Відчинивши двері, на своєму обличчі я зловила маленькі кришталеві сніжинки. Не встигла я натішитися ними, як вони розтопилися на щоках, а краплинки здулися холодним вітром. Зима зустріла мене зненацька. Цього пізнього вечора я зовсім не чекала на неї, адже вранці на вулиці панувала золотиста осінь. Рано-вранці подруга прилетіла з Індії. Тому ми домовилися зустрітися по обіді у неї вдома. Там вона придбала багато цікавих статуеток та засушених квітів для заварювання ароматного та смачного чаю. Із своїх подорожей, подруга завжди привозить чи то чай, чи то нові історії. Вона, як і я, любить смакувати заварений в чайнику чай, тому ми часто попиваємо його ввечері за цікавою бесідою. Цього вечора ми сиділи в кухні, розмовляли про все, адже не бачилися з нею довгенько… Здебільшого вона розказувала мені про свою поїздку, а я слухала її, попивала гарячого чаю, гріючи до чашки руки, та посміхалась… Вона розповіла про те, як прилетіла до Індії, як поселилася в красивому готелі, весь день ходила на екскурсії, а ввечері гуляла вулицями, вивчаючи все навкруги. Подруга похвалилася тим, що навчилася заварювати справжній індійський чай. Одного вечора у столиці Індії Нью-Делі вона завітала до маленького ресторанчику, що мав вже зачинятися. Зі всього персоналу залишився лише власник, немолодий чоловік, який вже одягнув капелюха та збирався зачиняти вхідні двері. Навкруги на тій вулиці в жодному закладі не світилося, а їй так хотілося випити гарячого чаю… Якимсь чином їй вдалося вмовити чоловіка затриматися. Здавалося, що він навіть зрадів пізньому клієнту... Погано говорячи англійською мовою, старий запропонував випити справжнього цейлонського чаю. Він відкрив пані двері до ресторану та ввімкнув світло... За столом у теплій та затишній залі старий заварював чай у фарфоровому чайнику. У нього засипав засушені листочки чаю та поклав туди якісь квіти. Потім ще чогось… і ще... потім залив усе водою… Вечір набув аромату тепла та спокою. З наповненими чашками молода дівчина та власник ресторану розмовляли про життя, про традиції, чай… Він розказав, що ресторанчик колись належав його дружині... Із очей старого просльозився смуток, коли він згадав свою померлу жінку. Вона з дитинства мріяла про місце, де зможе творити та спілкуватися з людьми. Тому він придбав для своєї коханої невелике приміщення. Все життя дружина вкладала у ресторан серце та душу. Щодня дня вона любила подавати відвідувачам найсмачніший чай в околиці, спілкуватися з мешканцями міста, а у вазочки на столиках класти живі квіти. Пізно ввечері вона поверталася додому і розповідала про свій день своєму чоловіку. Розповідала про задумливих людей, які по дорозі додому заходили посмакувати чаєм. Розповідала про веселих туристів... вона любила здогадуватися, звідки вони, як живуть, чи кохають… Після розповіді моєї подруги ми ще довго роздумувала про цю прекрасну пару. Із смаком чаю та під враженням історії я, міцно обійнявши подругу, попрощалася з нею. Вийшовши на вулицю та зустрівшись з зимою, я закуталась шарфиком та одягла махрові рукавички. Усміхнулась синьому небу, насолодилась свіжим повітрям, постояла трошки під падаючим снігом та сіла у прогріте таксі…
Дуже сподобалось оповідання! Особливо фраза "просльозився смуток".. Я навіть сама відчула цей терпкий присмак ароматного чаю... Викликає тільки найтепліші думки та асоціації!
