Прокинувся я від того, що наснилося мені ніби стою я в одних трусах, ну звичайно своїх улюблених, в стодоларові купюри, на вершині Евересту, і потихеньку перетворююсь в протеже Леніна в мавзолеї. Як би не прокинувся, відмерзло б напевно все, що могло б відмерзнути. Ну ви звичайно розумієте. Прокидаюсь я і бачу, що моя кохана світиться, немов лампочка Ілліча. Ні ви зрозумійте правильно, в прямому розумінні цього слова світиться. В мене волосся на голові повільно почало перетворюватися на ірокез, після прийому ванни з напругою в двісті двадцять вольт. Світиться, світиться, а в мене в голові думки як блохи скачуть, що робити не знаю. Напевно така форма лунатизму, а лунатиків будити не можна. От сів біля неї та й думаю. І дивитися страшно, і не дивитися також не можу. Ще вчора все було добре. В цьому я вас авторитетно можу запевнити. А в нас на стіні висить таке здоровенне дзеркало, от через це дзеркало і дивлюсь, коли раз, і в кімнаті стало темно. Не бачу нічого. Ну взагалі нічого. Кладу руку на свою Наталю, але замість неї натикаюсь на повітря. Зникла, куди. Підриваюся, вмикаю світло. Нема нікого. Тільки зім’яте простирадло, та ковдра, яка ще зберегла форму людини, яка недавно під нею лежала. Блін, вилітаю на кухню, по дорозі вмикаю світло, де тільки можна. Підбігаю до телефону, набираю сто два, чую в трубці заспаний голос: - Оболонський рай відділ міліції слухає, тут чую голос за спиною,
- І що ти їм скажеш, що с тебе з ліжка зникла дружина. Так вони тебе засміють. В мене волосся почало підніматися з новою силою.
- Це хто?
- Це я.
- А я це хто. Все завтра іду до психотерапевта.
- Ти краще до церкви сходив би, можливо з того користь якась була б.
- Ти, ти чуєш мене, поверни Наталю де взяв. А то я тобі зараз, оцією сковорідкою
- Ага сковорідкою повітря порівняєш. І Наталю я не брав. Вона сама взялася.
- То б то як це сама, моя кохана дружина, сама, по своїй волі, о другій годині ночі, чорт його знає яким чином зникла невідомо куди? Так виходить?
- Ну ти його не згадуй, думаю скоро сам сюди навідається. А ти краще сядь, завари собі чаю, заспокойся.
- Та не хочу я того чаю. І ти взагалі хто? Я з повітрям не звик розмовляти. Хоча уже хвилин з п’ять цим займаюсь.
- Ну не п’ять, а три хвилини і двадцять шість секунд. Ну а бачити мене тобі не обов’язково, хоча якщо хочеш, можемо влаштувати. Після цих слів, затарабанило за холодильником, і звідти вийшов старенький дідок. З елегантно підстриженою борідкою, в чорному смокінзі, і з годинничком на ланцюжку, який він тримав у руці. А я собі і думаю, оце життя, замість того щоб обійняти кохану людину, спати та бачити десятий сон, о другій годині абсолютно не естетично в одних трусах, сиджу на кухні, і розмовляю з якимось дідком, зростом до коліна мені. Так без пляшки тут не розберешся. Діду, як там вас звуть?
- - Ну моє ім’я надто довге, відразу не запам’ятаєш, називай мене просто Нік.
- Так Нік, давай-но по п’ятдесят, бо бачу що не просто так ти сюди приплив. Іду до холодильника, дістаю пляшку колекційного коньяку, наливаю по чарчині, ставлю на стіл ковбасу та хліб, ну як то мовиться чим багаті тим і раді. Випили ми по першій, по другій, і за третьою діло також не стало, як я зрозумів, дідок за звичай стільки не вживав, бачу що язик у нього по тихеньку розв’язується. Нік, скажіть будь-ласка що це все таке?
- Андрііію, ой Андріюююю. Та я за цим гадом вже третє тисячоліття ганяюсь. І ніяк зловити його не можу. Ооойй. Гик. Дістав він мене. Розумієш дістав. Ну от не може він жити по людськи. Ну не може. Гик.
Після цього гик дідок потух. Ну що робити, іду до вітальні, розкладаю крісло, стелю йому постіль, беру і несу його, а дідок то не промах, зросту з кулак. А важить як добрий мішок картоплі. Вклав його, сам пішов на кухню, розсандалив до кінця свій коньяк, бачу що в мене ні в одному оці, виходжу на балкон, беру з собою пачку сигарет, і починаю курити, одну за одною.
В спальні пусто, ні не можу я сам без неї. Постіль холодна, і ліжко жорстке, і подушка збилася. Так до ранку я не змикну оком. Зранку прокинувся, пішов на кухню, стою готую омлет, більше просто нічого не вмію, чую стогоне, здається комусь зараз навіть дуже не завадив би холодненький розсіл.
- Діду, а діду. Он в холодильнику стоїть трилітрова банка з розсолом, ідіть жахніть, легше стане.
- Оой! Не хороша ти людина Андрію, я стільки вже століття три не пив. А тут наклався, ой не по людськи це все, не по людськи.
- А по людськи що моя дружина зникає о другій годині ночі, оце по людськи. Так діду сідайте за стіл, жуйте омлет, і коли ваша ласка. Поясніть мені що в чорта лисого це все значить?
- Не згадуй, казав що сам ще прийде. А тут Андрію нічого не сталося, не ти перший і не ти останній, таких як ти багато, вони змирилися і ти змиришся !
- Як це зрозуміти змиришся. що б я її комусь віддав. Та я краще з балкону стрибну.
- Стрибай. Ти все одно на другому поверсі живеш. Довго звичайно не політаєш, але смак асфальту, скуштувати встигнеш.
- Та нехай стрибає!
- О, принесла нечиста на мою голову. Іди звідси, ну тебе хтось сюди кликав?
- Кликав, оно сидить. Вже разів зо два кликав. Ну а я що. Робота така. Мне кличуть а вже тут.
- Та тебе де не посій там ти зійдеш. Цирик. Давай уже вилазь, та сідай снідати.
Від такого повороту. В мене аж мову відібрало. Переді мною, невідомо звідки. Як і попередня персона, матеріалізовується, червоненька людинка, також в чорному смокінгу, але хіба що з ріжками та хвостиком.
- Так Никодиме, поїхали, досить жерти.
- Куди поїхали-и-и?
- Та нікуди вже приїхали. Повні штані не наклав. Молодець, мужик.
А Нік, сидить як ні в чому не бувало, і рже зараза така. Тут в людини горе, а він ще й сміється. Поки я прийшов до тями. Після такого повороту, встигнув оглянути місце куди ми перенеслись, при чому перенеслись проти моєї волі. Кімнатка приблизно чотири на чотири, різьблений стіл, чотири стільці, на двох з яких сидять оці, незнаю навіть як їх назвати.
- Ну що Андрію, хочеш повернути дружину?
- Тобто як це хочеш, Цирику чи як там тебе, що за дурню ти питаєш?
- Ну от! А тепер я тобі поясню, що вчора сталося. Твоя кохана дружина, як виявляється не зовсім та. За кого вона себе виставляла. Розумієш Андрію, навколо вашого світу, є ще інші світи, фантастику дивився, думаю зрозумієш. Ну от іноді деякі гості, переїжджають на пмж, до паралельного світу. До речі каву будеш? Ну не хочеш, як хочеш. Розумієш в кожному світі діють свої закони.
- Які закони, Цирику? Ти мені баки не забивай, а давай викладуй все як є.
- Добренько, добренько. Тільки ти присядь, присядь. А то ще впадеш ненароком. Ну так от Андрійку, як ти вже зрозумів ми тут не Діди морози, і не добрі ельфи. Твоя кохана дружина, декілька десятиліть тому втекла з паралельного світу. В тому світі живуть такі створіння як Фейрі. Таки навіть дуже привабливі, можуть закрутити голову за декілька секунд. Так що друже ти дійсно заліз в дуже глибоку яму. Подробиць я тобі не розповім, тому що і сам не знаю. Але ти друже також цікавиш паралельні світи, от тільки не можу зрозуміти, в честь чого тобі таке благо. Ну щоб далеко не братися, твій найкращий друг – вампір.
- Сашко вампір. Цир. Ти що взагалі, тебе що мішком із за рогу огріли? Який ще до чорта вампір? Він же зі мною під сонцем гуляв, загоряли разом на пляжі. Та я його знаю вже не один рік.
- Андрію, він вампір!
- Цить Цирику, замовч. Андрію, Саня точно вампір. Розумієш є паралельний світ в якому в достатку та мирі жили собі зубастики, нікого не чіпали, і їх ніхто не чіпав. Ну скажи кому хочеться стати вечерею якогось ідіота? Нікому. Ну от. І було їх там багацько таки. Кланів було штук з п’ятдесят. Але були два найсильніші, Джованні та Носферату. Джованні жили на поверхні а Носферату, щось там хімічили в недрах землі, ну і нахімічились до того, що подумали ніби вони царі всього світу. Та й почали собі бикувати. Ну подробиці це нехай тобі Сашко розповість, але результат один, він останній з клану Джованні. Доречі він уже скоро буде тут.
Тут переді мною з’являється мій найкращий друг. В якомусь чорному балахоні. Я було кинувся до нього, та помітив на його обличчі таки не двозначну хижу посмішку, з двома зубчиками, які трішки вирізнялися на його обличчі. Від несподіванки я повалився назад на стілець. Оце так феєрія відчуттів. Та такого я навіть уявити собі не міг. Так що там далі? Хто там на черзі, мої батьки, а можливо мої однокласники?
- Нік, ну йо мА йо, поясни мені будь-ласка що це все таке.
- - а що тобі пояснювати? Мені здається тут і так все абсолютно ясно. Ти друже в великій, ну ти зрозумів в чому. Так, ви тут по спілкуйтесь, а ми з Цириком матнемось в розвідку. Скоро будемо.
- 2.
Ці двоє зникли, так швидко як і з’явилися. Дивлюсь. А мій друг закадиш ний, стоїть як вкопаний, і посміхається на всі 32.
- Сашко, ну давай, моя мінлива сущність потребує пояснень. Давай викладай. І перестань посміхатись, а то в мене відчуття що ти хочеш по вечеряти мною. Відразу кажу, не дамся.
- Та заспокойся ти. Вас людей їсти, це самого себе не поважати. Ви ж себе напичкуєте всіляким гімном типу ГМО, пестициди, нітрити. Одним словом в вас не кров а вся таблиця Менделєєва. Та заспокойся ти. Кажу ж людей не їм. Взагалі не їм. І крові не п’ю. це ваша міфологія зробила нас безжальними вбивцями. А знаєш як було боляче, коли тебе звинувачують в тому чого ти не робив. А я тонка душевна натура.
- Ну вибач, вибач. Чесно я ж не знав. А зубки тоді для чого?
- Ну як тобі сказати, побічний ефект під час ініціалізації. Розумієш, це добре що тільки зубки виросли, он у Цирика взагалі ріжки і шматок хвоста. До речі, зараз у нас будуть гості. Вже винюхали що я тут. Та ще й ти. Від такого улову, вони точно не відмовляться.
Зненацька перед нами матеріалізувалися три персони, в чорному лахмітті, та ще й з капюшонами на голові. Ці три таємничі персони, хриплими голосами, на якійсь невідомій мені мові перекинулись парою слів, і стали в бойові стійки. Саня також приготувався до бою, куди притулити себе, я звичайно не знав. Зненацька та особа яка стояла зліва від мене, дістала якийсь флакончик та кинула мені під ноги. Відчуваю що я потихеньку сповзаю на підлогу. Що там відбувалося далі не знаю. Опритомнів я від того що, на мене вилили, по ходу не одне відро води. Відкриваю очі. І бачу шикарну картину. Я в якійсь хрущовці, з подертими шпалерами, переді мною стіл, на столі пляшка горілки, розрізана на четверо цибулина. Стоять два гранчаки, в яких налито грам по 150. Сидить якийсь чоловік, в майці, спортивних штанях, неголений, на голові зачіска типу, «я злетіла з самохвалу, гальмувала головою», ну і взагалі, все це якось дивно.
- Ну що навпіл будеш? Хоча чому я питаю, звичайно будеш, ніби в тебе вибір є.
- Ну проти навпіл я нічого не маю, але яким чином мені її пити, якщо в мене руки зв’язані?
- Ой, вибачте, за негостинність! Ось так краще.
Я вже звик до несподіванок, тому коли в мене мотузки самі з повзли та впали на підлогу, я навіть не звернув на це уваги, а от коли до мене підлетіла горілка, зі шматком сала на скибці хліба, це таки здивувало.
- Ну що Андрійку, ти мене не впізнаєш?
- Ні а що повинен?
- А ти добренько придивись, можливо щось згадаєш!
- Дядь Коля?
- Ні, Наполеон в кедах.
- А ви тут яким боком?
- Розумієш Андрійку, я вже давненько тиняюся світом, настільки давно, що якщо щось, Десь затівається то пройти мимо І зробити вигляд що нічого не помітив, просто не можу. А тим паче, якщо справа стосується мого рідного племінника, ну тут вже вибачай.
- А як ви оце, з горілкою? І чому про вас вже років з п'ятнадцять, нічого чути не було? Я вже думав що ви того, ну як то мовиться ласти склеїли!
- Я, ласти! Ой Андрію, я вже стільки пережив, що досить на десять життів, а з горілкою це досить просто, нічого складного не має. Якщо захочеш і сам такого навчишся. Тут розумієш така справа. Що ми з тобою як би мовити останні нащадки великих магів. Не перебивай. А твоя кохана Навка, чи то Фейрі, називай як хочеш, злиняла зі свого світу, який там розвивається паралельно нашому. Ну вона ж не знала що ти маг. Та ти і сам не знав.
- Дядь Коль, і що ж робити. Те що я якийсь там маг, цьому я вже не дивуюся, враховуючи Цирика, Ніка та Сашка. До речі твої бики що з Сашком зробили?
- Та нічого не зробили, живий твій зубастик, не вхопила його ніяка мама! Посидить, очухається, подумає над своєю поведінкою, і знову повернеться. До речі, я так зрозумів що ти збираєшся таки повернути Наталю?
- Ні блін, я як законний чоловік, незрозуміло кого, залишу її незрозуміло кому. Звичайно збираюсь! Їй ще треба мізки на місце вправити, а то здається розхиталися трішки.
- Ні ну правду кажуть, всі війни через жінок. Так от синку, треба тобі гоп бригаду зібрати. Сам ти там нічого не вдієш. Вона ж злиняла не просто так. А злиняла з покоїв царського синочка. Той іще гівнюк. Так що тут вже діло серйозне. Просто так вони тобі її не віддадуть, а сам ти проти них навіть пукнути не встигнеш, як тебе загребуть. Повір мені , суд у них не настільки гуманний як у нас! Ну те що є Сашко це навіть дуже добре, джованні хороші бійці, і маги не погані, коротше кажучи окультисти те що треба, а що стосується тих двох остолопів, то вони тільки по триндіти мастаки. Чортяка звичайно має козирі в рукаві, але щоб він ці козирі віддав тобі, його потрібно добренько розкрутити. А Нік, у ніка колись дружину також спіонерили, ну от бігає щоб помститися. Колись був навіть дуже хорошим елементалистои, а зараз, йому вже здається і по цимбалах, а би на місці не сидіти. Що стосується мене, то я вже не боєць. Тебе звичайно підтягнути в магічних науках зможу, але в бійку лізти не буду. Звичайно в мене збереглися зв’язки з потрібними людьми, чим зможу тим допоможу. Що стосується твого друга. Йому Носферату спокою не дадуть, і зрозуміло по голівці не погладять, тож потрібно спочатку їм по шапці надавати, а потім уже і за царського синочка братися. А коли Носферату знову закопаються в своїх норах, тоді інші клани знову почнуть процвітати, і про тебе інші світи почують, по тихеньку бригаду і назбираєш.
- Дядь Коль, а яким же боком, я цих Носферату приручати буду? В мене ж окрім мобільного телефону в кармані нічого немає.
- Я ж тобі казав, що підтягну тебе в магічних науках, ти що глухий? Якщо недочуваєш, тоді вуха динамітом прочищай, по три рази на день. Андрію ти син великого мага. В тобі тече кров яка тисячі років зберігала в собі таємниці світу. Тобі просто потрібно дати копняка під зад, і полетиш як той гордий птах що їжаком зветься! Ну те що полетиш це я тобі гарантію даю.
- Так у мене часу немає, навчатися. На це потрібен не один рік, а за цей час, моя кохана дружина встигне не тільки з царським синочком, а ще й з половиною палацу.
- Ну чого ти кипішуєш? Я тебе по пришвидшеній програмі навчу. Тут роки не потрібні, правда є імовірність того, що ти злетиш з котушок, але вона дуже маленька. Ходімо зі мною.
Дядя Коля піднявся зі стільця і помаленьку поковиляв до ледь помітних дверцят навпроти столу. Заходжу до кімнати, Ну ніфіга собі хрущовочка, щоб мені так обладнати квартирку з моєю зарплатнею потрібно рочків з двадцять. По серед кімнати стояла якась посудина з якоюсь рідиною, яка світилась блакитним кольором. Дядь коля покликав мене до себе, і сказав щоб я нахилився над цією чашою, а потім ця скотина вхопила мене за шию і давай головою в цю жижу, яка по консистенції нагадувала кисіль. Ну чи не падлюка, без всіляких попереджень. Так головне тут не дихати. А то потім і в швидкій не відкачають, відчуваю що втрачаю свідомість. Потух! зненацька через мене немовби хтось двісті двадцять пропустив, розплющую очі, а вони не розплющуються, до закутків мозку потихеньку починає доходити що я ще в жижі. Вириваюсь з його цупких лапищ, і чимось як шарахнув дядька, що він відлетів аж до стіни!
- Ти що з дуба рухнув, в тебе взагалі мізки є, як би трішки сильніше то мене б по частинах збирали.
- Дядь Коль та ви скотина. Ну попередили хоча би. А як би захлинувся.
- Та не вхопило тебе ж нічого! Ну що як почуваєшся?
- Як почуваюсь, як равлик в акваріумі. Нормально! Це що таке було?
- Це, це був пришвидшений курс, все що знав я, тепер знаєш і ти! Є тільки одна умова, знання до тебе прийдуть тільки коли вони будуть потрібні, а то без ментального блоку, валив би ти зараз до наполеонів та македонських в дурку. Так що не ображайся. Зараз прилетить Сашко, та і ЦИр з Ніком підтягнуться, потулите в зброярню, потрібно тебе при одіти по людськи, а то дресс-код не в тему! Великий маг, а ходиш в лахмітті! До речі ходімо замочимо твою ініціалізацію, на голову трішки легше буде.
Заходимо в попередню обдерту кімнату, бучу Сашко вже стоїть як штик, коронна посмішка на обличчі, ніби нічого і не сталося. Йому також запропонували по 50, але він чомусь відмовився. Ми з Миколою хильнули по чарчині, закусили українським снікерсом, тут і Нік з Циром підтягнулися.
- Коля ти шо вже взагалі з котушок злетів від своєї горілки? Ти що витворяєш? Ми вже думали що Андрія Фейрі зловили!
- Мого племінника Фейрі? Та він їх однією лівою, якщо захоче звичайно. Так остолопи, давайте Андрія під руки, та в зброярню, при одіньте його, зброю видайте, коротше кажучи зробіть з нього людину.
- Так він твій племінник, тепер все зрозуміло, так що ти Цирику не помилився стосовно того що він маг! Ну що Андрію понеслася, а то ще роботи багато.
- Нік, стосовно роботи, а що я на своїй роботі скажу, поки я тут ваші кучі сміття розгрібати буду, мене ж звільнять!
- Ображаєш друже, ображаєш! Вже все зам’яли, оно Цирик постарався, йому спасибі і скажеш! Ти на лікарняному, ще два тижні. Тож давай поїхали, час на місці не стоїть!
3.
Під зброярню в них було велике складське приміщення, залишене з часів СССР, в якому всього було навалом! З початку мене вирішили при одіти, в костюмерній, варіантів було багато, я вибрав собі білий балахон. З якоюсь цікавою вишивкою золотими нитками. Ну в моїй уяві, саме так повинен виглядати маг. Потім взяв такий же білий плащ, з незрозумілої тканини, та білі чоботи, ніколи б не подумав що буду ходити в чоботах, хоча і шкіряних. Але не дивлячись на цей середньовічний прикид, ходити в ньому було навіть дуже зручно. Сашко нарешті зняв собі шкіряний доспіх, типу жилетки як я зрозумів. Щоб він не заважав рухатись. Потім мені зробили інструктаж по техніці безпеки що до використання холодної зброї. Потім пішли до кузні, не знаю чомусь мені приглянувся посох, після мого вибору, Нік мені пояснив, що посох не зовсім звичайний, якщо посередині палиці обома руками повернути в різні боки, то з обох кінців посохи з’являються два обсидіанові ножі, таки достатньо грізна зброя. Сашко вибрав для себе Велику обсидіанову катану, здається японського виробництва, після повного обмундирування підійшли до дзеркала та оглянули себе, ну прямо як в лінійці, гра така! А далі пішли випробовувати нову зброю, полігон знаходився в цьому самому складському приміщенні. Окрема кімнатка, розміром метрів десять на п’ять, посеред кімнати стояв манекен, з мечем в руці, першим пішов випробовувати долю Сашко. Такої швидкості я ще не бачив ніколи, манекен навіть не встиг поворухнутися, як наш любий вампірчик обчухрав його з усіх сторін, як позаторішню ялинку, прилетів до мене стоїть тай посміхається, ну моя черга як я зрозумів. А що я можу зробити. Як що бойовий посох в руках я тримаю другий раз в житті, бачу бойовий противник вже повністю відновив сили, навіть руки які відтяв йому Сашко приросли назад. Але замість меча в руках в нього з’явився посох дуже схожий на мій. Що стосується моєї зброї то палиця в висоту десь метр п’ятдесят, а в нього значно більша. Саме в той момент коли я обдумував що мені робити, куди притулити свою палку, від якої в кривих руках користі як з козла молока, зі мною сталася якась чортівня типу гіпнозу. Не розуміючи, що я роблю, вихоплюю з за спини свій посох, беру його в обидві руки та на рівні паралельно поверхні підлоги, прокручуючи основу посоха, щось там про муркотав собі під ніс, після чого мій посох включаючи обсидіанові ножі починає світитися фіолетовим кольором. Не повірите я відчув посох немов би частиною себе, частиною без якої я навіть не знаю як жив, швидко прокручуючи посох навколо свого тіла, та виробляючи ним піруети в повітрі, підлетів до манекена, та розпиляв його навпіл одним тільки ударом. У всі присутніх щелепи відвисали аж до підлоги. Коронна посмішка Сашка зникла невідомо куди. Після цієї процедури я склав посох, та закріпив його за спину, підійшовши спитав що вони думають з цього приводу. Першим почав Нік.
- Андрію, ти звичайно молодець, але якого бена потрібно було перерубувати наш манекен, хто його ремонтувати буде, як що він звичайно підлягає ремонту, а новий грошей котує.
- Нікодиме, та я не хотів. В мене немовби пелена на очі впала. А потім він вже , ну ти зрозумів, навпіл.
- Агась, зрозуміло! Виходить Микола тобі ментальний блок встановив, щоб ти з дуру не повбивав нікого. Запам’ятовуй те що відбувається з тобою, щоб повторити зміг.
- Ні ну що стосується посоху я то запам’ятав, а от закляття яке я муркотів собі під ніс не дуже. Це ж навіть не мова, а набір звуків.
- А запам’ятовувати їх і не потрібно, вони все одно в тебе в голові, коли потрібно буде, самі згадаються. Так що у нас там далі за планом? Потрібно йти Носферату поганяти трішки.
- Яких Носферату, десята година вечора, давайте краще відпочинемо, по вечеряємо, а взавтра підемо Кровососів ганяти, вибач Олександре, звичка! Я думаю ви заперечувати не будете, якщо скажу. Що сьогодні день був дійсно насичуй, хоча б для мене. Давайте відпочива-а-а-ти. Нікодим твою дивізію, ще раз так зробиш, я тебе на біфштекси пошинкую. Зрозумів?
- Та зрозумів, зрозумів! Заспокойся!
- Ну звичайно заспокоюсь, коли ви перестанете мене тягати невідомо куди, при чому без моєї згоди! Гади, притягнули невідомо куди. Якого чорта ми сюди прилетіли? Тільки не кажи мені що ми будемо ночувати посеред лісу?
- Звичайно будемо, зараз Цир палатку організує, а Сашко їжі притягне. Правда Сашко?
- Угу!
І Сашко знову кудись злиняв. Дивлюся а Цир вже хімічить щось з палаткою. Звідки він її взяв не знаю. Але через пів години старань, та якогось дивного белькотіння палатка стояла як вкопана. Заходимо. Оце точно красота. Стоять ліжка, біленька постіль, навіть телевізор є. посеред палатки здоровенний кальян. Подивився на нього і згадав що сьогодні цілий день ні каплі нікотину в роті не мав. Блін як же захотілося палити! Вуха скрутися в трубочку. Хоч би самосаду якогось, чого завгодно. Я навіть чаю згоден покурити. Тут прилетів Сашко. Кидає мені на стіл пачку Мальборо, зі словами: На травись, та не кричи. А то пориви твоєї душі за кілометр почути можна! Це було просто божественно, відчувати смак сигаретного диму. Насмалившись в волю, сіли вечеряти. Вечеря в нас була банальна та холостяцька, курка гриль, смажена картопля, яку Сашко притягнув з якоїсь забігайлівки, салат з помідорів. Наївшись вирішили лягати спати. Мені дісталось ліжко біля вікна. Лежу дивлюсь на зорі. І чомусь згадав Наталю. Не хвилюйся Сонечко, я вже близенько. Скоро будемо разом, з цими думками я і заснув.
Прокинувся я від того, що якась зараза тягала кальян. При чому робили вона це без мене. Що абсолютно протирічило моїм поняттям про дружбу. Відкриваю очі, бачу що Нікодим, Цирик та Олександр схилившись над столом про щось сперечалися, при цьому не забували смачно затягуватися кальяном.
- Ні хлопці, ну це вже точно якось не по людськи! Самі тут насолоджуєтесь, а мені ні чичірик.
- Ну по перше ми не насолоджуємось. А розроблюємо стратегію,що нам з Носферату робити. Точніше що робити ми знаємо, а от звідки почати, це вже інше питання.
- Ну мені здається нашу присутність їм вже відомо. Тож нам залишається тільки виступити першими.
- Сашко, а скільки їх тут?
- Ну тисяч зо три! Розумієш якщо ми захопимо назад тронну залу, в них не залишиться іншого виходу як здатися!
- Ви що з глузду з’їхали? Четверо на три тисячі! Я тут подихати не збираюсь!
- Не пісяй Каштанка. Все під контролем.
- Так хлопці давайте снідати. А то живіт до хребта присохне!
- Тебе що годуй , що голодним залишай одна стаття. На столі сніданок, іди перекуси, та будемо мати рух. Он Цирик з Сашком мапу розмалювали, поснідаєш, подивишся.
Після легкого сніданку, який задовольнив невелику частину мого апетиту, роздивився мапу як сказав Нік. Виходить, що з вампірами воювати нам доведеться під стінами замку. Облога точно відпадає, тож залишається відкритий бій. Через годину ми зібралися, Цир згорнув палатку, причому куди він її заховав я знову не вглянув. Ще через пів години ми вийшли з лісу. На відстані метрів двісті на нас уже чекали. Персон з двадцять одягнуті в чорне лахміття і в кожного в руках меч. Сашко напружив обличчя, і декілька вампірів звалилися в конвульсіях.
- Зараз ми їм мізки під корегуємо. Андрію дай-но мені підкачку.
- Яку ще підкачку?
- Мальовану, руку дай, та поділись силою. Не жлобись. Нік постав ментальний блок, а то і вам прожарку зроблю.
Після цих слів, Олександр взяв мене за руку, і почав щось мудрувати. Я відчув що до мене в голову хтось пролазить. Підводжу очі, і бачу що вампірчики падають як мухи від дихлофосу. Секунд через тридцять всі вже лежали покотом і навіть лапками ніхто не смикав. Після не дуже приємної процедури, на обличчя Сашка повернулася весела посмішка. Ще й приколюватись почав:
- Шановні гості, запрошуємо вас до святкового столу! В нашому меню вампірячі лапки середньої та сильної прожарки.
- Саш, іди ти в дупу. А то побачиш чим я снідав.
- А що? «Вампирчики это не только ценный мех, а ещё три четыри килограмма диетического, легко усвояемого сала!»
- Саня, ну не доводь до гріха, а то я тебе на хутро пущу!
- Все, все мовчу - моргаю! Ходімо, нам іще три години ходу до замкової стіни
- А чому не можна просто перенестись, наваляти їм по самі помідори, і спокійно поїхати далі.
- Андрію, ну от скажи, а що ти будеш робити без голови, ніг, вух, ну тобто взагалі без тіла? Ну от і я кажу нічого. Тому пішли пішки, якщо не хочеш щоб над твоєю енергетичною частиною Носферату експерименти ставили. Там сторожове закляття накладене, розраховане до речі, на непроханих гостей, саме на таких як ми.
По дорозі нічого незвичайного я не побачив. Безкрайнє поле, по якому вже давно висохла трава від спеки. Хоча на небі було хмарно. Незрозумілий факт, спитав у Олександра в чому тут причина, отримав відповідь. Виходить Носферату для своєї магії викачали всі соки із землі. Та за таке їх потрібно на паски почикрижити. Я хоч і не із Грінпісу, але так знущатися над природою – це вже звірство. Так під мої роздуми, потихеньку ми дійшли до замкової стіни. Біля якої вже вишикувалася ціла армія. Напевно всіх стягнули кого могли. Від чорних балахонів, землі видно не було. Від такої картини, в мене почали труситися коліна. Та вони ж нас одними шапками закидають, їм разом плюнути, так нас навіть Ноєв ковчег не врятує.
- Сашко давай-но їх ментальним ударом?
- Ну-ну, я завалю ну максимум штук п’ятдесят, і то це з твоєю допомогою, а вони нас чотирьох, спокійно прожарять. Тож ставимо ментальні блоки. По моїх розрахунках, нам їх повинно вистачити хвилин на тридцять, потім обновимо!
- Ну добре!
Я починаю відчувати, що мої коліна вже не трусяться. А мізки не шукають вихід із ситуації. Рука сама по собі полізла за посохом. Та моє тіло повторило все по вище загнаній в мою голову програмі. В цей момент па лавах противника прокотилася хвиля, вони поспішно розходилися. Я точно пам’ятаю що почув барабанний дріб, коли відчинилася брама, барабанний дріб, переріс в ритмічний гуркіт литаврі. Дістаючи катану, Олександр перекрикуючи литаври:
- Зараз дворняжок спустять.
- Яких ще в біса дворняжок?
Через браму, перевалюючись з ноги на ногу, почали пролазити велетенські створіння, які формою тіла нагадували собак. З тою відмінністю, що шерсть клубками звисала з їхніх тіл, очі світилися якимось чорним світлом, а по велетенських іклах стікали потоки темно-зеленої піни. Ну ніфіга собі дворняжки, і таких дворняжок я нарахував чотири штуки. Відчуваючи, що поки їх стримує ментальний блок, нічого поганого не буде, я трішки розслабився. Виходить на кожного з нас по одному. Не хочуть Носферату грати по правилах, не замазавши рук хочуть вийти переможцями. А не вийде!
- Алекс, а чому вони нас не закидають результатами своїх дослідів? Нас же спокійно можна в жаб перетворити!
- Вони бояться! Думають що ми зможемо відкинути їх назад! І тоді їм потрібно буде тікати! Ти ж у нас маг? Чи пінокіо?
- Та маг, маг! Правда з мене користі нуль!
- Це ми подивимось потім яка з тебе користь! А зараз готуй вазилін, бо відчуваю що зараз буде махач!
Бачу, чотирьох собачок вже спустили з повідків. І з шаленою швидкістю вони наближаються до нас. Алекс кинувся вперед. Десь метрів за два до першої собачки, він підстрибнув, та одним ударом відтяв голову, як він сам висловлювався дворняжці, по рефлекторній пям’яті , ця істота встала на задні лапи, та з розгону прочирила по землі! Наступній пощастило менше, їй Сашко спочатку розрізав сухожилля на передніх лапах, а вже потім проткнув її своєю катаною в області шиї. Виходить все-таки він хорошу зброю вибрав! А в його руках це було навіть краще ніж автомат Калашникова! Згадавши про автомат, я почав ритися в своїй голові для того щоб знайти там закляття щоб матеріалізувати хоч якусь сучасну зброю. Ментальний блок зараза,я дядь Колі ще згадаю. А казав що закляття самі будуть в моїй голові спливати. Не спливають. Тут бачу на перед вийшов Цир, та почав підкидати якусь монетку, коли монетка підлетіла на висоту десь з метр, очі мені засліпило якимось світлом, а вуха оглушило вибухом від ядерної боєголовки. Твою дивізію, думаю все абзац прийшов, технократію ще ніхто не відміняв, бамбонули нас як синків, і зараз будуть на шашлик різати. Нарешті очі прийшли до тями, бачу стоїть переді мною бичара. Причому бичара в прямому сенсі цього слова, здоровенне, метри під три в висоту, і стільки ж в ширину, ввесь палає червоним полум*ям, і дихає тяжко та надривисто, ніби блок прими київської викурив. Не встиг я його обдивитись, як бичара зірвалася з місця, і полетіла на зустріч з носферату. Не знаю як, але руки самі почали виводити паси, а язик белькотіти незрозумілі букви, але все навкруги почало просвічуватися блакитним сяйвом. Цир, який вже розігнався до швидкості світла, та розмахуючи своїми граблями, летів на зустріч кровососам, зненацька почав гальмувати, та з усієї сили врізався в невидиму стіну, і розтікся по ній як желе по дивану.
- ідіот, ти що наробив, - чую крик Цира. Імбецила кусок, маг недоучка, я тобі руки по відриваю з корінням, щоб фігнею не займалися, - і ще багато не цензурної лексики.
- Цир, та я що, я нічого. Воно саме. – виправдовуюся я.
- Зараз це саме тебе накриє. Дай-но я тільки дорвуся до тебе.
- Цир не кипішуй, зараз знову щось буде. - кричу я йому.
Сашко і Нік, які застигли в незрозумілих позах, почали відходити від побаченої картини. А мої руки знову почали щось там витворяти, незалежно від мого розуму. Окреме життя мого тіла, відверто починало мене діставати до ручки. Той самий контур, від якого тільки що відклеївся Цир, почав світитися та вібрувати, він огорнув все поле бою. Армія Носферату зупинилась, та в здивуванні дивилася на те що відбувалося навколо їх. Задні ряди, вже кинулися до замку, але також в пилялися в бар*єр, якиж вже набирав видимі контури. Я б дуже хотів подивитися на вирази їхніх облич, але вони були обмотані, якимись чорними бинтами, немов мумії, та ще й в капюшонах. Контур замкнувся. Утворивши величезне коло, в якому товпилися три тисячі вампірчиків, не знаючих що їм робити.
Цир, в якого по ходу дах зовсім зірвало, обминув коло бар*єру, та на швидкості світла, зніс головну браму, та вломившись за стіни цитаделі, почав наводити там свої порядки. Наскільки я зрозумів, те що відбувалося там, жителям цитаделі, подобалося аж до самих печінок, а декому до зубів, коротше кажучи до чого встиг дотягнутися.
Я з хлопцями вирішив не стовбичити на місці і також пішли до замку. По маленьку, на повному розслабоні. Все ж-таки добре бути магом. І не напрягався, і битву виграв. Поряд іде Сашко зубоскалить. Нік щось бурмоче собі під ніс. По його розчарованому погляду бачу що він не задоволений.
- Андрію, ти знаєш хто ти? – роздратовано питає Нік.
- Ні не знаю.
- Ти великий щур, такий махач зірвав. Я вже більше трьох сотень років не розминався, а ти… ти. Коротше кажучи, при першій можливості, я тобі голову відкручу. – пообіцяв мені Никодим, і як мені здається, від щирого серця.
4.
До замку ми дісталися без проблем. Тим паче, що Цир там вже по працював. Пройшовшись торнадо по цитаделі. Коли ми увійшли в браму, то побачили пустоту. Звичайно цитадель вражала уяву. Предки Олександра по працювали на славу. Перша захисна стіна була заввишки метрів шість, друга метрів чотири, і третя метрів три, при чому кожна з них не менше двох метрів завширшки. В такій хатинці і я б заночував. За стінами були жилі будинки, в яких вже давно ніхто не жив, зі слів Сашка я зрозумів, що Носферату людей обернули в свою віру.
Про петлявши по вуличках, завбачливо розширених нашим чортиком, обходячи уламки конструкцій які колись називалися будинками, десь через пів години ми дійшли до замку.
Ну сказати що замок був красивий, це нічого не сказати, він був просто офігенський. Палац британської королеви поряд з ним , був як гном з Алан де Лоном . Гігантські колонади, неймовірної краси арки. Одна тронна зала, по земним міркам потягнула б на мільярдів 10.
- нехило, твої предки розкошелились, в захваті звертаюсь я до Сашка.
- А вони і не розкошелювались, вони твоєму діду життя продовжили на 500 років, а він їм за це замок на магічив. От так.
Ні ну просто чума, думаю я собі, мої предки тут цілі цитаделі будують , а я не можу курку гриль матеріалізувати. Хоч бери тай стріляйся.
- слухай Сань, а шо з цими чуриками робити?
- З якими чуриками?
- Ну з носферату тоб-то. Не будуть вони ж сидіти за бар*єром все життя.
- Ну…..
- Шо ти нукаєш. Давай шось робити з ними. В мене сили не вічні, починаю нервувати я, хоча хто його знає може і вічні. Тому що запасу манни я не відчував, здавалося що я можу всю планету перевернути, от тільки руки не з того місця виросли, а так здається все нормально.
- Андрюха, що ти сциш в кампот, хай посидять трохи, подумають, - промямлив Нік, залізаючи на трон. – Царь, очень приятно, здравствуйте, Царь. А ну кальянчику мені, промовив Нік.
- Я тобі зараз такого кальянчику дам, що шкурка завернеться по самі помідори, злазь давай поки літати не навчив. Соколику ясний, - почав наступати Олександр.
Нік зрозумівши що діло пахне керосином, швиденько вхопивши руки в ноги і зпетляв з козирного місця. Зупинився він тільки коли опинився на безпечній відстані від Сашка. Хоча як мені здається, відстань для нього не грала абсолютно ніякого значення. Сашко посміхнувся своєю козирною посмішкою, від якої в мене мурахи по спині влаштували марафон.
Так, щось вже починає вимальовуватися, Команду я зібрав, Носферату ми відмете лили, а я про свою кохану ні словом ні духом. Чорт забирай, та я з цими їхніми баталіями зовсім про Наталю забув. От що значить чоловік. От не повірите, завжди був миролюбивою людиною, якщо можна так мене назвати, хоча зараз я в цьому дуже сильно сумніваюся. Ні ну скажіть мені що за свинство, не життя а просто кака якась.
Поки я собі роздумував, з насолодою затягуючись кальянчиком, Цир з Ніком, десь нарили ще одного зубастика, який в свою чергу виявився якимось там генералом Носферату, чесно вам скажу в їхній ієрархії я шарю, як гіпопотам в олів*є. але суть не в тому, в результаті їхніх переговорів, носфератики поклялися на крові, що більше ніколи не будуть посягати на землі Сашка, в обмін на капітуляцію їхньої армії, без кровопролиття з нашої сторони. Мене дуже ласкаво і аргументовано попросили звільнити зубастиків, що я і зробив, не відволікаючись від солодкого затягування кальяну. В ту ж мить ця пародія на мумію, оббиваючи головою кахель зникла в дверному пройомі.
До кінця дня несподіванок більше не було. Носферату розповзлися по своїх норах, і як підказує мені моє сумління, сидітимуть вони там ще довго. До Сашка прилітали посли інших кланів, встановили мир у всьому «мирі», іноді мені здавалося що вони готові пролізти у найпотаємніші закутки Сашкової персони, причому без дозволу, та без мила. Але то якось і не важливо. День закінчився. Всі вкладалися спати. Лягати в окремих кімнатах бажання якось само собою відпало, після того, як Ніка приліпило до стіни, на кшталт фрески: фас, профіль, фас, бейсбольною битою, яка спокійнісінько літала собі в одній з кімнат палацу. Після того як ми всією дружною компанією, відідрали Ніка від стінки, хоча зафарбувати його було легше, всі дружно прийняли єдино-вірне рішення: розбити палатку посеред тронної зали. Більшого ідіотизму я ще не бачив, але отримати в бубон сковорідкою, чи ще якоюсь мамою, бажання в принципі не виникало. Тож всі розляглися по своїх ліжечках, і спокійно почали дрихнути.
5.
Сниться мені моя краса, руса коса. В повній бойовій готовності, від якої моїй бойовій готовності позаздрили б навіть генерали. Сниться вона мені і манить і манить, а я як салабон останній, як чіхуа-хуа на задніх лапках, як бик на червоне, коротше кажучи лечу на крилах кохання, а кругом, ромашки цвітуть. Ну лечу я до неї, і вже здається як догнав, от-от зловлю, спотикаюсь і мордою в мінне поле. Прокидаюся, намагаюсь продерти очі, мацаю бачу шо очей нема. Як виявилося, ці ігуанодонти, десь нарили протигаз, натягнули мені його на фейс, а в клапан впихнули Мальборосину та підпалили. Поки я розчохлився, поки чехол скинув, то думав що ластами хлопцям помахаю. А ці діти Чорнобиля сидять і ржуть. Ну от скажіть мені як це все назавається…
- О, прокинуся, ти коли спиш, то хоча би затички в вуха людям роздай, а то твоїх еротичних фантазій морда пухне а вуха закладає, Андестенд? – Сказав Нік піднімаючись із за столу.
- Андестенд! Тільки є одне питання, де ви тут людей побачили?
- А ти маєш щось проти?
- Та ні все нормально, от тільки від ваших жартів, я майже копита відкинув!
- Оце тільки непотрібно расової дискримінації, - Сказав Цир, і почесав копитом за вухом, солодко прихрюкуючи.
- Ти сам одна дискримінація. Дружина зникла, з дому витягнули, мізки прокомпостували, далі продовжувати? – переходячи на крик, починаю читати нотації. – ви не компанія, а зборище помилок природи. Мало того що не я вам допомагати повинен, а ви мені, так ще й знущаються олухи нещасні. А ти Сашко, а ще кращий друг називається, все, замок відвоювали, і в кущі, і нахіба тобі тепер я. Та пішли ви всі.
- Ого. Оце нотація. На Нобель не тягне, і драматургія слабувата, коротше заспокоївся? Молоток. Ну по перше6 тебе кидати ніхто не збирався, по друге: я твоїм другом як був так і залишуся, по третє: закінчуй бикувати, гребінещь пригладь, півень Гамбурзький, мало того що ти нас не вислухав, а вже репетуєш, як баран недорізаний. А в нас до речі новини є! – закінчив промову відповідь Сашко, і посміхнувся своєю коронною хижою посмішкою.
Не знаю що зі мною сталося, але дикої реакції на зубоскалення мого найкращого друга, не послідувало. А це вже про щось говорить! Росту сам над собою.
І так з докладу ін форм. Бюро, у вигляді рогатої голови Цирика, нам стало відомо, що У Фей риків зараз карантин, крок в ліво, крок в право розстріл на місці. Моя кохана в них, це стовідсоткова інформація, а те що вона поки що тримається, і не піддається на провокації її колишнього нареченого, інформація не перевірена, але мене вона надихнула на подвиги. Все ж таки кохає! Хоча і тут як виявилося не все просто, у цих істот міфологоподібних, є один такий не штатний закон, дружину іншого, ніхто не має права примусити бути з іншим, але має право використовуючи всі можливі способи, цьому сприяти. От така ото демагогія виходить. Тоб-то якщо перекласти цю інформацію на звичайну людську мову, якщо вона не схоче, то він не вскоче. Це просто не могло не радувати. Але тут же на думку приходило і інше питаннячко, а якщо схоче? Ну і на фіга я тоді, як баран, бігаю по світах за своєю коханою вівцею?
Від даних роздумів вуха в мене послідовно задимілися, а потім скрутилися в трубочки, просили сигарету, ні би то їм в ранці було мало.
Смачно затягнувшись, я поринув у роздуми, "Ляпота”, як казав Іван Васильович. Але на душі кошаки, з таким же задоволенням як я затягувався сигаретою, загрібали каку, в темні вугли мого благочестивого сумління. Хлопці розбіглися чорт його знає куди, вранішня демагогія сама собою розсмокталася, залишивши в середені солодкий присмак чорної діри, яка зараза, потребувала продовження. А на мене нахлинула ностальгія. Хоч бери тай вішайся.
Декілька годин я тинявся по замку, не знаючи куди себе приткнути. Мертва тиша, яка панувала у всьому місті, намагалася проникнути у підсвідомість, при чому смачно там на гадивши злиняти невідомо куди. Єдине заняття яке я собі знайшов, було: марафонський біг від славнозвісної бити, на яку я наткнувся в одній з кімнат, чи то вона наткнулася на мене? Часу на роздуми не було, тому я петляв, так що п*ятами шліфував вуха, абсолютно не дивлячись собі під ноги. За що і по платився в результаті, коли летів з третього поверху, смачно перераховуючи кількість східців, аж до першого. Звичайно не могло радувати те, що десь на вісімнадцятому приземленні, моя свідомість помахала мені па-па, ще й язик показала, а я потух.
Прийшовши до тями, розтуливши одне око, спостерігаю вельми файну картину, навколо мене стоять хлопці і ржуть, а я лежу в обнімку з битою. І тільки хтось намагався наблизитись до мене ближче ніж на один крок, як бита починала ричати, та погрозливо постукувати по підлозі. Звичайно, що отримати в бубон, ніхто не хотів, всі прекрасно пам*ятали вчорашні походеньки Ніка. І звичайно залишалася ще одна загадка : звідки взялася бита? На це питання конкретно відповісти так ніхто і не зміг.
Продерши очі, та порахувавши всі синці та гулі, врегулювавши наші тісні взаємовідносини з даним сюрпризом Сашкового палацу, я звичайно висловив своєму найкращому другу ноту протесту, яка включала в себе відшкодування моральної та матеріальної шкоди, у розмірі курки гриль – одна штука; мальборо – блок, думаю вистачить; коньяк колекційний – один ящик. Після виголошеної мною промови, Сашко матеріалізував все вище сказана, за що вранці він дуже сильно пошкодував. Тому що, з усього що він приніс залишилось хіба що мальборо.
6.
Наталя, вона ж Навка, вона ж Фейрі, вона ж моя дружина і за сумісництвом наречена якогось задрипаного царського синочка.
Коротше кажучи, точно пам*ятаю що, в вечері, лягала я в ліжко до свого коханого чоловіка. Прокидаюсь в ранці. Відчуваю обнімає, притиснув до себе так ніби рік не бачилися. От думаю зараз виберуся. Та як поцілую, шо б знав наших. Повертаюсь, і бачу картину, лежить. Посміхається.! Воно! Ну я звичайно швидко щелепу підібрала, підскакую на ліжку, хватаю перше що попалося під руку, як виявилося вазу з розкішними трояндами, і з усього розмаху запускаю в оце, тобто оцього. Влучила прямісінько в голову, потім дуже жаліла що не проломала. Тут ця пародія на чоловіка підскакує, і давай на мене перти. А я що, а я нічого! Взяла за шкірку та й викинула його з кімнати, залишивши йому на пам*ять про себе гербарій на голові.
Ну все думаю попала під роздачу. Буду тут я кукувати аж поки не по сивію. А моє Сонечко там зараз місця собі не знаходить. От зарази і на землі знайшли. Тут чую в двері хтось стукає. Ну думаю все, хана, зараз я йому голову відкручу, рильце я йому на полірую. Відкриваю двері, і тут я в друге підібрала свою щелепу, стоять у мене на порозі: маман і папан власною персоною.
- Ну чого стоїте, жметесь як капці не розношені, заходьте. Гостями будете. Ви ж мене давно не бачили. Хоча навіщо вам мене бачити. Вам головне щоб ваша донька заміж вийшла за цього тиранозавра в засушеному вигляді. А про власне щастя дочки ви ж взагалі не піклуєтесь, - вичитую їм нотації, батьки в цей час заходять до кімнати, та сідають на ліжко.
- Ну доню, ми ж тебе любимо, - ласкаво починає батько,
- Так Петрович тобі слова взагалі ніхто не давав, сидиш собі, от і сиди тихенько. Ну що ви мамо домоглися свого, витягнули мене? Знайшли мене, відкопали? А те що мене витягнули з ліжка від коханого і законного чоловіка, то ви ложили на це? Я правильно зрозуміла?
- Доню, ну чому ти так. Ми ж тобі тільки добра бажаємо. А за нашими законами, він тобі навіть не чоловік, - почала глаголити моя маман.
- Та як ви не розумієте, я за це чмо, не те що заміж, я з ним на одному квадратному кілометрі в туалет не сходжу. А свого чоловіка я кохаю, так що можете піти і головою об стінку по битися, можливо легше стане.
- Так я сказала, - почала настовбурчувати пір*я моя мамуля.
- Мені до одного місця те що ти сказала, оно Петровичу кажи. А мені потрібно було казати коли мені років десять було. А зараз я сама вирішувати буду.
- Ти вже на вирішувалася. Ти розумієш що якщо він захоче… - почала переходити на крик, - то ти і твій коханий в кутузці згниєте. Буде вам замість котеджу однокімнатний підвал, а замість шлюбного ложе, нари з соломою, ти мене зрозуміла доню?
- Мамулю, ідіть ви зі своїм зятьком недопеченим, на всі чотири сторони, а мене залиште! – в істериці викрикую я. – зібрали манатки і злиняли.
Маман і папан, похнюпивши носи, встали та потопали до дверей. Не знаю як але запущені за ними в слід двері, їх не дістали. Пощастило значить. Ну от що тепер робити?
День за днем пролітали як равлики по обочині. Тиняючись з одного кутка в інший, потім з іншого в ще один. Добре хоч їсти приносили. От що а годували як на убій, хоча морально десь так воно і було. Деньок на третій, відчуваю, що мені чогось хочеться, а от чого не знаю. Тільки за Андрія хвилююсь як він там. Мені то нічого не буде, а він бідненький, Котенятко моє, хвилюється там, думає що втекла я від нього. Ех, як би він знав…
[color=blue]
|
