Починаю фотографувати. Відразу підбігає якийсь дядько, та показує що неможна. Слідом підходить офіцер, і дізнавшись звідки ми, дає добро. Пояснює, що сьогодні національне свято, День солідарності з палестинським народом. Запитує, як ми відносимось до американців та євреїв. Та що думаємо про окупацію Палестини.
Женя хутко видав завчену фразу, що ми політикою не цікавимось. Воно й правильно.

З усього було видно, що тут сьогодні намічається доволі масштабна акція. І не єдиного представника міжнародних ЗМІ. Закралась думка зробити репортаж. Але щось мене зупинило від того кроку. Як потім виявилось, і добре.

Рухаємось в напрямку готелю. По ходу фотографуючи ті антижидівські, антиянківські та антиарабські банери. Хто за кого? Тільки хрін в городі знає…

Тут же, натрапляємо на прокат велосипедів. Виявляється, три години можна кататись безкоштовно. Тільки паспорт треба лишити в заручниках. В Ірані? Паспорт? Ну ніфіга не смішно. Я б ризикнув громадянством, покататись вночі, коли і рух нормальний і повітря інше. Але вночі вони не працюють.

До речі, з приводу погоди. Не дивлячись на те, що Андімешк з Ісфаханом, знаходяться на одному меридіані, тепло тут можна терпіти. Як в сауні, де п’яні приятелі, не поливають пивом каміння, коли не треба.

Підходячи до готелю, помічаємо активний рух.
Виявляється, що тут формуються колони демонстрантів для тої самої акції. І це саме в цей день, і саме біля цього готелю. Та за збігом обставин, мене вже можна до крану вести, на причастя.

Вийшовши на дорогу, починаю активно фотографувати.
Пішли представники різних шкіл східних єдиноборств. Женя кричить, що треба тікати.
Пішли хлопці в хакі. Такі собі іранські УПА, або ІРА, або ЕТА. Побачивши мене, зупинились. Головний віддав честь, чекаючи від мене відповідного руху. А спробуй не віддати. Салютую у відповідь.

І знову єдиноборці пішли. Як то правильно та душевно, коли навіть іранські нінзі підтримують палестинський народ.
І спецслужби тут як тут. І взагалі в відкриту. Він просто бере і отак фотографує мене, до морди наблизивши телефон. Я, як скотина, що втратила страх, перед тим, як таки все одно заб’ють, роблю аналогічний жест в його сторону. Той посміхається, посмішкою м’ясника. Розумію, що нас ведуть, передаючи з рук до рук. Треба бути слухняним хлопчиком, бо наслідки можуть бути різними.

Йду за колоною до перехрестя. Якийсь дід, що рухається на мопеді з онукою, по тротуару, чіпляє мене за рукав. «Amerika good!», каже він, піднімаючи до гори великий палець. І що ти йому скажеш, трясця його бабці.

Сюди стікаються всі колони, з цієї частини міста, перед тим як ступити на площу.
Знову хтось чіпає за рукав. Молодий хлопець каже, що мені краще далі не йти, бо то «DANGER!», і зникає в натовпі.

Повертаюсь до готелю. Хлопці знаходяться в горизонтальному положенні, у своєму номері. Кажу їм щоб піднімались, бо сьогодні хотілося б ще відвідати Вірменську церкву.
Женя просить про годину відпочинку, протягом якої хоче розповісти про що вони розмовляли з Саідом. Та порадитись з нами, чи варто скористатися тією інформацією.

Саід, радив поїхати в центр пустелі. До оазису де мешкав його університетський приятель.
Казав, що той приймає іноземців та показує їм справжній Іран. Робить то не безкоштовно, але недорого та доволі якісно. Також він запевнив Женю, що саме там ми побачимо те, що практично не можливо побачити без допомоги місцевих. Поживемо в родині. Та отримаємо відповіді на багато запитань.

Саід, вже йому телефонував, та попередив що можливо ми завтра приїдемо. І лишив його номер, щоб повідомили, якщо надумаємо.
Чому б і ні. Пустеля, так пустеля!

Їдемо до Вірменської церкви. Таксист запитує звідки ми. Відповідаю, що один жид та двоє янків. У водія здивування, що він трохи не влаштував ДТП. У Жені чергова істерика. Дурний жарт, але втриматись не міг.
До речі, і першим і другим, офіційно в’їзд до Ірану заборонений.

Вірменська церква, то неправильна назва. Насправді це своєрідний вірменський Ватикан, на Близькому Сході. Окрема територія, за велетенською стіною, на якій знаходиться багато всього цікавого. В тому числі і церква.

Тут і бібліотека і пантеон і музей. Нажаль останній був зачинений. І все це знаходиться на території древнього вірменського кварталу.
Сама церква, зовні виглядала доволі скромно. Але внутрішні фрески, на тему біблійних сюжетів з життя Христа, вражали. Нажаль, там не можна фотографувати.

Тут, ми побачили перших іноземців, німецьку пару.
Взагалі, з небагато чисельними відвідувачами тут було щось дивне. Крім нас та німців, виключно зграйки місцевих дівчат.

Мене не покидала ідея створити фотоальбом, «Люди Ірану». А тут такі сюжети навколо ходять. Коли хлопці почули про мої наміри, піти запитати дозволу пофотографувати ту стать, відповіли що вони в тому участі брати не будуть і взагалі мене не знають.

Дівчата з задоволенням позували. Лише одна відмовилась.
Потім вони зажадали сатисфакції. І до мене вишикувалась черга бажаючих. Вони познімали кам’яні маски з облич, і поводились доволі розкуто. Сміялись, просили на повторний знімок.
Одна з них вчепившись за мою руку, взагалі забула де вона та для чого. Вона інстинктивно, почала тертись об мене всім тілом, як березнева кішка.
Цей безлад закінчився лиш тому, що на горизонті з’явилось двоє місцевих молодиків. Я був відпущений. Всім подякував, з усіма попрощався.

В дальньому кутку двору віднайшов росіян. Перше що почув, то щоб потім поділився фотами. Йдемо до виходу. Наздоганяє та, що кішка. Питає чи подобаються мені перські жінки, і пропонує зустрітись ввечері.
Ну от де з нею можна зустрітись? Знову ж, хіба що відразу під краном. Роблю вигляд, що не розумію її. Добре що тут не можна пити. Бо були б мені ті крани, по коліна.

Поки добираємось до готелю, умовляю Рому зателефонувати одній з тих і-нетівських баришень, зустріч з якою в нього була запланована в цьому місті.
Аргументую тим, що як було щойно продемонстровано, це не так вже й страшно. І обіцяю не розмовляти з нею на політичні та релігійні теми. З моєю англійською, то не реально в принципі. А наш мовно-цензурний фільтр, того й не стане перекладати.

Фільтр істерив та впирався до останнього. Та коли сказали, що підемо без нього, то таки цікавість взяла своє.

У адміністратора готелю, я спробував вияснити, що прийнято дарувати в Ірані, йдучи на зустріч з дівчиною. Не знайомою, місцевою дівчиною! Той довго не міг зрозуміти зміст питання. Потім, подивився на нас як на самогубців, тапорадив купити солодощів. Пояснивши, що квіти в них, в таких ситуаціях, все ж дарувати не прийнято.

Відвів нас до найближчої крамниці, і порекомендувавши що саме краще взяти, зник. Мабуть, перехрестивши нас в спину.

Чергова Женіна істерика на тему, що нафіга купувати якійсь лівій тьолці цукерки аж за
5 $. Тут я вже не витримав, і сказав, що занадто рідко, але таки здатний бити живих людей.
Відтягаю Рому в сторону та кажу, що мабуть настав час розходитись. Той запевняє, щоб я не звертав уваги. Бо у Жені характер йо…тий на всю голову, а тут ще й коса найшла на камінь.

Їдемо на побачення.
То, що скоріш за все, всі ці контактні баришні, пов’язані з певними органами, ми розмовляли з Ромою, ще сидячи на даху в Хамедані. Так тут половина населення, в тій чи іншій формі, мають відношення до тих органів. Тому ризик нарватись на неприємності існує завжди. То чого ж не зустрітись, якщо спілкуватись акуратно?

Дівчина зраділа київському магнітику. Не зовсім зрозуміла, до чого тут цукерки місцеві. Таки і в Жені на вулиці свято!

Як і в діалозі між Женьою і Саідом, розумію тільки початок розмови. Вона вчителька, викладає англійську мову. Все.
Потім, гуляючи парком, більше спостерігаю за реакцією місцевої публіки, на нашу спільноту.

Тільки в Ісфахані, я помітив схильність іранців до культу культуристів. Доволі часто зустрічались магазини та спортзали цієї направленості. От і в цьому парку, тренажер на тренажері. Зараз, на них розволікались дівчатка підлітки. В їхніх одежах, то виглядало своєрідно.

Дійшовши до одного з мостів, сідаємо на сходи біля набережної. Місце доволі людне. Тому мене цікавить лиш одне питання, коли можна буде почати покурити. Виявляється, що хвилин за сорок, і не раніше.

Взагалі, річку Заянде, можна було зараз спостерігати тільки умовно. Вона є суто сезонною. А зараз, являла собою грунтовий тротуар в центрі мегаполісу. Тому древні мости над нею виглядали доволі футуристично.

Люди, що проходили повз нас, як мінімум поглядали з цікавістю, інколи голосно та демонстративно, видавали якісь фрази. На моє прохання, дівчина перекладала. Зміст, щось по типу, що вона не повинна бути з нами.

Самі завзяті патріоти, цнотливого міжрасового спілкування, підходили і цікавились, що за рожеві ліхтарі ми тут влаштували. Як правило, розмовляла з ними лише вчителька.
І судячи з її строгого тону, та миттєвої на то реакції публіки, відповідь звучала мабуть так: «Лошаро! Газуй звідси. Не заважай прихованому лейтенанту на державу працювати!».

Але були й такі, що затримувались, та доволі коректно і подовгу розмовляли з нами.
Потім, лишали свій контакт в одній з соціальних мереж, і йшли собі далі.
То мабуть її колеги. Ну або майбутні, жертви…

Потім нова знайома….От дибілізм в мене на імена. Назвемо її Гюльчатай.
Так от вона запропонувала, повезти нас кудись, щоб кавою напоїти. Мою пропозицію, їхати на таксі, відхилила. Сказавши, що дорого. А за наш рахунок, принципово не поїде, бо феміністка. Йдемо на автобусну зупинку.

Кожний міський іранський автобус, умовно поділений на чоловічу та жіночу зони.
Відповідно, двері теж є чоловічими та жіночими.

Але Гюльчатай, зайшла через ті самі двері що й ми, і зайняла місце в чоловічій частині салону. На мій здивований погляд, вона відповіла, що цієї формальності не завжди треба
дотримуватись. І жестом показала, що я можу присісти поряд.