Щойно пролунали останні акорди завершальної музичної п’єси духового оркестру, як вже вихованці цього гуртка почали займатись посторонніми справами: здавати ноти, ставити обережно стільці в один ряд, класти інструменти на свої місця. Все це відбулось не після слів диригента: «Все, репетицію завершено», а ще перед початком виконання композиції, яку головний оркестру ненароком визнав як фінальною. Йому зараз було бридко дивитись на це все, але розумів, що він уже нічого не зможе зробити, оскільки вихованцями були зовсім юні хлопці, у яких наразі не лише музика в серці. Подумки, він навіть їм дякував за те, що не забувають цієї справи, і раз за разом, проявляють все більший інтерес.
Деякі юнаки вже побігли по своїм справам, деякі – допомагали своєму керівникові, інші ж, під опікою свого «керівника» почали пізнавати всю «красу» карточних ігор. Це було вже схоже на традицію чим на звичайну випадковість. Деякі так і жартували, що вони ходять не на репетиції, а саме на ці «уроки». Все було дуже просто: самий дорослий із них, Олександр Миколайович показував різноманітні «операції», які можна проробляти з картами, а потім вчив дітвору, яка його окружляла з різних боків, таємницям цих фокусів, і вже через деякий час, на «велику сцену» виходили вони всі разом. Ніхто не знав, навіщо Олександру Миколайовичу це потрібно, але ніхто про це й не питав: всі розуміли, що так і повинно бути.
Ось малий Андрійко потягнув з колоди карту, запам’ятав її, показав друзям, і вертаючи карту до колоди, як в маленьку кімнату, де поміщались всі інструменти, один стіл, і декілька стільців, зайшов диригент оркестру Григорій Олегович. Це був чоловік дуже міцної статури (якось він проговорився, що рід його походить від запорізького козака), пальці були довжезні та заокруглені по фалангам, а обличчя, як у всіх творчих людей, було покрите густою догляданою борідкою.
На хвилину здалось, що він зупинився у дверей, і не бажав входити, але зумів здолати цей рубіж. Йому вже набридло кожного дня споглядати на це все, але що він мусив робити? Щоб дістатись до свого столу, він в маленькій кімнатці пройшов такий шлях, що навіть вже лабіринт здавався казкою. Він нікого не хотів турбувати, і просто обходив, то стілець, на якому сидить один його вихованець, то другий, навіть Олександр – старший з них, і то, не підвівся. За те, на допомогу прийшов його учень Денис, який грав на тенорі. Він встав сам, та командував дітворою, щоб вони не заважали йти своєму керівникові. На мить здалось, що Олександр Миколайович навіть трохи образився на Дениса за те, що останній відволікає його вірну публіку від нього.
Олександр Миколайович продовжував «наставляти» дітвору, а Григорій Олегович спочатку навів лад на своєму столі (справа в тому, що всі шукали карти так, що навіть і робочому місцю керівника дісталось. Це було вже не вперше, і він навіть так звик до цього, що якби все було по – іншому, він би навіть розлютився). Після того, як ця перша частина була виконана, він став довго щось шукати. В кожний ящик свого маленького столу він зазирав по – декілька раз. Вставав, дивився на підвіконня, сідав за стіл, і проробляв те ж саме, але з більшою наполегливістю. Все це вже встигли замітити всі, хто перебував за сусіднім столом. Денис вже хотів підвестись та допомогти після того, як один з дітей засміявся на всю кімнату після того, як один з ящиків не відкривався після кожної спроби чоловіка, а на останній раз, керівник зі всієї сили відкрив ящик, але ще трохи, і сам би не впав. Денису стало шкода, як розвертаються ці події, і вже зробив спробу встати, але на кінець, Григорій Олегович знайшов те, що шукав.
Це був чистий нотний лист. Чоловік положив його перед собою, взяв інші ноти, та виклав на стіл декілька кольорових ручок. Через мить робота вже пішла. Звичайно, на це не звернув ніхто уваги, все йшло, як завжди: Юнаки грали, а диригент то переписував ноти більш зрозуміло й каліграфічно, то свої власні «музичні думки» з великою швидкістю виводив на папері. Йому не потрібен був інструмент – «всі ноти, як він наголошував, звучать в нього в голові. – Музика – це всього – на всього, сім нот». Всі з ним погоджувались, але деякі були впевнені, що це лише слова, оскільки вони ніколи ще не грали його творів. Коли він переписував ноти, то це було видно і здалеку, а коли щось своє намагався придумати, то це теж впадало в око. Справа в тім, що він хоч і був вже дорослим чоловіком, але в таких ситуаціях поводився як дитина: правою рукою закривався, а лівою писав дуже швидко, щоб ніхто нічого не побачив. Запише одну музичну фразу, прибирає руку, і перевіряє на помилки, начебто він просто переписував. Всі вже знали, що в цю хвилину хвилює їх керівника, і тому зайвих питань ніхто ніколи не бажав ставити.
Денис, який ще трохи, та підвівся би на поміч, непомітно сів за стіл, а щоб не видати себе, запитав, сам того не помічаючи, що робить їх наставник. Коли це питання було поставлене, кожен припинив займатися своїми справами, сам Денис Уже розумів, що він накоїв, та й навіть керівник повільно, але залишив все на своїх місцях, доторкнувся руками до борідки, та неквапливо повернувся до публіки. Денису вже здалося, що Григорій Олегович щось «відповість в його адресу», або й зовсім скаже, що це не його справи, і тому подібне. Саме такої реакції очікували і вихованці оркестру. Але сталося зовсім неочікуване: він повернувся до них та… заплакав. Ні, плачем то тяжко було назвати, але з очей і справді покотилось декілька чистих, прозорих краплинок, які були схожі на сльози. Кожен став втішати чоловіка, навіть не розуміючи того, що його розхвилювало, але він зміг по – чоловічому зупинити це все. Своїм тенором він залізно промовив: «Досить, дякую», і цього було досить. Коли все стало на свої місця, Денис знову спитав: «Що трапилось?» Ніхто вже цього питання не боявся – кожен розумів, що зараз розпочнеться сповідь людини, якій дійсно є, що сказати. Ніхто вже не став відповідати на питання керівника: «Ви дійсно цього хочете?» - за них відповіли їх жести: кожен в цю мить відразу відложив карти в інший бік, начебто їх і не було, і вже готові були до розповіді, тримаючи однією рукою свою голову. Олександр Миколайович вже стиг образитись, зібратись, і дав зрозуміти, що це його не стосується, але в цей час вже Григорій Олегович розпочав мовити, і на чергову дитячу витівку дорослого чоловіка ніхто не звернув уваги.
- Ось Ви сидите, такі молоді, красиві, за ігровим столом, та вчитесь грати в карти, але навколо Вас є стільки різноманітних чудес, що за цими картами Ви всього не помічаєте, - саме так почав свою розповідь керівник. А я пам’ятаю, як в мій час все було по – іншому. Зараз ні виховання ні дисципліни. «Перепишіть – я не бачу,і як можна скоріше» - дитина десяти років так мені каже, - а щоб я своєму керівникові… та ніколи, - засмучено виголосив старий. -« Денис, а ти що? Я вважав, що з усіх, один ти розумний, - звернувся до того диригент, який вже встиг в усьому розчаруватись, - тобі не тут потрібно сидіти, а справами займатись, а ти…»
- Я… мені… потрібно… , - почав незрозуміло виправдовуватись молодик, - я не хочу йти додому. Ми дуже рано закінчили репетицію, ми ще цілу годину повинні займатись, - відповів рішуче хлопець, поглянувши на свого годинника, давши зрозумівши, що в цьому питанні винен саме керівник оркестру.
– Так, я розумію, але ж ви знаєте його натуру – якби я його не відпустив, нам би було потім всім гірше - мовив старий про «велетня» Антона, який прекрасно грає на тубі, але який постійно є «жертвою» своєї поведінки. За цими словами таїлась істина, і перший раз за весь вечір пролунав веселий, щирий сміх.
- Я б зараз все на світі віддав, аби вона чекала мене вдома. - почав згадувати своє минуле чоловік. Всі знали, що на цьому світі він залишився один, але ніхто не знав, було в нього щось прекрасне в житті та таке інше. – Вам радіти потрібно, дівчину мати, а ви, - звернувся він до молодиків, - як згадую я зараз це все… як я хочу знову її побачити… - зупинився розповідач, і пустив пару краплинок сліз зі своїх сумних очей.
- А що трапилось? Кого ви хочете ще побачити? – не витримав Денис, і запитав у старого.
- Моє кохання… Мою Марію…
Щойно діти почули слово «кохання» з уст їх керівника, як всі вони відразу не повірили цьому. Ще донедавна вони знали те, що єдине кохання у їх керівника – це старенька труба, з якою він ще з часів навчання. А тут відкрилась таємниця: керівник теж мав своє справжнє кохання, жив і страждав як звичайна людина. Слухати стали його ще більш уважно.
- Звичайна історія: учень закохався в учительку. Але це було захоплення не на мить, а на ціле життя. Я ніколи нікого так не кохав, як її. Але я знав, що я програю цей поєдинок: яка ж вчителька буде відповідати на почуття учня. Це ж вже стереотипи: що буде за учень, якому вчитель не сподобається? Я боявся, що я її втрачу. Вона була вчителькою, а я ще учнем. Попереду ще навчання, а я не міг змиритись. Кожні вихідні я бачив її на відстані – і не міг нічого сказати. Я вже хотів минати цих зустрічей, але таке відчуття було, що вона сама їх шукає. А я й досі не міг нічого сказати. Так і пролетіли чотири роки навчання з думою про неї. Я вчився в музикальному училищі, і єдине, що я з нього привіз, це… - він почав щось шукати знову в тих полицях, а кожен з присутніх слухав розповідь з відкритим ротом.
- Вдома вони. Та й хай – якось потім, - прийняв знову зручне собі положення трубач, та почав розповідати далі, - привіз я цілі томи музичних композицій в її честь. Мені подобалось грати на трубі – я міг всьому оркестру лише з одного акорду розписати партії, а з цим коханням я навіть сам зміг писати композиції…
- Це неподобство. Навіщо ми граємо чужі твори, коли ми маємо грати щось своє, тим паче, коли вони такі щирі та сповнені кохання. Петрарка теж страждав, але ми тепер насолоджуємось його сонетами. Ви однозначно робите неправильно, що ховаєте свої твори. Від завтра граємо лише їх. – зупинив розповідь свого керівника Денис, та одночасно виголосив йому догану.
- Я її кохав всім серцем своїм: кожного ранку я бажав їй доброго дня, а кожної ночі – гарних снів. Моїй радості не було меж, коли вона сама подала заяву на шлюб, щойно я закінчив навчання. Вона мене чекала, вона мене кохала… Після її вчинку, я ще сильніше покохав не тільки її, а й всіх жінок, думаючи до цього, що вони не можуть відчути всю насолоду кохання. Так ми й прожили сорок чотири роки разом, поки вона не померла. І ось я тепер знову пишу пісні, але вже сповнені суму та надії…
Владимир Кучерявий
|
