Прокляття Василя Яблуковича_14
10|11|12|13|14|15
***
Як вона йшла додому, дівчина не пригадувала. Йшла не бачачи дороги, не відчуваючи нічого… Всі її найстрашніші відчуття ставали реа-льністю, немов у жахливій казці! Немов хтось вивідував у дівчини про її страхи і втілював їх в життя…
Їй було моторошно, з очей самі собою текли сльози. Було боляче. Дорогою додому Ірина усеж-таки взяла себе в руки. Надворі було вже тем-но. Немов відчуваючи чергову біду, Ірина здалеку почала видивлятись вік-на квартири. Якесь незвично яскраве світло примусило її вчерговий раз схвилюватись і пришвидшити ходу. Вже біля самого будинку, дівчина роз-дивилась у вікнах своєї квартири спалахи, наче там горів вогонь.
- Господи, допоможи! – забувши про все, мерщій кинулась до під’їзду.
Швидко підбігши сходинками подзвонила в двері, їй відчинив Ігор. Ірину вдарив міцний запах диму, очі почали сльозитись - в кімнаті стояла густа завіса кіптяви, від сильного згарища перехоплювало горло.
- Іро! Допоможи!
Забігши до кімнати, дівчина побачила, що вогонь горів на столі, саме в тому місці, де лежала справа Яблуковича... Завдяки старанням Ігоря, вогонь не перекинувся на решту кімнати, але дерев’яний стіл яскраво па-лав, випускаючи клуби чорного диму. Ігор з Іриною заходилися щосил зби-вати вогонь старою ковдрою, але врешті сама ковдра зайнялася…
Ірина швидко відкрила вікно – дихати стало легше, але міцний сморід засліплював. Кілька відер води нарешті вгамували полум’я.
Замість стола курились чорні вуглі…
- Все згоріло! – Ігор показав Ірині брудну калюжу, в якій плавав попіл. – Вся справа Яблуковича! Вогонь спалахнув несподівано, наче хтось умисно підпалив… Це просто якась чортівня… В мене таке відчуття, що цей Яблукович десь поруч із нами, немов невидимка! Він читає наші дум-ки, завжди встигає нас випередити, залишаючись безкарним і полишаючи за собою смерть… Це страшна людина!
- Толя загинув, - наче не слухаючи Ігоря втомлено сказала Ірина.
- Жодного свідка! Скільки людей загинуло! Я переконаний, що це все його робота! Я не знаю, як він це все робить, але це точно він!
- Він дуже сильний. Від нього йде відьмовська, сатанинська си-ла… Що ми можемо з ним зробити? Ми з тобою звичайні люди, – Іра із сумом дивилась на Ігоря. - В його руках офіційна влада і сатанинська сила! Тепер я переконана, що йому допомагає сатана! Яблукович служить йому! У нас не лишається нічого крім віри…
- Про що ти говориш?! Тепер він точно знищить нас! Документів нема - ми беззбройні!
Ігор безсило опустився на диван. Ірина сіла поруч.
- Єдина надія на Бога! – Ірина твердо подивилась на Ігоря.
Хлопцю стало ніяково – він вперше чув такі дивні речі… Це було ще більш дивно чути в той час, як коїлись дивні й жахливі речі… Але спе-речатись з Іриною не хотілось – ніяких інших шляхів Ігор не бачив. Розпач і безвихідь гнітили хлопця, ламали його волю…
Ірина встала й пішла на кухню, Ігор пішов слідом.
***
Яблукович прокинувся серед ночі немов в лихоманці. Вперше за останні дні він був в такому пригніченому стані. Нічого не розуміючи, сів на ліжку. Якби це сталося з ним раніше, Василь Романович так і залишився б у ніяковості, але тепер він мав можливість знати геть усе! Це була плата за його душу…
…Перед його очима з’явилась кухня, на якій було двоє – хлопець і дівчина… Вони звертались до Бога! Вони просили захистити людей від Яблуковича! Дівчина читала молитви – він майже фізично відчував її голос і від цього голосу, від цих слів йому ставало моторошно… Йому – могут-ньому слузі сатани! Можновладцю!
Шалена лють охопила Яблуковича. Він відчував, як слова цієї дів-чини примушують дрижати його прокляту душу, від слів молитви по тілу проходять конвульсії… Вперше він відчув жах!
- Дістала вже!..
Швидко встав з ліжка і пройшов у сусідню кімнату. Відкрив стіл і тремтячими руками став діставати своє знаряддя. Ламаючи сірники похап-цем почав запалювати чорні свічки.
- Зараз ти в мене запищиш!…
***
Ірина читала молитву.
- …Ісповідую єдино хрещення во оставління гріхів, чаю воскресіння мертвих і життя будучого віку. Амінь.
Ігор мовчки стояв поруч. Чи вірив він у те, що звичайна молитва може захистити їх від цього монстра? Мабуть, що ні. Було якось дивно й незвично. Він більше вірив в силу законів, в силу державних правоохорон-них органів. Вірив, врешті, у силу зброї і примусу… А тут… Слово! Хіба воно може на щось вплинути? Хіба можна звичайним словом зупинити зло? Все це здавалось чимось дивним і несерйозним…
Але хіба можна було віднести до звичайних подій, котрі раціона-льно пояснюються, те, що коїлось?
***
…Кімната наповнювалась тінями… Біля чорного вівтаря з пере-вернутим розп’яттям і чорними палаючими свічками стояв Яблукович. Він був напружений, ще ніколи за останній час йому не було так мулько. Руки тремтіли, все переверталось всередині… Його обличчя було блідим і страшним, кімната, освітлена лише свічками, здавалось, оживала, напов-нюючись потворними силуетами, що тремтіли, наче нічні метелики. А мо-же це були лише тіні, що їх давали яскраво палаючі свічки?
… Голос Яблуковича звучав глухо, а слова молитви ритмічно напов-нювали повітря чимось густим, від чого воно ставало каламутним і крижа-ним… По кімнаті розливався могильний сморід, немов все дійство миттєво перенеслось на закинутий цвинтар… Густі тіні тепер кружляли прямо над Яблуковичем, немов закриваючи його від зовнішнього світу…
Він завжди перемагав! Сила, котрій він служив, була непереможною!
Його неможливо було перемогти звичайній дівчині звичайною моли-твою… Це був повний абсурд! Повна нісенітниця!!!
Всі вклонялись йому, свідки його злочинів раптово зникали, гроші самі собою текли в його кишеню – сатана підніс його на таку владну вер-шину, де Яблукович став недосяжним… Недосяжним ні для кого – ні для закону, ні для Бога! Яблукович сам став богом!
…З кожним словом морок навколо Яблуковича все більше згущався - звук давньої молитви пробуджував страшну силу, готову до послуху злої волі хазяїна...
…Він напружено вимовляв кожне слово молитви і ось густі тіні лег-ко виринувши з повітря понеслись геть… Понеслись туди, де на маленькій кухні його вороги насмілились закликати на допомогу Бога… Вуста Яблу-ковича рухались і він фізично уявляв, що треба зробити щоб закрити рот цій дівчині… Щоб показати їй свою силу… Щоб примусити боятись… На-вчити боятись так, як його боялись інші…
Колись давно так само боялись стару відьму… Просто боялись і про-сто уникали її. Це надало їй могутності й упевненості. Саме тому страшна потвора перед смертю наважилась зробити своєму хазяїну воїстину коро-лівський подарунок – вчинила найстрашніше зло за все своє життя! Всю лють і ненависть накопичену поколіннями вона передала слухняним вико-навцям своєї страшної волі! І це принесло жахливі плоди – тепер силу її люті відчувало не якесь Богом забуте село, а вся Україна…
***
…Після кожного слова молитви Ірина хрестилась і вклонялась.
Горіли свічки, дівочий голос чітко і впевнено читав текст. Ії обличчя було спокійним і суворим, вона вірила в свою правоту й перемогу – іншого виходу не було!
Раптом льодяний вітер увірвався до кухні, перекинув і загасив свічки. Ігоря обпекло смердючою крижаною хвилею, й він інстинктивно прикрив обличчя руками. Коли відняв руки від обличчя, то побачив, що Ірина лежить без руху, наче її звело на правець…
***
…Наступний день був для Ігоря жахливим. Ірина всю ніч не прихо-дила до тями, а на ранок, коли розплющила очі, він зрозумів, що вона не володіє власним тілом – дівчина була паралізована. Її м’язи скрутило так, що кожен, випадковий рух приносив страшенний біль, від якого вона втра-чала свідомість. Змагання з Яблуковичем закінчилось поразкою! Тепер на-стала черга Ігоря – як хлопець не силкувався триматись спокійно, в сере-дині вже вирував невимовний жах…
Він буквально не знав, що робити! З паралізованою дівчиною, з очі-куванням, яке лихо врешті прийде до нього, щоб назавжди закрити очі сві-дку! Збентежений, розгублений, Ігор підняв з підлоги книжку, з якої Ірина читала свої молитви і сам заходився читати. Читав якось машинально, майже не розуміючи нічого з прочитаного… Але це читання таки вплинуло на нього – чи то від слів прочитаного, чи то від звуків власного голосу хло-пець став заспокоюватись… Хвилювання почало зникати, навколишній світ поволі повернув свої барви. Ігор геть не пригадував, скільки він читав. Дочитавши книгу до кінця закрив її…
Стало легше. Стало спокійніше. Якось непомітно відступив страх.
***
В мокрому тумані київського ранку з’явився кортеж з трьох бро-ньованих мерседесів з тонованими вікнами та урядовими номерами. Здій-нявши вихор на безлюдному бульварі Шевченка, машини виїхали на Хре-щатик.
***
Старший сержант міліції Андрій Возний, позіхаючи і розтираючи кулаками заспані очі, нудьгував у машині з написом «ДАІ». Почувши від-далене гудіння моторів, він апатично повернув голову до бульвару Шевче-нка, натягнув кашкета і поважно виліз із машини. «Мерседеси» з’явились як маленькі чорні жучки, які швидко росли в розмірах, наближаючись до Возного. При наближенні машин згорблена фігура міліціонера враз ви-струнчилась, правиця блискавично взяла під козирок. Кортеж пролетів по-вз даїшника на підморгуючий жовтим оком світлофор в напрямку Євро-пейської площі.
Коли машини знову перетворились на маленьких жучків, гаїшник розслабився і поліз на ще тепле сидіння. Вмостившись, Андрій Возний ді-став портативну «Моторолу».
- «Москва», «Москва», я «Рубін», як чути? Прийом!
- «Рубін», що у вас? - зашуміла рація.
- Шість п’ятнадцять, сорок п’ять, - глянувши на годинника, сказав умовну фразу.
- Кінець зв’язку, - відповів різкий грубий голос.
«Моторола» сховалася в кишеню мундира. Старший сержант по-зіхнув, скинув кашкет, поправив рацію. Сьогодні він свої гроші відпрацю-вав чесно.
***
«Мерседеси» вихором пролетіли сонний КП і взяли курс на Бори-спіль.
За вікнами машин маячів одноманітний пейзаж. Метрів за п’ятдесят до переднього мерседеса на дорогу вискочив заєць і перелякано встав на задні лапи перед машиною, що летіла прямо на нього. Рука водія сіпнулася до клаксона, але це вагання тривало лише долі секунди. Плавно притопивши педаль газу, водій побачив відчайдушний стрибок зайця і від-чув слабкий удар об машину. Шалена гонка ранковою дорогою тривала, і ніщо вже не могло її зупинити.
Круто загальмувавши біля аеропорту, мерседеси зупинились. Одно-часно з усіх автомобілів вийшли чоловіки і, не промовивши між собою жо-дного слова, попрямували до входу. Минаючи службові входи, ніхто з них не показував документів – охорона виструнчилась і пропускала без жодно-го слова. Біля виходу на летовище, частина чоловіків залишилась всереди-ні аеропорту, решта вийшла. Злітна смуга, з якої мав злетіти спецрейсом невеличкий пасажирський літак, була під пильною охороною автоматників служби безпеки. Яблукович востаннє дихав повітрям Батьківщини, вже ні-хто не міг стати йому на перешкоді…
***
Коли літак з Президентом був вже над океаном, в його службовому кабінеті працювала слідча бригада. Вранці було знайдено тіло секретарки з перерізаними венами. Молода дівчина жавжди була спокійною, такою при-вітною… А тут щось на неї найшло – увесь одяг на собі порвала, у шефа в кабінеті зірвала зі стіни карту, прапор повалила… Хто б міг подумати!...
«Моє життя виявилося марним і нікому непотрібним!» – чітким по-черком було написано в передсмертній записці.
Самогубство через гострий нервовий розлад – таким був висновок експертів. Так завершилось життя ще одного небажаного свідка… Завер-шилось тихо й страшно… Так як і життя інших людей, хто мав стосунок до життя Василя Романовича…
…Коли все було сфотографовано, а тіло, накривши тканиною, повез-ли до моргу, прибиральниця, чортихаючись на чому світ стоїть, жбурнула в сміттєве відро брудний прапор… Невідомо як, він опинився в калюжі крові і тепер мав грізний темно-кривавий колір...
***
Засідання Верховної Ради України було напруженим, весь день депу-тати обговорювали єдине питання, що з самого ранку шокувало країну: Президент України сьогодні несподівано покинув державу, а ще раніше став іноземним громадянином... Але це було ще не все! Величезні західні інвестиції перекочували з України разом із Яблуковичем на рахунки в іно-земні банки. Це була катастрофа…
Українське офіційне звернення нічого не дало. Більше того, одержа-на через два дні відповідь остаточно вбила всяку надію.
"Містер Василь Яблукович влив в економіку нашої держави значні фінансові кошти, чим сприяв її піднесенню та процвітанню. Таким чином, вважаємо недоцільними подальші переговори з українськими представни-ками стосовно будь-яких санкцій проти цієї поважної людини”.
В сесійній залі не було звичайного шуму, і якби залетіла сюди муха, то її, мабуть, одразу б усі почули. Та ніхто не бачив і не чув, як до зали лег-ким вітерцем промайнула крізь охорону якась чорна тінь. Ця тінь, згорбле-на й потворна, повільно опустилась на вільне місце Президента й підняла голову. На розгублених, спантеличених депутатів дивилися палаючі, немов дві жарини, очі старої відьми що, помираючи, вклала всю свою ненависть до людей у прадавнє страшне закляття та породила жорстокого і слухняно-го виконавця, що, ревно служачи сатані, все виконав!
Зло насолоджувалось перемогою! Стара сиділа, як королева, такої втіхи за життя вона ще ніколи не відчувала, її зухвале потворне обличчя посміхалось, і від посмішки віяло вічним мороком.
|
| Категория: Мои статьи | Добавил: Zoreslav (2013-12-04)
| Автор: Владислав Панфилов
|
| Просмотров: 475
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] |
