Маленький чоловічок важко йшов вулицею. Дощ тихо накрапав на його дощовик радянського фасону. В руках у нього було два пакети. Ледве пересуваючи ноги він дійшов до під’їзду і почовгав всередину. Стіни були запльовані, розписані різними словами та стояв жахливий сморід цигаркового диму, котячих фекалій та перегнившого сміття. Коли відкинув капюшон брезентового дощовика з обличчя, чоловічок виявився дідусем. З постійними зупинками на майданчиках між сходами він, зі швидкістю великого й неповороткого жука, заледве виповз на четвертий поверх. Колись, коли був молодим, він хотів забратись якнайвище, а тепер жалкував, що не придбав квартиру на першому поверсі. На жаль, минулого не повернеш. Старече обличчя від великої втоми не виражало нічого, великі краплі поту зібралися на зморшкуватому лобі, а одна вже висіла на кінчику носа. Зайшовши до квартири, він важко опустився на стілець в коридорі. Дідуся звали Петро Єпіфанович. Йому було 76 років. Коли йому було тридцять, він на заводі потрапив під сильну напругу в 380 Вольт. І от тоді у нього почалися всі його хвороби. Зараз у нього було таке відчуття, що серце от-от вискочить з грудей і полине десь під стелю.
Так він і сидів хвилин десять, поки не задзвонив його телефон. Важко зітхнувши, Петро Єпіфанович піднявся і пішов до кімнати.
– Алло, слухаю, хто там?
– Привіт, батьку, як справи? Принесли вже сьогодні пенсію? – то був його тридцятип’ятирічний син Охрім.
– Ще ні, Охріме. А що тобі до того? Ти ж про мене згадуєш тільки раз в місяць – тоді коли приносять мою пенсію – незлостиво нагадав Петро Єпіфанович.
– Та я не про твою пенсію. Я хотів з дітьми й дружиною зайти сьогодні в гості – як-ніяк, а давно не бачились – анітрохи не образившись, відповів Охрім.
– Я завжди радий тебе бачити, заходьте всі, я чекатиму. От відпочину і приготую щось на стіл.
– От і добре. До вечора.
Дід почимчикував до кухні і заварив вчорашній пакетик дешевого чаю. За вікном все ще бринчав дощ. Переніс пакети з їжею на кухню і почав виймати харчі. Спочатку з’явилися на столі свіжоморожена курка, призначена, зазвичай, на тиждень вживання, та дешеві соєві котлети, хліб з кетчупом, чай у пакетиках і малесенькі шматочки ковбаски з сиром. З іншого пакету він дістав дві хлібини, пшеничну січку «Артек», цукор і сіль. З жалістю подумав, що цього буде мало для частування гостей, але ще один похід в магазин для нього був, що для альпініста сходження на Еверест. З підготовкою, в тому числі, психологічною, самою дорогою та поверненням. Як для альпініста найважче – сходження вниз, так і для Петра Єпіфановича дорога назад була найважчою – ручки пакету впиваються в долоню, ноги підкошуються, піт застилає очі, а якщо ще й камінець трапиться – то й впасти можна – на сміх бабкам на лавочці біля під’їзду. Тому дід заходився думати, що ж зі свого скромного набору харчів можна придумати, щоб смачно пригостити дорогих гостей.
Петро Єпіфанович згадав про кулінарну книгу його давно спочилої у Бозі дружини. На жаль, книгу знайти не вдалося, тому він вирішив просто засмажити курку з картоплею в духовці та й усе.
У сім годин вечора пролунав дверний дзвінок. Це був Охрім з сім’єю. На порозі стояла дружина Охріма – Жанна і поряд з нею, неначе два підсвинка – такі ж рожеві і тлусті – хлопчики. Сашко і Сергій були невдоволені походом до дідуся, адже їх відірвали від комп’ютерної гри, їм у дідуся в квартирі смерділо, але в той же час вони теж сподівалися, що їм щось перепаде від дідусевої пенсії. «Проходьте, дорогі гості. Частування вже на столі» – запросив дідусь. Вся сімейка привіталася та пройшла на невеличку кухоньку.
– Як поживаєш, батьку? – без особливого інтересу запитав Охрім.
– Непогано. Нещодавно отримав виплати від уряду за радянські вклади. Ось, зібрався купити новий телевізор – відповів Петро Єпіфанович, дістаючи ніж для розрізання курки.
– Ого! Мабуть непогані гроші. Чому ж ти не сказав? Ми тут посудомийну машину взяли у кредит, а виплачувати нічим – всі заощадження пішли на відпустку й відпочинок – перекинувшись поглядами з Жанною, відповів його син.
– І що ти хочеш цим сказати? Щоб я всі гроші віддав тобі? У мене цілий місяць вікно у спальній кімнаті не поставлено, хоч ти гроші взяв саме на це, а мій єдиний порятунок від самотності – телевізор – зламався тиждень тому! – після цієї промови Петро Єпіфанович аж спітнів
Охрім замовк і надув щоки, діти перестали вовтузитись, а Жанна невдоволено цокнула язиком і наступила під столом на ногу чоловіку. Запанувала тиша, чутно було лише брязкання вилок об старенькі тарілки.
– Вибач, сину, я не хотів кричати – Петро Єпіфанович віжко зітхнув.
– Нічого, батьку. Я не образився. Просто нам дуже потрібні гроші. Телевізор я тобі принесу з дому – той, що у нас в підвалі стояв – він повністю робочий, а вікно поставлю на тижні. То що, допоможеш молодій сім’ї? – навіть пожартував наостанок Охрім.
– Добре. Я зараз і принесу гроші, щоб вже не виникало питань – важко піднімаючись відповів дідусь. І повільно почовгав у кімнату.
– Чому ти не сказав про пенсію? – зашипіла Жанна на Охріма, коли Петро Єпіфанович не міг їх почути – тепер він її не віддасть! А ти ж обіцяв мені нові шкіряні чобітки до кінця місяця! Ох, що ж тепер робити? Я навіть не знаю… Проси, благай, але гроші отримай! – більше дружина Охріма не встигла нічого додати, почувши човгання в сторону кухні.
Петро Єпіфанович зберігав гроші у конверті радянських часів (разом із листами від померлої дружини) і ніс цей конверт у руках наче боявся впустити на підлогу. Важко пересував ноги і тримався за поперек. Зайшовши до кухні, поклав конверт біля Охріма, але спритна жіноча ручка швидко схопила його і сховала до сумочки. «Цілішим буде» – пояснила Жанна трохи здивованому Петру Єпіфановичу. Той нічого не відповів, сів за стіл продовжуючи про щось розмірковувати. Таким чином, вся сім’я втихомирилась і почала поглинати курку з картоплею.
На думку Охріма і Жанни, вечір проходив майже добре. Вони набили свої черева, грошей отримали значно більше ніж сподівалися і зараз виношували плани як би забрати і пенсію у такого захланного, як їм уявлялося, Петра Єпіфановича. Але на думку нічого не спадало, навіть тоді як почали збиратися вже йти додому. Тому, коли Охрім, взувши кросівки, наштовхнувся на колючий погляд Жанни то й вирішив йти на пролом і відвів батька в кімнату, щоб інші не бачили його принизливого випрошування грошей.
– Щось не так, Охріме? – запитав здивований Петро Єпіфанович.
– Ні. Все було смачно, дякую. Але я хотів тебе попросити дати мені також і частину твоєї пенсії – сховавши очі пробурмотів Охрім.
– Що? Невже тобі мало тих грошей, що я вже дав вашій сім’ї? За що ж я житиму? У мене тепер навіть заощаджень немає! ¬– обурено вигукнув дідусь.
– А Ви що думали? Що телевізор Вам буде безкоштовний? Ми його колись за гроші купували! – це вже подала голос Жанна, яка непомітно зайшла в кімнату.
– Але ж телевізор стоїть у вас без діла у підвалі! Чи ж вам його шкода? – повністю знічений запитав Петро Єпіфанович.
Жанна покачала головою, перевела очі на Охріма і той повільно вийшов з кімнати.
– То Вам треба телевізор? – байдуже запитала невістка.
– Гаразд. Я не хочу сваритись – її свекор вже тримався не тільки за поперек, а ще й за серце – тримай. Тут рівно половина пенсії. Витрачайте. Я вже не можу… І Петро Єпіфанович важко осунувся в крісло.
Тепер Жанна, задоволено усміхаючись, заховала гроші в свою сумочку і пішла одягатися. Через хвилину, не прощаючись, всі вийшли з квартири. Охрім думав по дорозі, що жінка на декілька днів тепер буде ласкава з ним і навіть сподівався на вечірній секс, Жанна думала про те, як на роботі всі будуть заздрити її новим чобіткам, а дітям не терпілося добратися до комп’ютера. Ось так у них і закінчився вечір.
А в квартирі, Петро Єпіфанович сидів у продавленому кріслі і думав лише про склянку води. Страшенно хотілося пити. В горлі пересохло, серцебиття було сильним, ноги його не слухалися. Йому стало страшно. «А раптом я помру? Сам-один, ніхто не прийде. Лише через місяць об’явиться Охрім.» Та потроху дихання приходило в норму і він починав відчувати ноги. Піднявся і пішов на кухню за склянкою води. Потім ліг на ліжко і задивився у стелю. Згадував дружину, минуле життя на заводі, всіх, вже померлих, друзів. До нього непомітно підібрався сон і дихання стало глибоким і розміреним . Дідусеві снився сон. Хоча це був навіть не сон, а справжній кошмар. Начебто він не міг поворухнутись тілом, не міг нічого сказати, а коло нього крутились незнайомі люди, лікарі і цікаві до всього сусідки. Йому охопила паніка, хотілося кричати на повний голос, так, щоб заглушити криком навіть себе.
Тихенько стогнучи Петро Єпіфанович прокинувся і відразу відчув різкий біль у серці. «Треба бігти до сусідів, прохати помочі» – майнула думка в голові. Рвучко піднявся з ліжка і подибуляв у під’їзд. На щастя, він забув зачинити двері після Охріма та його сімейки, тому не довелося їх відчиняти. Пересилюючи себе, дідусь дійшов до сусідських дверей і в темряві почав шукати дзвінок, але біль вдарила з новою силою у груди і він повільно осунувся на килимок під чужими дверима.
Коли він прочинив повіки, наче ставні дому відчинились. Було гірко у роті і хотілося пити. Петро Єпіфанович почувався так, неначе на ньому пострибало ціле стадо слонів. Все тіло боліло.
Найсильніше боліла ліва нога, нею він поворушити взагалі боявся, щоб не застогнати від болю. Повільно повів очима, але сильно боліла голова і тому дідусь вирішив взалі не ворушитися.
Поряд нікого не було, але приглушені розмови він чув з іншої кімнати. Петро Єпіфанович згадав, що сьогодні його діти мали їхати в санаторій. Ця думка тягарем лягла на нього, адже якщо його син з сім'єю не поїхали саме через нього на відпочинок - то йому буде неперливки, особливо тоді, коли потребує допомоги. Через деякий час до нього в кімнату зайшли Охрім з Жанною та незнайомий чоловік з портфелем. Погане передчуття стиснуло груди одинокого чоловічка на ліжку.
Зіщулена фігурка на білій постелі виглядала покинутою і переляканою.
Розмову почав чоловік у білому, який представився Борисом Артемійовичем - сімейним лікарем.
- Доброго дня, нічого хорошого я пророкувати Вам не можу, шановний. У Вас стався серцевий напад, який вплинув на рухову діяльність. Якщо це станеться знову - Ви будете прикуті до ліжка, за Вами потрібен буде постійний догляд - тому хвилюватися та перенапружувавтися вам заборонено. Діти будуть до Вас приходити щоденно і допомагати в побутових справах.
Зараз Вам потрібно випити знеболююче, поїсти та лягти спати. Список ліків я залишу Вашим дітям. До побачення, - з цими словами лікар ввічливо попращався та попрохав випустити його з квартири. Коли він пішов, Жанна та Охрім пішли на кухню обговорювати ситуацію, а бідолашний дідусь намагався зібрати думки вкупу. Нічого хорошого він не очікував від "щоденної допомоги" його невістки та сина. Все тіло було неначе в лихоманці, знову починало боліти серце, ставало дедалі страшніше, коли вимальовувалась повна картина сьогоднішніх подій та невідомого майбутнього.
В кімнату зайшла роздратована Жанна.
- Ну що ж, Ви знаєте реальни стан речей. Допомогати ми Вам будемо, але по мірі можливостей. Кожного дня я приходити не буду. Зараз я приготую їжу, поїсте і будете спати, а я прийду через три дні.
Петро Єпофінович лише покірно кивнув і спробував заспокоїтися та сподіватися на краще. Охрім навіть не зайшов до кімнати. Він був зайнятий поглинанням залишків вчорашньої курки на кухні. Через півгодини з кухні пішов запах їжі. А ще через хвилину прийшла Жанна з мискою звареної каші "Артек", яка була заправлена олією з цибулею та маленьким шматочком сиру.
Зголоднілий Петро Єпіфаенович накинувся на цю нехитру страву і почав їсти. На жаль, руки його тремтіли, тому каша трохи розсипалася, а Жанна споглядала це і гидливо кривила лице. Нарешті вона заговорила:
- Через те, що ми за Вами будемо доглядати, ми маємо право забирати Вашу пенсію собі. Їжу я буду купувати сама. А в інших кімнатах ми почнемо ремонт. У Вас є якісь заощадження?
Петро Єпіфанович тепер розумів, що він беззахисний перед невісткою, тому свої сховані гроші, які відкладав на похорони, вирішив переховати подалі, а Жанні відповів, що більше грошей не має. Було зрозуміло, що вона йому не вірить, але навіть у неї не вистачило нахабства в таку хвилину вимагати в нещасного, хворого пенсіонера останні гроші.
Так вона і сиділа, чекаючи поки він доїсть, а потім принесла несолодкого чаю. Врешті-решт з кухні вийшов Охрім, який таки доїв курку, а з нею й картоплю і відразу пішов нагидив до туалету.
Охрім трохи посидів і почав збиратися з Жанною йти додому. Петро Єпіфанович зітхнув з полегшенням, коли вони вийшли і їхні кроки почали затихати в під'їзді. Тільки залишившись один у квартирі, він починав осмислювати у яку халепу він втрапив. Залишок пенсії забрала Жанна, їжі лишилось мало, все тіло боліло. Тиша, яка спочатку його заспокоїла, тепер почала діяти йому на нерви, йому стало сумно. У думках розмовляв з померлою дружино, скаржився на долю, на байдужих дітей. Коли захотів до туалету, довелося піднятися на ноги крізь біль. Поволі, тримаючись за стіни, він ходив по квартирі та дивися на портрети в радянських фотоорамках, оглядав, що ж наготувала йому Жанна, крім каші. Чим більше він ходив, тим швидше проходила нога і він знову почав заспокоюватися. Аж раптом у тиші квартири задзвонив телефон. Піднявши слухавку, він почув голос Охріма.
- Вечір добрий, батьку. Я тобі дзвоню, щоб попередити. Завтра зранку до тебе зайде мій кум Грицько. Він прораб на будівництві і він скаже, скільки буде коштувати ремонт у твоїй квартирі. Ти його впусти і не заважай. Закрийся тихенько в своїй кімнатці і сиди, поки той не піде. Давай йому всі документи, які той попросить. Зрозумів?
Ці новини ошлешили Петра Єпіфановича, який не звернув увагу на вранішні слова Жанни про ремонт.
- Охріме, я не хочу робити ремонт у своїй квартирі. В мене немає грошей на нього. До того ж, я хочу дожити віку у тій квартирі, в якій жили ми з твоєю мамою. Мені дорогі мої старенькі шпалери, мої фотографії, картини. Ми, з твою мамою, колись самі тут клеїли все, робили ремонт самі. У мене все й так добре. Що це тобі стукнуло в голову з цим ремонтом?
- Батьку, якщо ми зробимо ремонт, то квартиранти будуть більше платити в майбутьньому. І тобі ж краще - люди поряд будуть...
- Що ж це ти надумав? Мою квартиру здавати, мене вигнати в кімнатку. А гроші за квартиру тобі в кишеню підуть? Тобі мало моєю пенсії та грошей за вклади СРСР? Ти хочеш ще й на моїй квартирі нажитися? Я не дозволю! Як так можна? Якщо це спробуєш зробити - перепишу квартиру на якийсь монастир, щоб за мною Божі люди доглядали, а не ти!..
І Петро Єпіфанович кинув слухавку. Уже вкотре відчув біль у серці, яке билося в грудях, як паровий молот. Вперше він задумався про те, що можливо, на небесах йому буде краще. Він побачить свою померлу дружину та друзів. Не хотілося нічого робити. Дідусь все більше поринав у свої тужливі думки, які не давали йому спокою.
Його думки перервав стук у двері. Ледве піднявся на ноги та пішов до дверей. Петро Єпіфанович здивувався, коли коло дверей побачив сусідку – приємну жіночку приблизно тридцяти років. Вона привітливо усміхнулася і повідомила, що прийшла йому допомогти, адже чула, що в нього сталося з серцем, проте ніколи не помічала, щоб до нього приходили діти. Здавалося б, така звичайна, проста річ, а на душі стало тепліше у дідуся. Він помітив, що дощ скінчився, а надворі світило сонце. Чемно подякував сусідці, взяв у неї з рук важкенький пакуночок і пішов на кухоньку. В нього було відчуття, наче в дитинстві, як тобі хтось несподівано дарує подарунок і ти хочеш швидше дізнатися, що там у ньому. Розмотавши вузлика, він виклав на стіл просмажену курку, відварені яйця, борщ у півлітровій банці та трохи помідорів з огірками. Все це було замотано у газету оголошень. Насолоджуючись їжею, він автоматично почав читати газету. Пробігшись швидко очима по оголошенням, його мозок чомусь зачепився за одне з них. Добре, що окуляри були поряд. Тепер він уважніше почав читати оголошення, яке так зачепило йому свідомість. Оголошення: «Шукаю роботу доглядальницею за дах над головою. Мені 70 років, відмінне здоров’я. Спокійна, врівноважена, працьовита.» І телефонний номер в кінці. Петру Єпіфановичу таке оголошення здалося дивним. Ну яке це жіночка, навіть, бабуся, що в неї в 70 років немає свого житла? У вікні було видно, як за кухонним столом сидить згорблена фігура дідуся. Все-таки оголошення його зацікавило і йому дуже хотілося дізнатися подробиці. Він, навіть почав фантазувати, як він подзвонить, а це виявиться людина, у якої життя склалося, як і у нього. Так до самого вечора дідусь просидів на кухні. Почало сутеніти, а він все сидів і сидів, похиливши голову і згадуючи померлу дружину, друзів, Радянський Союз, взагалі, минуле життя. Врешті-решт він вирішив – подзвоню їй. Це рішення принесло йому несподівану радість. З цим, власними мріями та повним шлунком, дякуючи, добрій сусідці, він і ліг спати. Засинаючи, він був спокійний. Почував себе, хоч і нафантазованим, але захисником жінки, а це відчуття завжди окриляє чоловіка.
Петро Єпіфанович прокинувся доволі пізно, вже сонце досить яскраво світило у вікно. Чомусь, першою думкою була, чи не запізнився він телефонувати за оголошенням? Раптом, хтось встиг це зробити раніше? Тому, піднявшись з ліжка він в першу чергу попрямував до телефону, а не до коробочки з ліками.
- Алло, доброго дня, я телефоную за оголошенням… Це Ви його подавали?
- Доброго дня Вам. Так це я подавала – відповів йому старечий, але жвавий жіночий голос - Вас це зацікавило? Я хоч і старенька, але в мене хороше здоров’я, я зможу багато працювати, доглядати за кимось – в голосі вже, навіть, чулося благання.
- Ой, ні, не треба багато працювати. Мені потрібен лише хтось, хто буде поряд і трохи буде допомагати в квартирі. Наприклад, їжу зварити, прибрати в кімнаті, а то в мене нещодавно стався серцевий напад – от і важкувато самому. До речі, моє ім’я Петро, а Вас як звуть?
- Мене – Віра. Я згодна працювати у Вас.
- Тоді підходьте до мене додому, бо я вийти десь далеко не можу.
- Із задоволенням. Кажіть адресу.
Таким чином, Петро Єпіфанович, вже домовився про зустріч, повідомив свою адресу Вірі Матвієвні та щасливий полетів (якщо його повільний крок, на негнучких ногах можна назвати польотом) у ванну. Він, незважаючи на вчорашній серцевий напад, страх перед майбутнім та дітьми, зараз відчував себе хлопчаком на першому побаченні. Щоки його розрум’янились, очі зблиснули передчуттям живого, людського спілкування.
Нарешті, в дверний дзвінок продзвеніли. На порозі стояла бабуся. Невисокого зросту, овальне, усміхнене обличчя, навіть, зморшки з віком склалися в легку посмішку, хустка на голові - чистого білого кольору. Вона, трохи засоромившись, привіталась. Він, зніяковівши, відповів на привітання. Секундою пізніше запросив її до квартири – на кухню пити чай та знайомитись.
Вже за чашкою гарячого чорного чаю, вони спілкувались і впізнавали одне одного, начебто, знаючи все життя. Їхні стежки так часто підходили близько одна до одної, але на ниві життя раніше так і не пересікалися. Тепер же, він слухав її і молодшав, а вона слухала його і теж змінювалась на очах – зморшки зникали, очі блищали, розум швидше думав і політ думок ставав - як у підлітків. На підвіконня сіла синичка, але вона бачила за вікном лише стареньку пару, яка сиділа, спілкувалась і пила чай.
Проходив час, година за годиною, а їм все хотілося спілкування і розуміння . Він їй розповів про дітей, про померлу дружину, про травму на заводі, про друзів, яких давно вже не було. Вона йому розповідала про чоловіка, як він повільно помирав від раку, як вона за ним сумувала, як діти збайдужіли до неї та хочуть здати її в психлікарню, адже вона переписала на них власну квартиру, коли вони її наполегливо просили про це, і її житло хочуть здавати квартирантам – заради грошей. Тепер вона нікому не потрібна, в психлікарню не хоче, болить душа від власної непотрібності та самотності.
Він, як чоловік, запропонував їй перший:
- Живи у мене, мені багато не треба, а ти будеш захищена і в спокої житимеш. Щоб квартира моя не дісталася Жанні – ми поберемося. Я одягну свій святковий костюм, а ти найгарнішу сукню. А якщо такої немає – купимо!
- З нас сміятимуться люди! Скажуть, що ми обидва з глузду з’їхали. Я боюсь.
- Не треба боятися. Ти хочеш дожити останні роки зі мною, в мене, підтримуючи мене, а я тебе? Якщо хочеш цього – треба діяти рішуче. Якщо я помру раніше, а мабуть так і станеться – бо я старший тебе на шість років, то хоч ти житимеш тут і матимеш прихисток на випадок негоди, люба Вірочко.
- Я вірю тобі. Хоч я в це не дуже вірю і боюсь, але ми спробуємо. Мені хочеться дожити віку з тобою тут. Я дуже вдячна тобі і згодна.
Вже настала ніч, але їм не хотілося спати. Вони фантазували про власне майбутнє, яке почнеться завтра. Тепер Петро і Віра знали, навіщо їм прокидатися зранку – щоб допомогти один одному.
|
