестерпно, що сльози самі собою текли з очей, а в ду-ші все крижаніло від тихої люті на весь світ… Цей світ, чужий і безжаль-ний до неї, до Оксани, насміхався вустами немовля, будив її своїми крика-ми, навіть вночі нагадуючи про себе і про її нікчемність! Інколи сестрине немовля здавалось їй якоюсь жахливою лялькою, створеною для прини-ження і знущання над Оксаною! Дівчина намагалась заспокоювати себе, меньше звертати увагу на дитину й на її нічні вередування… Немов, відчуваючи це, дитинча заходилось плачем, коли до нього підходила тітка, а коли вже на руки брала, то й зовсім скаженіло… Вся ро-дина дивувалась такій поведінці хлопчика, але згодом почали звикати і пе-рестали звертати на це увагу.
***
Як і завжди, цього вечора сім’я, сидячи за столом, вечеряла. Піч була сильно натопленою, мати, вирішивши перевітрити, підійшла до вікна… Але тут трапилось щось дивне – сімейний улюбленець, мирний і ласкавий котик вихором підлетів до неї і страшно вирячивши очі, став шипіти! Це було так несподівано і моторошно, що мати розгубилась і, забувши про те, чого вона підвелася, відійшла від вікна геть… Щось поки незрозуміле але тривожне відчула вона звідти, з вулиці… - Скажена тварюка – так налякав! Аж серце тьохнуло… Повечерявши почали лаштуватись спати. Дитинча, навередувавшись за день, мирно спало, і тихенько сопіло безтурботно посміхаючись уві сні… Коту після вечері нічого їстівного не дали, вирішили, що йому треба поголодати і заспокоїтись - якось нервово побігавши по кімнаті, він розлігся перед колискою і дивився на людей від-критими від подиву і страху очима. Тварина мовчки спостерігала за спо-кійними приготуваннями родини до сну і не розуміла цих дивних людей, що ледве не пустили до хати смерть…
***
…Цієї ночі Оксана ніяк не могла заснути. Хоча цілий день вона пра-цювала й наморилась, сон ніяк до неї не йшов… Знов в голову набились ці нав’язливі думки про нещасливу долю, знов комок почав підступати до го-рла… Стало нестерпно, не вистачало повітря, дівчина тихцем встала й пі-дійшла до вікна. Захотілося затамувати безсоння й погані думки нічною прохолодою, котра заспокоїть, освіжить голову й нажене сон… Оксана легенько відкрила вікно й в обличчя дмухнуло… але це був не легенький нічний вітерець - щось смердюче крижане немов обпекло об-личчя й наповнило нутрощі... Враз почало колотити усе тіло немов від си-льного морозу, дівчині стало страшно. Голова поважчала ще більше. …Раптом вона відчула гострий біль у грудях – якась істота, вирину-вши з пітьми, скакнула їй на груди і, розриваючи кігтями сорочку й зали-шаючи на шкірі червоні криваві полоси, намагалася вп’ястись пазурями в горло… В голові дівчини все переверталось, свідомість майже відключи-лась, хвиля чогось несказанно потужного і мертвенно холодного розлилась тілом… Дівчина, немов уві сні відчула, що все її єство наповнилось якоюсь могутністю і легкістю, щось чуже почало керувати нею, стрімко підняло її тендітну, але немов чужу руку… В страшній розлюченій тварюці, котра намагалась душити дівчину, вже нічого не нагадувало ласкавого і ніжного котика – рука дівчини блискавично обхопила його за шию і пальці, враз ставши сталевими, міцно стислись, немов лещата. Через кілька хвилин ко-та охопив смертельний сон, він розчепиривши лапи дав себе зняти з гру-дей. Дівчина обережно поклала мертвого кота під вікном і згорнула клубо-чком. «Дурна тварюка намагалась самотужки боротись… з силою, яку ні-кому не здолати!» - Оксана відчула, як хтось промовив цю фразу їх на ву-хо… Дівчина рвучко озирнулась навкруги… Але поруч не було нікого!... Лише немовля раптом почало стогнати уві сні… А може воно все бачи-ло?!... Оксана обережно підійшла до малюка. З колиски на неї дивились пе-релякані дитячі очі – хлопчик не спав. Він тихо лежав, не ворушачись і ди-вився. Оксані здалося, що ці очі були якимись… дорослими. Вони диви-лись спокійно й приречено, немов передчували біду. Дівчина підійшла ближче… Очі малюка – це було видно навіть в темряві! – раптом наповни-лись тваринним жахом, рот відкрився для крику… «Тихіше! Розбудиш усіх!..» Дівчина встигла міцно затиснути обличчя малюка долонею. Вона бачила, як маленьки рученята хапали її за пальці намагаючись відірвати руку… Оксана почала допомагати собі другою ру-кою, відчуваючи, як малюк пручався все слабше й слабше, поки не заспо-коївся… Коли дитинча зовсім затихло, Оксана поправила ковдру в люльці й тихенько пішла в ліжко. Прослизнувши під ковдру вона притихла – в хаті всі міцно спали. Незабаром міцний сон підхопив дівчину на свої чорні крила й поніс у морок, туди, де вже була її душа…
***
…Вранці нелюдський крик розбудив Оксану – біля колиски з мерт-вою дитиною заходилася плачем оксанина сестра. Розкуйовджена і запла-кана, вона, здавалось, постаріла на багато років. Немов навіжена, вона вила притиснувши до грудей неживе тільце, її божевільні червоні очі дивились в порожнечу… А Оксану це виття навіть не здивувало, воно її більше дратувало! Во-на була спокійна і впевнена, немов, знала, що тепер вона під надійним за-хистом… Дівчина, струшуючи залишки сну, сіла на ліжку. В голові швидко промайнула нічна пригода. Якось інтуїтивно дівчина лапнула рукою груди й горло – як це було не дивно, але ніяких подряпин від кігтів кота на шиї не було! Подивилась на сорочку – нічогісінько! Не звертаючи уваги ні на кого, підхопилась і побігла до дзеркала. Точно – ні подряпин, ні слідів кро-ві! Ще раз уважно себе роздивилась – усе-таки щось було не так… Не так як завжди… Дівчина відійшла від дзеркала, так і непомітивши одну важливу де-таль. Вона тепер вже і не могла її помітити, оскільки змінився лише погляд її очей. Тепер він був мертвим… …Чоловік убитої горем сестри швидко викопав невеличку ямку біля дороги – він хотів скоріше закопати кота. Горе стискало серце чоловіка, бу-ло не до котячих сентиментів. Наспіх прикидавши землею тварину, він пі-шов геть, так ніколи й не дізнавшись, що ця істота була єдиною, хто нама-гався захистити його дитину від смерті…
***
…В мороці старої хати нічого не змінилось. Коли хмарка накрила ті-ло старої, страшна конвульсія примусила сухі м’язи здригнутись. Стара розплющила очі. Справу зроблено! Залишалось лише трохи почекати і на-стане звільнення… Звільнення для нового життя у вічному вогні…
