- Проклята відьма! – кричали в слід люди їй, гнали від себе, зневажали…
Вона жила з матір'ю в маленькі хатині майже на краю села. Дуже гарно було того року.
На дворі ще стояла весна. Така рання, така прекрасна… І від тієї весни хотілося кохати… Щиро і віддано. Хотілося цього і Софії.
Гарної вроди була вона: великі чорні очі, густі брови, довге каштанове волосся. Та поведінка в неї завжди була незвичайна. Дивно вона вела себе. Зустрічали її люди і на болотах з двома чорними, як земля ножами в руках, зустрічали і в Старому лісі, куди споконвіку ніхто крім лісника не ходив, зустрічали і серед ночі, майже в північ і майже оголеною, коли сиділа посеред якихось дивних знаків. Почали подейкувати про її зв'язок із нечистою силою. Так це і не дивно. В селі люди взагалі люблять пліткувати. А вона не розуміла чому так поводиться. Просто їй так хотілось, просто їй так було добре.
-Ти ж відьма! Сама і лікуй! Ніхто туди в твою нору прокляту не піде! – накричала фельдшерка на Софію і навіть не сказала чим лікувати стару матір.
Через два дні та і померла. Довго плакала Софія, кляла себе, боялася, бігла на могилу, падала і лежала годинами наче мертвою.
-Забери з собою, забери… Що я тут сама? Вони жити мені не дадуть, затопчуть, замучать прокляті…
Довго так було. З часом змирилась Софія з втратою, почала жити якось далі…
- Нам від тебе тільки лихо в селі! Вимітайся паскудо звідси!
-Та що ж я вам зробила?
Було таке що і били її баби сільські, спирали всі свої біди на неї. Лежала днями нерухомо. Але жила…
«Чому вони мене не люблять? Бо я не така як вони? А що в мені не такого? Хіба ж я дійсно відьма? Може і так.. Може я відьма через те, що вмію спілкуватись на живо з природою? Тоді хай так і буде…»
Літо. Тепле літо і насичене духм'яними травами. Печаль і сльози ще є, та не такі…
- Будете чай із меліси чи м'яти?
- А ти спробуй душиці…
- Цієї???
- Так…
- Смачно.
- Дійсно…
- Звідки Ви? Чи з далекої дороги?
- Моє життя - це і є моя дорога. Я з далека…
- Ви можете пожити в мене, я все одно сама живу.
На вигляд це була пятидисятилітня жінка із як здалось Софії очима чаклунки. Одіта в темний томний для погляду одяг.
- Я про тебе знаю багато,- сказала вона.
- Дійсно? Але звідки?
- Ця історія потім…
- Якщо ти мені повіриш, я допоможу тобі.
- Допоможете? Та в чому?
- Ти будеш тією, ким маєш бути.
- Ви дуже дивно говорите, але мені немає чого втрачати і хочеться Вам вірити…
- Отож , на скільки я знаю, ти вмієш розуміти природу.(Софія кивнула) Через деякий час природа буде скажімо так слугувати тобі…
Софія дуже дивно вела себе. І це дійсно дивно: незнайома жінка, говорить незрозумілі для неї речі, але вона вірить і їй не страшно…
- Завтра опівночі на узліссі Старого лісу я буду чекати тебе з глечиком крижаної води із Мертвого струмка. Цю воду віддаси мені і станеш в коло. В руки візьмеш папороть і знімеш з себе одяг. І все це робитимеш мовчки, без зайвих питань.
Жінка пішла. Не залишилась на ніч. Софія чекала чомусь завтрашнього новолунного дня, точніше ночі.
-Нічого не питай, роби як я казала…
- Візьми цю каблучку, бережи її як себе. А тепер іди додому.
Софія піша. Ніяких змін обіцяних тією жінкою не було. «Надурила» - подумала Софія і лягла спати. Уночі її приснився сон: Батько Марічки помирає, Марічка не знає що робити і куди бігти…
«Жах! Так як і з моєю мамою»,- подумала вона. І рвучко підвелась та пішла до Марічки.
«Віщий сон» - сказала Софія сама собі, побачивши батька Марічки при смерті.
- Я допоможу йому! - сказала вона і сіла поряд ліжка.-Вийдіть всі!
Вона сама не знала що робить, та робила те що підказувало дивне почуття із середини.
На ранок дядько Петро прийшов до тями. А через два дні встав на ноги.
Софія почала лікувати людей. В селі її почали поважати. Згодом зрозуміла сутність слів тієї жінки. Поговір зник, а люди лише просили про допомогу. В її будинку запанувала своя цілюща атмосфера, яку вона сама собі створила. З деяким часом вона ставала все сильнішою. І вже не боялася слова “відьма.”
Тільки кожен день благала прощення в мами що не уберегла…
