Прокляття Василя Яблуковича_13
10|11|12|13|14|15
ІІІ
Цей рік для України був зовсім не схожим на інші.
Астрологи могли б пояснити це надзвичайно дивним розташуван-ням зірок над українськими землями: в так званому зворотному напрямку практично одночасно почали рухатись чотири планети – Сатурн, Уран, Нептун і Плутон.
Такого вже не траплялось декілька сторіч. Це, як свідчили серед-ньовічні манускрипти, було передвісником великих смут, епідемій та ма-сових смертей...
Крім того, Сонце, Сатурн і Марс на початок листопада мали зі-йтись над Києвом, утворивши конфігурацію Йод, що її давньовавілонські та давньоєгипетські астрологи називали Божим Перстом. За всю історію людства такий Божий Перст із сонцем у центрі з’являвся тільки один раз – над Атлантидою...
***
Вже кілька днів йшов сильний дощ. Ігор дивився на затягнене хмарами небо і думав, що, мабуть, природа відчуває біду і реагує на неї по-своєму. Другий день він жив у Ірини, сестри Анатолія Батченка, єдиної людини, якій він міг зараз, коли на нього полювала українська міліція та спецслужби, повністю довіряти. Ситуація була загрозливою, Ігоря звинува-чували в хуліганському дзвінку в аеропорт (тільки тепер він збагнув, чому був відкритий телефонний крос!) і в жахливому вбивстві чотирьох працівників ГУ Інтерполу. Про все це вони з Іриною дізнались із УТН. Ко-ло замкнулось, останній свідок, що мав на руках небезпечні для Яблукови-ча документи, повинен був зникнути. Назавжди.
Вже вкотре Ігор переглядів досьє Яблуковича, а воно було досить великим. Вбивства, пограбування, фінансові афери – ось життєвий шлях цієї людини… Багато цікавого він знайшов у записнику Толі. Серед робо-чих записів натрапив на опис обставин смерті Артура Макарова, Алли Ли-товченко, вдови нумізмата, запис про якусь бабу Оксану, хата якої згоріла за дивних обставин. Аналізуючи польську справу Яблуковича, Ігор звернув увагу, що і в ній достатньо загадкового – раптові смерті працівників «Фентезі Лтд.», замахи на його власне життя… Причому в жодному випад-ку нікого так і не було затримано. Ігор здогадувався, що довгий ланцюг ви-падковостей, збігів та незрозумілих подій має одну причину. Це було складно пояснити, але Яблукович сіяв зло і смерть усім, хто ставав свідком його справ. Тривожні думки не давали йому спокою, вже вкотре, гортаючи обпалені в сейфі сторінки справи, відчував присутність чогось потойбічного.
***
Ірині Батченко було двадцять п’ять років й вона щойно закінчила Київський інститут журналістики й працювала в редакції однієї столичної газети. Дівчина увесь свій вільний час проводила з книжками – в них вона знаходила порадників і друзів. Може саме тому особисте життя Ірини якось не складалось… Чи пора для заміжжя поки не настала (як вона це пояснювала), чи багато часу дівчина віддавала навчанню й роботі… Як би не було, Ірина вела життя самотньої інтелектуалки. На останніх курсах інституту Ірина серйозно зацікавилась історією, православними святиня-ми, часто ходила до церкви. Свої зацікавлення вона не афішувала, але охо-че допомагала або давала поради, коли бачила, що хтось потребує її допо-моги.
Ігор познайомився з Іриною давно, ще коли навчався з її братом. Йому подобалась ця розумна й розсудлива дівчина, тому в моменти, коли йому була потрібна порада або просто добре слово, Ігор, звертався до Ірини і дівчина завжди допомагала. Так вийшло і цього разу. Вийшовши із своєї квартири, де відбувалась кривава бійня, Ігор не міг зібрати докупи свої думки, тож інтуїтивно, не замислюючись ні на хвилину, поїхав до Ірини. Більше йому радитись було ні з ким, йти було нікуди… Якось само собою він очікував від Ірини допомоги… правда, сам не знав, яка допомо-га йому потрібна…
***
- Знов щось на роботі засмучує? – сумно подивилась на нього Ірина. – Цього разу в тебе щось зовсім прикре…
Її тихий голос пронизував хлопця, звучав переконливо й заспокій-ливо. Ігор силкувався сформулювати своє питання, але думки в голові плу-тались і не давали можливості спитати пораду…
- Я хотів з тобою порадитися, – сказав Ігор. – Просто є одна лю-дина… Так вийшло, що я мав до її оборудок стосунок по роботі… Але по-тім почали коїтись якісь дивні речі – зі мною, з моїми колегами, з усіма, хто так чи інакше мав доторкнутись до справ цієї людини… Якісь нещасні випадки, випадкові смерті, вибухи… Як би це пояснити?.. Ця людина – немов джерело смерті й нещастя…
- Хто це?
- Президент Яблукович.
- Ігор, я не дивлюсь телевізор і не цікавлюсь політикою. Мені важко уявити про кого ти говориш…
- Ось він, - Ігор дістав газету, на першій сторінці якої був великий портрет Яблуковича.
Ірина уважно розглядала газету. Ігор вийняв ще знімки – те що зміг назбирати, коли цікавився походженням Яблуковича. Ірина відклала газету, спочатку взяла фото із зображенням молодого Яблуковича, потім фото Яблуковича-бізнесмена, і нарешті фотографію Президента на перед-виборчій агітці…
- Дивно – мабуть був звичайним хлопчиною, але щось в житті йо-го сильно змінило… Подивись на його обличчя – через очі видно душу людини! Я думаю, що він і змолоду був не в ладах із законом, але останні фото… На останніх фото він… мертвий! Такі очі бувають у проклятих лю-дей – чаклунів, вбивць… Що з ним таке сталось?..
- Якби я міг відповісти, то знав би причини багатьох незрозумілих для мене подій…
- Ти правий, від нього йде якась потужна сила… Таке враження, що він займається якоюсь мерзотою на кшталт чорної магії…
- Наскільки я знаю, саме він фінансував створення нової церкви… Дуже негативно ставиться до традиційних релігій, виступає за «лібераліза-цію свідомості» - так він це називає…
- Найприбутковіший бізнес – створення власної релігії або свого напрямку в релігії. Історія показує, що таких спроб було безліч… Обдури-ти людину, заплутати її, вивести на хибний шлях – це справа сатани, батька брехні. При цьому людина втрачає свою душу, пошук такого способу зба-гачення – це врешті пошук смерті. Якщо цей Яблукович став на такий шлях, від нього можна очікувати всього, що завгодно…
- Іро, давай я зроблю підбірку інформації про нього, а ти порадь… Навіть не знаю що… Як уберегти себе від нього…
- Підбірку зроби, мене ця людина зацікавила – кого тільки не по-бачиш серед можновладців! А стосовно уберегти… Ти дарма так боязько до нього ставишся – врешті, це звичайна людина! Навіть відьми й чаклуни такі самі смертні, як ми з тобою! Їх сила в наших страхах – коли ти боїшся, ти даєш їм сили творити зло!
Ігорю стало ніяково. Хоча Ірини говорила прості речі, звучали во-ни якось дивно й незрозуміло… Як могла не лякати смерть – нагла й під-ступна? Смерть яка чатує десь за рогом, яка приходить несподівано? Зви-чайно, людина, яка несе цю смерть викликає жах… Тваринний жах… А з іншого боку ми люди, а не тварини. В нас є розум, ми можемо керувати своїми думками… Керувати своїми вчинками… Своїми словами…
Ігор замислився. На якусь мить йому здалося, що цей монстр Яб-лукович не такий вже й страшний і всемогутній… Але це було лише на мить – голову знов забили важкі думки.
***
…Ірина прийшла з лікарні засмучена. Її знову не пустили до бра-та. Завжди спокійна і розсудлива дівчина зовсім втратила сили і спокій. Вона сіла на кухні й розплакалась.
- Заспокойся! Він видужає!
- Чого мене до нього не пускають?! Навіть передач не прийма-ють… - Слова Ігоря чомусь зовсім не заспокоювали. Важкі передчуття гні-тили, наливали очі сльозами, дівчина не знаходила собі місця…
- Все буде добре, от побачиш… - говорив і сам собі не вірив, адже саме від Анатолія Батченка дістав матеріали на Яблуковича. Отже, Толя - ще один свідок, що за правилами нелюдської гри Василя Романовича по-винен загинути! Як не жахливо було про це думати, але Ігор в цьому вже не раз переконувався, тому говорив, що все буде добре і сам собі не ві-рив… Він чув свій голос, свої фальшиві слова і йому ставало за них соро-мно… Соромно перед дівчиною… Соромно за те, що він говорить і сам не вірить у те, що говорить…
Ігор вийшов з кухні, лишивши Іру на самоті, він не хотів більше засмучувати її своїми словами, а тим більше своєю жахливою здогадкою.
***
…Іра довго сиділа на кухні одна. Виплакавшись, вона поклала го-лову на руки й заплющила очі… Враз відчула неймовірну втому, перед очима все почало швидко перевертатись… Дівчина відчувала себе неваго-мою і легкою, немов пір’їнка… Посидівши так трохи, вона розплющила очі й підвелася. Майже не торкаючись підлоги ногами, пройшлася до вік-на. Свіжий вітерець розгойдував її в різні боки… Раптом вона гайнула у вікно і полетіла над містом. Вона бачила знайомі вулиці, людей, машини, тролейбуси… Навіть не замислювалась, куди летить, але ось попереду замаячіли вікна госпіталю, де лежав її брат. Кілька вікон були прочинені, тож в одне з них залетіла Ірина. Пролетівши коридором до знайомої пала-ти, штовхнула двері й опинилася всередині. Але серед хворих вона не по-бачила свого брата. Можливо, потрапила не в ту палату, а, може, її Толю кудись перевели? Розгублено літала коридором, зазираючи то в одні, то в другі двері. Несподівано почула знайомий голос:
- Іро!
Обернулась на голос і побачила брата. Бинтів на ньому не було, бліде й виснажене обличчя здавалось неживим, очі сумно дивилися на неї.
- В якій ти палаті?..
Та Ірина з жахом відсахнулась. На лобі її брата була кривава рана. Їй перехопило горло, в очах потемніло. Побачила цівку крові, що текла по братовому обличчю. Здригнулась і… ледь не впала із стільця, на якому за-дрімала.
***
Ігор зайшов на кухню і побачив перелякану Ірину.
- Його вже немає… - крізь сльози мовила дівчина.
- Що ти говориш?!
- Його вбили!
Її розпачливий голос обірвав телефонний дзвінок. Дзвонили з лі-карні, просили Ірину терміново приїхати. Вона поклала трубку й почала збиратись.
- Нащо його вбивати? Вони ж знають, що в кабінеті все згоріло…
Ігор замовк і зрозумів, що говорить нісенітницю.
Ірина, наче нічого й не чула, мовчки вийшла з квартири.
***
Коли вона приїхала в лікарню, звечоріло. Піднявшись на третій поверх, постукала і зайшла в кабінет заввідділенням. За пошарпаним сто-лом сидів високий чоловік у білому халаті, схожий на спаніеля з сумними очима.
- Це я вам дзвонив, - завідувач відділенням цікаво спостерігав за Іриною, - сідайте!
Вона сіла.
- Справа в тому… - осікся і подивився на Ірину. - що сьогодні ваш брат помер. Серце…
Ірина сиділа незворушно і дивилася йому в очі.
- Таке життя…
- Не брешіть! – подивилась на чоловіка у білому халаті. - Мого брата вбили кілька днів тому!
Лікар хапнув ротом повітря і жалібно пробелькотів:
- Хто вам таке сказав?..
І тут Ірина не витримала - стільки горя зібралося в її душі за цей час! Вона підійшла до людини в білому халаті і відвісила йому ляпаса. Дзвінкий удар голосно прозвучав у просиченому важким запахом ліків ка-бінеті.
І звідки в неї така сила й рішучість? Ірина не повірила сама собі, що вчинила таке!
Від ляпаса голову лікаря відкинуло і біла шапочка злетіла на підлогу. Заввідділенням мовчав, тільки жалібно дивився на дівчину. А Ірина мовчки повернулась і, ледь стримуючи сльози, вийшла повз переля-каних лікарів, що вже зазирали у відчинені двері…
***
Залишившись в кабінеті один, Яблукович вперше за весь день зміг розслабитись. За дверима ще залишалась секретарка, але вона його не турбувала. Підійшов до прочиненого вікна й визирнув на вулицю. Було темно, свіже повітря приємно холодило обличчя Президента. Телефонний дзвінок змусив його зосередитись.
- Слухаю! – підняв трубку.
- Сьогодні о дванадцятій.
Голос в трубці був стримано радісний.
- Всі?
- Всі.
Поклав трубку і відчув, як набрякає урочистим настроєм. Сьогодні завершено таємну операцію з грошима, вибитими у західних урядів, вони мали працювати на хвору українську економіку. Тепер гроші перекочували на особисті закордонні рахунки Василя Романовича!
Що тепер буде? А нічого! Держава-банкрут! Він за короткий час зробив майже все, що хотів – вщент зруйнована економіка, населення шви-дко скорочується, небачена безвихідь і смерть! Землі України перетвори-лись на могильники радіоактивних відходів (гроші за таку «послугу» пере-кочували, звичайно, Яблуковичу!), легалізоване вживання наркотиків, епі-демії, шалені державні борги… Ті рештки населення, що ще не померли фізично, фанатично підтримували церкву Світла… Хай згине ця забута Бо-гом Україна!
Василь Романович пройшовся кабінетом – з радості хотілося ут-нути щось кумедне… Зірвав із стіни карту України і, жбурнувши додолу, став витирати об неї ноги. Реготав і радісно тупав ногами.
- Щось трапилось, Василю Романовичу? – перелякано зазирнула секретарка.
Її робочий день вже закінчився, але дівчина приводила в порядок папери, чекаючи, коли Президент почне збиратися додому.
Побачивши, що він робить, секретарка так і залишилась розгуб-люно стояти біля дверей.
- Ну чого стоїш?! Йди сюди!
Вона тихенько позадкувала, немов передчуваючи біду.
Підскочивши до секретарки, Яблукович силоміць втяг її до кабі-нету, швидко зачинив двері і підштовхнув дівчину до великого столу.
- Василю Романовичу!…
- Мовчи, суко!
Грубо почав розрівати на ній одяг і білизну.
- Не чіпайте мене …
Кілька сильних ляпасів примусили дівчину замовкнути, з її очей, розмиваючи туш, потекли сльози.
Гвалтуючи, Василь Романович помітив що у секретарки місячні, але в цю мить шаленої радості вид крові завів його ще більше. Все мер-зенне дійство сприймалося ним як чергове жертвоприношення хазяїну...
…Розпалений, сп’янілий від життя, прем’єр-міністр нарешті вто-мився, дівчина вже не пручалась, а лише тільки тихо плакала. Побачивши, що він весь у крові, Яблукович роззирнувся, підійшов до державного пра-пора в кутку кабінету, витерся об полотно.
- Хочеш жити – мовчи! А тепер іди геть!
Вона підхопила свій одяг і тихо вийшла з кабінету.
В Україні Василь Романович зробив свою справу, залишатись тут більше було не варто. Зробивши її заручницею боргів, знищивши її, він міг вирішувати масштабніші проблеми там, за кордоном. Яблукович підійшов до бару і вийняв пляшку коньяку «Хеннесі». Зірвав пробку й почав ковтати коньяк. Горло обпекло, голова загуділа…
…Колись так само він напився в сільському кіоску… Тоді це була дешева «Десна»… Часи міняються! Після того сільського кіоска стільки подій відбулося!
…Ще якийсь час Василь Романович сидів за своїм столом і пра-цював – ретельно засовував документи в спеціальну машину, яка різала їх на дрібні смужки… Ось тепер можна було йти геть.
- З моїм президентством покінчено!
Наостанок опустився на коліна і став читати прадавню молитву. В кабінеті почав розливатись могильний холод.
|
| Категория: Мои статьи | Добавил: Zoreslav (2013-12-04)
| Автор: Владислав Панфилов
|
| Просмотров: 463
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] |
