СОН
Початок нового дня. А, можливо, продовження вчорашнього? Ночі, як і не було. Не було спокою, не було втіхи, не було сну.
Сон. Розмаїття фарб зливається в одну велику пляму, в невизначену картину думок, поглядів, почуттів. Так хочеться розгледіти чисті кольори, незмішані з обманом та пітьмою, незасмічені чужою долею та власним страхом.
Здається, що ось-ось побачу зелений луг, рясно вкритий червоними маками, синіми волошками та жовтим звіробоєм. Десь, у далині могутнього лісу, лагідно заспіває сойка, а у блакитному небі, поміж кудлатих хмар, затріпоче маленькими крилами жайворонок. Холодна роса на шовковому покривалі трави окропить босі ноги так, що аж дух захоплює і хочеться бігти, летіти з пагорба вниз до річки, де плещуться карасі та плавають сусідські гуси, глегочучи від радості вільного дня.
Почав накрапати дощ. Звідкіля він узявся? Теплі краплі падають, наче маленькі скельця, пропускаючи крізь себе сонячне світло і стають схожі на яскраві зорі, що посміхаються з далеких висот. Піднімаю обличчя до неба назустріч сонцю, яке лагідно пестить мої почуття; простягаю руки назустріч вітру, що куйовдить волосся і норовить збити з голови щойно сплетений вінок з жовтооких ромашок. Вдалині, десь за горизонтом, з’явилася веселка. Яке розмаїття фарб! Здається, що добрий чарівник своїм пензлем розмалював небо. Так і хочеться побігти наввипередки з вітром до далекого мосту, створеного любов’ю…
Кольори зливаються. Примішується тінь смутку та невизначеності. Ні! Зачекай! Я ще не добігла, ще не добачила, ще не втомилася! Я ще можу йти!
Можу. Та не знаю, куди. Замість дороговказа розмита пляма, в якій не можна розгледіти чарівної посмішки щастя. Я знову заблукала...
Почався новий день. А, можливо, це продовження вчорашнього? Сну, як і не було.
Встаю з ліжка, запалюю цигарку, варю каву. Вдихаючи замість свіжого повітря тютюновий дим йду на балкон. Дивлюся на чисте небо, ще не торкнуте хмарами, на зелене листя, що тріпоче під легким вітром, на людей, які метушаться по вулиці протираючи очі, ще не зовсім прокинувшись, і мені стає моторошно. Чи про такі ранки я мріяла, чи такої долі жадала? Ні! Не цього прагне моя душа! Викидаю цигарку та йду чистити зуби. Такі звичні рухи. І такі ненависні.
Дні нанизуються на нитку життя, як намистинки – всі схожі одна на одну, з дешевого скла, крихкі та тьмяні. А так хочеться, щоб це були перли та діаманти.
Розпочався самотній день. Я, наодинці зі своїми невтішними думками, вмикаю телевізор в надії, що зможу позбутися болі у скронях, яка супроводжує мене у такі хвилини. Стараюся вгледіти на екрані порятунок, почути відповіді на власні запитання, які, наче дятел у стовбурі дерева, вистукують свою мелодію. Навіщо я це роблю?
Думки, як ті черв’яки, повзають по моїм мізкам, отруюючи кров.
Хочу заснути. Побачити те прекрасне, що доступне лише там. Та сон чомусь не йде. Займаюся хатніми справами тільки для того, щоб не лічити хвилини до ночі, коли знову зможу впасти у небуття і, можливо, побачити сон.
Ввечері, уже близько до ночі, йду на балкон. Застилаю підлогу теплою ковдрою, беру у руки келих вина та дивлюся на зорі. Тоді я ні про що не думаю, просто насолоджуюся теплою прохолодою літнього вечора. А згодом відлітаю на чарівний острів мрій. Там я щаслива…
Десь в безкрайому океані ховається клаптик землі. Лише я знаю, де він. У невеликому будиночку, захованому в зеленому листі високих дерев, живе дівчина. Прокидаючись зранку, вона солодко потягується і відкриває очі сліпучим промінцям сонця, що пробивається крізь скло вікон, прагнучи обійняти та зігріти. Поряд, біля ліжка, позіхає пес. Він теж радіє новому дню, який не схожий на всі інші. Адже сьогодні буде стільки цікавого.
Дівчина, примружуючись, підходить до дзеркала, розчісує волосся та йде на вулицю. Там, у стайні, уже чекає осідланий кінь, щоб понестися крізь віковічну зелень до гірського струмка, в якому, під холодними краплями води, дівчина зустрічає день. Найкращий день.
Верхи на коні вона мчить до океану. Яке це щастя, коли вітер розвіває волосся, а ти летиш у невідому далечінь, наче птах.
На піщаному березі, під парасолею з пальмового листя, вона дивиться, як солона вода грається з дрібними мушлями то викидаючи їх, то знову ховаючи у пінистій хвилі. Десь, поміж небом і землею, на горизонті, осяялися білі вітрила. Це мчить кохання! Як довго вона чекала здійснення усіх мрій!!! І дочекалася…
Відкриваю очі. Скільки я тут сиджу? Як довго була на чарівному острові? За вікном чути кроки. Хтось поспішає додому. Поряд зі мною стоїть келих з недопитим вином, у попільниці лежать недопалки цигарок. Уже глибока ніч. Потрібно іти спати. Можливо, саме цієї ночі я додивлюся свій сон: добіжу до різнобарвної веселки, щоб по ній, як по мосту, прийти до свого щастя.
|
