«Доброго дня, мамо. Пишу тобі, щоб порадитись. Як ти знаєш, я вже закінчив п’ятий курс університету, тому наразі шукаю роботу. Чи пам’ятаєш ти, що в минулому році на весіллі нашої сусідки Оленки ми познайомились з її чоловіком. Він працює десь за кордоном і має навіть свою фірму. Чи не могла б ти дізнатись, що за діяльність цієї фірми? Чи міг би він мені дати роботу? В місті за фахом нічого не можу знайти. Кому зараз треба та філософія… У мене все добре, познайомився з чудовою дівчиною, але не хочу загадувати наперед, тому напишу лише, що вона добра, чуйна, вродлива і також із Львівщини. Її батьки живуть недалеко від нашого села і теж тримають господарство. Вона тобі сподобається. Щоправда, вона проти того, щоб я їхав за кордон, але каже, що якщо треба буде, то поїде зі мною і працюватиме навіть прибиральницею, аби бути разом. Скажіть, мамо, чи ж багато таких зараз дівчат на світі? А як ти там поживаєш? Чи ж батько ще п’є? Чи все у вас добре? Які новини у селі? Чи потрібна тобі яка поміч? У мене незабаром буде вільних п’ять днів – можу приїхати допомогти по господарству. В листі знайдеш гроші – це тобі на день янгола, придбай собі подарунок! Ні в якому разі не витрачай на господарство чи якісь хатні потреби. Візьми з собою сусідку Людмилу,з’їзди у райцентр та вибери або одяг або прикраси, а то я тебе знаю – знову все витратиш чи на батька, чи на ще щось. Чекаю твоєї відповіді. Твій люблячий син Ярослав».
Написавши листа, молодий, стрункий юнак акуратно склав його, вложив до конверта, додав декілька купюр, подумавши, вийняв із гаманця іще трохи грошей та теж їх додав до листа. Потім провів язиком по смужці клею і запечатав. Швидко одягнувся і побіг до пошти.
«Дорогий сину, дуже зраділа отримавши твого листа вранці. Цілий день ходила щаслива, думаючи, що вечором буду тобі писати відповідь. Я радію, що в тебе є дівчина, сподіваюсь ти якось привезеш її до нас в гості, дуже хочу познайомитись з нею. Батько запив іще більше тієї проклятущої оковитої. Все тепер на мені – і дім, і город, і сад, і худоба та ще й робота. Чомусь серце починає боліти. Уявляєш, до п’ятдесяти років дожила, а ніколи нічого не боліло і от тепер маю. Наша кішка Нола окотилася, привела кошенят, то я їх їздила до міста продавати – всіх продала, крім одного – у нього від народження одне око не відкривається – довелось їздити до ветеринара, операцію робили. Тепер кошеня здорове, але продавати його не буду, звикла вже до нього. Воно хоч і таке маленьке, а мишей вже ловить. Вибачай, сину, але всі гроші, що ти мені надсилав на подарунок я витратила на операцію Мольфару (так я назвала кошеня). Мольфар спить на ґанку разом із Бубликом – вони потоваришували. Хоча хто міг подумати, що собака стане другом котові. На твоє прохання, я запитала у сусідки про роботу. Чоловіка Оленки можна знайти за телефонами на окремому папірці в листі, це Річард Наумович. Проживає він у Лівії, в місті Эль-Азізія . У нього невеличкий ресторан та магазин. Сусідка вже передала Оленці, що ти хотів би у нього попрацювати – він не проти. Але я проти. Ярославчику, подумай, навіщо тобі туди їхати? На чужину, до чужих людей. Де ти житимеш? Ти ж там будеш геть самотній. А якщо тобі там не сподобається? А раптом щось станеться? Ми ж геть не знаємо цих людей! А як же твоя дівчина? Батько хоче щоб ти їхав, та йому аби були гроші на ту горілку, що гонить корчмарка. Не їдь, синочку, прошу тебе, подумай. З любов’ю, матуся».
Ярослав, прочитавши останні рядки, відклав листа вбік і задумався. Потім його рука потягнулася за іншим листом, зім’ятим та брудним.
«Привіт, Ярославе. Це пише тобі батько. Не дивуйся, що пишу з іншої адреси, пиши також на неї. Це адреса мого кума Васьки. Ти не слухай маму. То нормальне місце для роботи – їдь і не задумуйся, дівчат у тебе буде ще багато, тим більше, що є така чутка, що у того Річарда Наумовича не ресторація, а справжній бордель. Ех, був би я на твоєму місці… Оце було б у мене там життя. Ну що ж перейду до справи. Синку, півроку тому назад я взяв кредит. Так, це не помилка, я справді взяв кредит. У мене перед корчмаркою був занадто великий борг, тому вона пригрозила, що якщо я не розплачуся, то вона нашле на мене своїх знайомих бандитів. Я не знав, що робити от і заклав хату й господарство. Матері про це не кажи, вона поки не знає, бо з банка пишуть тільки мені. Тому уїжджай і зароби грошей, інакше ми опинимось на вулиці. Дякую за розуміння. Твій батько».
У вікно билася муха, але молодий юнак не помічав її. Він, перечитав ще раз листа і важко відкинувся на стілець. Пасмо волосся впало на високий гарний лоб, руки затремтіли. Ніжні дівочі руки раптом обняли його ззаду і він обернувся, поглянувши у її зелені очі. А вона прошепотіла: «Не хвилюйся, роби те, що маєш робити. А я підтримаю тебе у всьому». І з його очей полинула така хвиля вдячності, що вона омила його розтривожене чоло та дала спокій.
«Доброго дня тобі дорогий синочок. Я давно тобі не писала, весь час займають хатні турботи. Як у тебе справи? Чому не приїхав після випуску хоч на декілька днів? У нас тут відбувається щось дивне. Батько днює й ночує у кума Василія, корчмарка постійно до мене усміхається, буцімто сміється з мене. Це мене тривожить. Навіть сусідки тепер чомусь перешіптуються за моєю спиною і я часто чую слово «розпуста» з їхніх шепотінь. Щось тут не те. Але не буду тебе втомлювати своїми жіночими страхами. Тим паче, лікар мені взагалі заборонив хвилюватись, каже, що в мене хворе серце. Та я йому не вірю. Серце у мене здорове і ще багато чого витримає. А що ти вирішив про поїздку за кордон? Чи потрібна тобі якась фінансова поміч? Як там твоя дівчина? Напиши мені хоч щось. Вісточка від тебе порадує і зігріє мене. Твоя любляча матуся».
У тонких дівочих пальцях був лист від матері його коханого. Самого Ярослава не було в кімнаті, місті і навіть країні. Він був дуже далеко від неї. Дівчина дочитала листа та рішуче взялася за ручку.
«Доброго дня, Ніно Матвієвно. Пише Вам дівчина Вашого сина. Моє ім’я – Оксана. С тих пір як я познайомилася з Ярославом, то захотіла познайомитись із Вами. На жаль, зараз Ваш син не може Вам написати – він таки поїхав на заробітки. Спочатку він сумнівався, але після листа від Вашого чоловіка він твердо вирішив. Якщо матиму від нього звістку – листа або дзвінка – відразу напишу Вам. Всього найкращого, Оксана ».
Жінка, Ніна Матвієвна, стояла з листом у руках. Яскраво світило сонце, але на душі стало темніше ніж вночі у безмісячну ніч. Вперше в душі жінки підняла голову тривога та неспокій за єдиного сина.
«Доброго дня, Оксано. Я радію, що ти мені написала. Шкода, що не було часу познайомитись раніше та в інших обставинах. Я тепер знаю, чому Ярослав таки вирішив їхати. Цього халамидника, якого називала чоловіком вигнала тепер від себе. Він каже, що Ярослав йому надіслав гроші і кредит виплатили, тому я за майно не хвилююсь. Але самій сумно і тоскно. Дорога невісточко, приїжджай до мене. Разом будемо чекати на Ярослава. Перед тим, як піти, то мій колишній чоловік, сказав, що разом із грошима, Ярослав передав і пару слів – що він скоро приїде до мене. Приїжджай, я чекатиму. З найкращими побажаннями, Ніна Матвієвна».
У далекому, захованому в горах селі був вечір. Важкі хмари збиралися пролитися нічним дощем, а гнітючу атмосферу не порушувало навіть шелесту листя. Стрімко темніло. Коло хати, ще приваблива, але надзвичайно виснажена життям жінка, стояла на ґанку, біля ніг терся котик Мольфар, але вона цього не помічала. Бо боялася, що справдиться сон, який бачила от уже три дні підряд. Начебто її син лежить у якомусь незнайомому місці, а біля нього ходять лікарі. Але його не лікують. Бо його вже немає потреби лікувати – йому це не допоможе. Адже це місце до жаху схоже на морг. І другий раз в житті жінка втратила притомність.
Отямилась вона у своєму ліжку. Коло неї сиділа незнайома дівчина та уважно не неї дивилася.
– Доброго дня. Я Оксана. Що з вами сталося? – запитала вона і допитливо поглянула на Ніну Матвієвну.
У дівчини були уважні зелені очі, темне волосся та бліда шкіра. В очах було занепокоєння і тривога, але міцно стиснуті губи дівчини говорили, що свої переживання вона тримає в собі.
– Ох, я, мабуть, знепритомніла – Ніна Матвієвна підвелася на ліктях – я так рада тебе бачити. Як доїхала?
– Я на потязі до міста, а на дорозі мене підібрав ваш сусід на бричці, той, що живе далі по вулиці.
Жінки замовкли і виникла незручна пауза. Раптом, з очей Ніни Матвієвни бризнули сльози, а Оксана її рвучко обняла за худенькі плечі, почала заспокоювати і втішати. Так жінки і просиділи ще дуже довго розмовляючи та заспокоюючи одна одну.
Наступного дня дощові хмари цілий день загрожували зливою. Оксана з Ніною Матвієвною поралися по хаті та лише інколи виходили надвір. Перемовлялись, але розмови не виходила, кожна намагалася приховати всій страх та передчуття тривоги. Приблизно о четвертій годині вечора, Ніна Матвієвна підняла голову, наче дослухаючись до чогось. Вона вийшла на ґанок і побачила листоношу, яка її гукала.
– Доброго дня Вам, Ніно Матвієвно. Тут у мене для Вас лист. Заграничний, не по нашому написано. На пошті сказали Вам у руки віддати – сказала листоноша і простягла конверт.
– Дякую, давай його сюди. Хочеш чаю чи кави? – Ні, я ще поспішаю – треба газети віднести. – Ну, то бувай.
Ніна Матвієвна сіла коло хати на лаву і обережно почала відкривати конверт. Він був з товстого паперу та весь у штампах. Всередині було декілька листів паперу. На першому вона вгадала, що це державний папір. У ньому повідомлялося, що її син загинув внаслідок перестрілки у підпільному борделі «Ерос», у місті Єль-Азізія, тому від неї чекають згоди на перевезення тіла або ж на кремацію та захоронення на місцевому кладовищі. Вона читала, але не розуміла написаного, відмовлялася сприймати, дивилася на себе збоку і їй здавалося, що це все відбувається десь далеко і не з нею. З хати вийшла Оксана, занепокоєна довгою відсутністю Ніни Матвієвни. Вона підібрала папірець, що лежав під лавою. Це був лист, написаний невміло і з помилками, але читати можна було.
«Здравствуйте, дарагие родствєннікі Ярослава. Пишет Вам девушка, которую спас Ярослав. Мойо імя – Сара, я из Камеруна. Я работала вместе с Ярославом. Он бил охранником в нашем борделе. Когда начался авиационний обстрєл дома, Ярослав помогал виводить девушек на уліцу. Я находилась в дальній комнате и за мной ему пришлось вернуться. При евакуации он нес на руках моего ребенка и вел меня. Біло много дима. Я вишла первая на улицу, а он не успел – упали перекрития вверху. Ребенка моего он накрил собой. Жаль, ребенок все-равно погиб от дима. Я очень благодатна ему. Я переслала немного денег, чтобі его перевезли на Родину. Больше у меня нет. Извините за ошибки, пишет подруга, она немного знает ваш язик, а я диктую. Я буду всегда возносить за Ярослава молитви Аллаху. До свидания, Сара».
Минуло декілька годин, почало смеркатися, а дві жінка – одна весна, а інша – осінь так і сиділи закляклі, наче статуї. Осінь за декілька годин посивіла, а у весни проступили глибокі зморшки. Оксана знайшла в собі сили підвестися, підійшла до Ніни Матвієвни і через силу промовила: «Нам все-таки є кого чекати. Скоро Ви станете бабусею».
|
