Але така її поведінка здивувала не тільки нас. П’ятеро молодих хлопців, що теж знаходились в автобусі, з відвертою цікавістю поглядали на Гюльчатай. Хоча можливо не із-за того де вона сидить, а просто тому, що ми були разом.

Було зовсім темно, коли ми зійшли посеред доволі жвавого району.
Працювали кафе та бари. Здебільшого, суто європейського типу. Яскраві вітрини з манекенами, вдягненими по останньому писку мусульманської моди. За декотрі з таких нарядів, в провінції, можуть і камінням закидати.

Вулиця була переповнена молодими людьми, вдягненими в одяг західних брендів.
Можна було побачити патлатих хлопців. А на одному з них, навіть красувалася футболка з написом «ROCK».

Кав’ярні були переповнені. Тому взявши каву, ми примостились на бордюрі, в дворі просунутого торгового центру.
Тут відбувався своєрідний рух заможної молоді. Доволі цікаві персонажі переміщались по колу, періодично зупиняючись біля невеликих груп собі подібних. Вітались, обмінювались кількома фразами, і рухались далі.

Не дивлячись на прогресивність місцевої публіки, цікавість до нашої компанії була все одно доволі високою. Періодично, підходили люди різного віку. Запитували звідки ми.
Потім як правило звучала фраза : «Welcome to Iran!». І вони йшли далі.

Мене вже давно не цікавила тема розмови хлопців з Гюльчатай. Зате показовий виступ на тему: «Заможна та прогресивна країна Іран!», їй вдався. Тому, я просто спостерігав за людьми.

Десь за годину нашій радистці Кет зателефонували. І пославшись на невідкладні справи, вона сказала, що її чекають невідкладні справи.
Попрощавшись, ми взяли таксі і поїхали дивитись нічні мости.

До речі, цей заможній район виявився досить не маленьким. За вікном таксі, ще довго можна було спостерігати дорогі вітрини та аналогічних громадян.

Женя всю дорогу гордився собою. Як партизан, що щойно сходив у полон до ворога, та ще й «язика» з собою прихопив.
На питання, про що вони розмовляли весь цей час. Відповів, що Гюльчатай пристрасно розповідала про те, як сучасна молодь підтримує політику уряду. Просила звернути увагу на їх щасливі обличчя, навколо. Казала, що не потрібні їм дискотеки, та інші імперіалістичні пережитки. Бо вони, дуже цікаво проводять час в літературних гуртках.

Інколи добре, що я не знаю англійської. Бо мого почуття гумору, на то б не вистачило.

І знову мости. Їх багато і вони красиві.
Вздовж набережної гуляло багато людей. Грали в волейбол та бадмінтон. Побродивши трохи серед них, ми перейшли умовну річку Заянде, одним з мостів. І взяли курс на готель.

Мені повертатись до готелю не хотілось, тому запропонував їхати до центральної площі, пошукати де б на кінець то повечеряти. Та по ходу, поділитись враженнями, бо день виявився насиченим різними подіями. Так і робимо.

Площа, та територія в радіусі кількох кварталів від неї, зараз являла собою зону масових гулянь.
На газонах не було де яблуку впасти. Люди порозкладавшись, пили, їли, грали в нарди, курили кальяни.

Статичне східне повітря, було перенасичене запахом ганжі. Це що, фуршет під час чуми? Чи акція, «Всіх не перевішаєш!»? Спостерігаючи таку картину, мозок черговий раз дає збій.
В країні, де заборонені всі ігри крім шахів, такий відкритий рух азарту. А декотрі, грали навіть в карти.
Мабуть не всі громадяни задовольнялись виключно літературними гуртками.

В процесі пошуку ресторану, Женя чомусь вирішив нахилитись. І його штани дали суттєву тріщину. Тепер, крім фасадної, він міг продемонструвати ще й іншу свою сторону.
Вирок однозначний, готель через таксі! І до ранку, займатись швацькими процедурами.

Продовжуємо пошук вдвох з Ромою. В цій, хоч і центральній, але не мажорській частині міста, це виявилось не просто. На кожному кроці лише, «Sandwich» та «Pizza».
Методом опитування продавців крамниць, все ж вияснили, що він один, але все ж десь тут є. За таких розкладів, я відразу охрестив його, «У суслика».

В результаті, нас практично за руку, відвів туди один з перехожих. І не дивно, бо цей заклад знаходився в бувших шахських палатах. І блукати до нього треба було такими лабіринтами, що нори ховрахів відпочивають.

Зате, це таки те що треба! По всьому було видно, що цей ресторан, суто для заможних місцевих. Друге радувало, перше насторожувало. Бо порядок цін міг бути різним, від дорого до недоступно. Інтер’єр облаштований по принципу чайхани, тільки без столиків, на плацу для валяння. Розвалившись на відведеній нам площині, замовляємо по пиву та просимо меню.

До речі, про іранські грошові одиниці. Крім офіційного реалу, існує ще віртуальна валюта, під назвою, «туман». Це той же реал, тільки без одного нуля. Поява цієї ефемерної валюти була обумовлена інфляцією.
Тобто, якщо 1$ коштує 10.000 реалів. То той же зелений, в народі, коштує 1.000 туманів.
Бо 1.000 туманів – це і є 10.000 реалів, або 1$. Так місцевим зручніше в розрахунках.
Їм то зручніше, а для такого гуманітарія як я, то двотижневий реально - туманний ребус.

Так от. Цінники можуть бути написані, що в реальній валюті, що в туманній. Меню в ресторані, так само. Тому кожен раз, треба перепитувати. Дуже довго перепитувати. Дуже голосно перепитувати. Щоб чули всі навколо. Бо інакше, тою необізнаністю, будуть користуватись по повній програмі. І країна для тебе стане, автоматично в десять разів дорожчою.

З’ясувавши, що ціни в цьому закладі для нас цілком доступні, замовили щось смачне.
Я вже майже навчився п’яніти від безалкогольного пива. Особливо, коли то «Heineken». Пішла пивна розмова. Рома, як і я, поки що нічого не розумів в улаштуванні іранського суспільства. Що тут можна, а що ні, для нас лишалося загадкою.
Також ми одностайно погоджувались в тому, що солодкувато - нудотний присмак небезпеки, відчувається у самому повітрі, як запах ганжі навколо площі.

В той же час, спостерігаючи юрби безтурботних усміхнених людей, я роблю висновок, що більшість – це мабуть влаштовує. І згадую часи СРСР.
Рома, що в очі не бачив тої імперії, сказав що навіть сильно жалкує про її розпад. А особливо сумує за порядками, що там існували.

На мою пропозицію емігрувати до Ірану, каже що з задоволенням. Тільки за умови, щоб в нього й тут були його дід, в минулому начальник НКВС Ростовської області. Та батько, що пішов по дідових стопах.

Потім, ще якийсь час, погулявши площею та її околицями, ми пішли до готелю.
На відміну від сонного Тегерану, народу на вулицях було в десятки разів більше, аніж вдень. Дорогу перейти було дуже складно, навіть в місцях зі світлофорами. Інколи, допомагали поліціанти - регулювальники. Побачивши нашу розгубленість, вони зупиняли рух.

В цьому хаосі, кожен п’ятий, вважав своїм обов’язком висловити свою думку що до нас, певним словом чи жестом. Факів, було лише 20%. Вже непогано. От і результати самого швидкого та правдивого опитування, на тему відношення до іноземців.

Женя, ще доштопував свої єдині штани. Обмінявшись кількома фразами, я пішов до себе.
День був довгим. Та спати ще не хотілось. Завжди заздрив людям, що можуть жити в рамках режиму, і заснути коли їм треба.
Пішов погуляти, в іншу сторону від центру. Темними кварталами, в пошуках пива та пригод. Скоро віднайшов, і те і інше…

Як досвідчений, я вже шарив. Пиво, треба було шукати не з зображенням яблучок, персиків та бананів. Бо то взагалі, напій суто для якихось місцевих їжачків. А правильне, воно з зображенням жита та пшениці.
З таким успіхом, ще трохи, і я стану першим в світі пивним безалкогольним алкоголіком.

Вже повертаюсь. Звідкись вибіг хлопець, з прикритим банданою обличчям. Він речитативом наговорив всього багато, і так само несподівано зник. Зміст був таким: «Наш правитель є поганою людиною. Нам тут погано, і ми тут гинемо. Вам іноземцям, по поверненні додому, треба то все це розповісти всьому світу, через і-нет. Це повинні знати всі».

Я то розповім. Але хто ти? Наскільки чисельний, місцевий Чегівара? Чи клон сьогоднішньої, не менш чисельної, провокаційної Гюльчатай?
Так я і заснув, зі споконвічним європейським запитанням: «Іран – лічіко открой?!» .

День 6.

Поснідавши, ми дізнались у адміністратора, звідки та коли йде автобус у потрібному нам напрямку.
Ще за стійкою сидів дядько поважного виду. На одній з фотографій, що прикрашали хол, був мабуть також він. На моє питання, той відповів що то його батько, який і заснував цей готель.
Отак буває! Не всіх підприємців революція забрала.

І отут згадав, що трохи наплутав певну послідовність подій. Тільки сьогодні був той день, коли шикувались та йшли колони. І ми на таксі, того дня, потім ще довго їхали повз них, в напрямку автовокзалу.

Особливо, то ні на що не впливає. Просто уривок життя, переміщається на добу в майбутнє.

На автовокзалі, швидко купили квитки. Наступним пунктом призначення, був оазис Хур.
Женя, зателефонував в той Хур, хлопцю до якого ми рухались. Повідомив, що нікуди ми вже не подінемось з підводного човна. Тому, хай зустрічає.

Потім обійшли по черзі, всі численні вокзальні крамниці. І придбали собі в дорогу, хто що забажав. Особисто я, забажав самого смачного в світі пшеничного пива, та купу до нього закусок.

Навколо, всі постійно щось пили. То й ми не стали морочитись. Всі закусували. І ми так само. Потім, постало питання про покурити. Рома, підійшов з цим питанням до одного з працівників вокзалу. Той посміхнувшись, витяг цигарку та закурив. Рамадан.

Таким чином, сидячи посеред Ісламської Республіки Іран, під час Рамадану, за світлого дня, ми сиділи та пили пиво під цигарку. В суспільному місці. Як і більшість місцевих. Особисто я, перестав розуміти будь що.

Потім, хоч і з затримкою, об’явили наш рейс. Коли я побачив той автобус, то аж протверезів. На півночі країни, бігали сучасні апарати. А тут стояв антиквар, і на ньому ми будемо рухатись в самісінький центр пустелі?

Відкривши всі люки цього крематорію, на даху, водій запевнив як на духу, що рух – це життя! Так і поїхали.

Пустеля, починалась відразу за містом. Спочатку, вона була рівнинною. Потім гористою.
Потім, гори кудись тікали від дороги, і за вікном була знову рівнинна пустеля. І так, весь Божий день. То потухне, то погасне.