День почався похмуро. Тiльки-но я вiдкрив очi, як побачив за вiкном сiрi хмари, що майже повнiстю вкрили небо, залишивши де-не-де блакитнi острiвки. В мене залишилося тiльки два днi до здачi iспиту з композиції, а в мене не було останної, п’ятої з них. I біда була не в часі, якого майже зовсім не лишилось, а у втомі, яка завжди нахлинає перед «обходом» (так ми називаємо сесію). В мене зовсім не було ідей, жодної, й голова відмовлялося працювати через велику кількість випитої кави та безсонних ночей, що є невід’ємною частиною іспитів.
Тому я вирішив нічого сьогодні не вигадувати. Може ідея прийде сама… Я вмився, поснідав (сніданок перед «обходом» - це, зазвичай, міцна кава з молоком та невеликий бутерброд) та поїхав на навчання.
Шеф, так ми потайки називаємо нашого керівника, сьогодні був не в гуморі: не жартував, спитав тільки як в мене справи із композицією, і, отримавши негативну відповідь, вийшов з аудиторії. Він дуже літня людина, але користується повагою серед усіх студентів, тому що є справжнім майстром. Зовні він трохи нагадує джміля, весь час щось бурмутів собі за комірець, глуховатий та завжди жартує. Дивно, але саме цей «джміль» є єдиною людиною, яка змогла викликати в мене любов до живопису. Тільки-но він залишив аудиторію, всім стало зрозуміло, що шеф не повернеться, і цілий день ми будемо працювати самі. Тому мої одногрупниці дуже квапливо зайнялися своїми справами – пліткуванням та обговоренням. Я працював. Коли я пишу, в мене виникає дивовижне відчуття спокою, я майже повністю поглиблююсь у себе. Це відчуття спокійної сконцентрованості дає мені можливість відволіктись від побутових проблем, сімейних негараздів і навіть «обхідної» втоми.
Так промайнуло вісім годин: дівчата весь час пліткувались, а я працював. Сьогодні дуже хотілось писати та малювати. Iнколи я зупинявся на перерву, але загалом день був звичайний. Звичайний, буденний день з мого життя.
Коли я повертався додому, то побачив у парку безліч ліхтарів, що осяювали нестримним жовтим світлом і без того яскраве, осіннє листя. «Як багато жовтого», - промайнуло у голові. Доїхавши до австостанції, я пересів на свою маршрутку та заснув. Прокинувся вже вдома. Вийшов на своїй вулиці. Під вечір хмари розвіялися, та ніч нестримно наступала. Темрява, що супроводжувала мене весь день не хотіла відступати. На моїй вулиці усього два ліхтаря, не дивлячись на те, що вона доволі велика, але вони чомусь були вимкнені. Це була одна із найтемніших ночей ночей у моєму житті, аж захотілося викрикнути : «Запалюйте ліхтарі! Бажаю світла!». Я зупинився. Ось воно. Це ж так просто й так незвично. Хмари, темна ніч – «Запалюйте ліхтарі, щоб стало світло», - ця дурна, на перший погляд, фраза стала для мене ключовою.
Я зрозумів, що сьогоднішній день немов з самого початку підказує мені: «Тягнись до світла! Шукай його!». Мій мозок, який увесь день знаходився у якомусь тумані, запрацював як годинник. Я почав йти швидше, інколи сміняючи крок бігом. Так навколо темно, увесь день темно, немає спокою і в собі через постійні побутові негаразди. I, коли навалюється усе й одразу, коли темрява оточує тебе з усіх боків, потрібно все одно тягнутися до світла.
«Людина, що тягнеться до запаленого ліхтаря», - ось воно, те, що я шукав. Може то просто людина, яка міняє лампу, а може то символ того, що коли настають найтяжчі часи потрібно все одно тягнутися до світла. А якщо світла немає, то потрібно його запалити самому. «Людина, яка тягнеться до світла», - за короткий час ця думка стала нав’язливою. Я вже майже біг. В дім я влетів немов скажений. Взяв листок паперу та швидко накидав ескіз. Мені було все зрозуміло у цій композиції, але я не знав як зробити це так, щоб моє відкриття, моя думка стала зрозуміла іншим. I я вирішив не пояснювати.
З першого ескізу я одразу зробив ще один у кольорі. Червоний светр, як оте осіннє листя, що я бачив, та сяючий ліхтар, що кидає свій жовтий промінь на людину, немов беручи його в золоту арку. Він запалив цей ліхтар, він дав собі надію, віру в те, що він знайде вихід із будь-якої ситуації. Він знає, що якщо світла нема навкруги, то він може запалити це світло сам. Я стрімголов дістав полотно та масляні фарби. «Так, витягнутий формат, людина в повний зріст, щоб показати усю його велич, дуже багато світла, темряву потрібно дати тільки з краю» , - думки швидкою течією насичували мою роботу. Вона просто кипіла в мене в руках.
За три години я майже закінчив картину, настільки мені у ній було все зрозуміло. Кожен мазок був на своєму місці, не було жодної зайвої деталі. Випадково я поглянув на годинник – без п’ятнадцяти на другу ночі. I тут я згадав, що майже цілий день нічого не їв. Повечерявши, а може поснідавши, я повернуся до роботи. «Я завершив», - сказав я, побачивши її. Ніяких емоцій вона в мене не визвала, тому я просто сидів та дивився на картину. Довкола було темно і похмуро. Як день почався, так і закінчувався. В домі усі спали, окрім матері, тому я вирішив показати картину їй. «О, електрик! Дуже гарно», - сказала мати та вийшла.
Мені стало якось одразу веселіше. «О! Електрик!», - так, мабуть, саме електрик, і пояснювати я нічого нікому не буду. Просто електрик, який запалив ліхтар. I у веселому настрої я пішов спати. А завтра буде новий день, і може він буде світліший за сьогоднішній…
|
