Побачивши нас здалеку, колега помітно оживився. Коли підійшли, солдат трохи послабив свої обійми. І Женя зміг зніяковіло прошепотіти: «Пойдёмте может на улицу? А то чёто не комфортно мне тут…». Прозвучало як: «А може таки в пекло? Бо тут мені взагалі пи....ць!»

Сидимо на сходах, зовні. Насправді, пекло. Навіть в тіні.
Але від зміни обставин, ситуація не змінюється. Женя, показує мені на одного старця з ціпком, що той постійно робить йому маяки.

Дивлюсь, бачу що опершись на колону, стоїть місцевий Ручєчніков. І щось він задумав.
Кажу Жені, щоб не звертав уваги, бо то якийсь «розвод». Але той, ледь вирвавшись з обіймів старого солдата, вже мабуть зізрів до наступних «утіх». Йде до дідка поговорити.

Повернувшись, Женя повідомляє, що по словам того діда, ми забрали з собою ключ від номеру. І адміністрація готелю, надіслала його як представника, щоб повернути своє майно.

Ледь стримуючись, волаю на цього ідіота, в пів-октави. Коротко розповідаючи зміст цього древнього, як сама Персія, ходу слоном. Як тільки почнемо ритись в речах, зосередившись на пошуку. Якесь вертке пацаня, вхопить один з рюкзаків. Відповідно, вже зосередимось на погоні за ним. А їх буде кілька, бо то бригадний метод праці. За всіма не вслідкуєш. А відповідно, чогось та недорахуємося.
Рома, як завжди, перебуває в своєму кошерному стані. Тобто – не риба, не м’ясо.

Ціпуратий дід, побачивши безперспективність справи, пошкутильгав геть.
А далі, як в пісні «Чайфів» співається: «А на крик пришли мужики...». Двоє англомовних пасажирів, середніх років, прийшли поцікавитись що трапилось, та й просто мовну практику підтримати.

Розмовляли та пили принесений ними чай, аж поки не подали автобус.

Їдемо в напівпустому автобусі. За вікном пустеля.
Періодично, невеликі поселення. Потім, дорога наблизилась до гір. Це була та сама гірська система, яку ми вчора перетнули на потязі. Тільки вид, збоку.

На одній з зупинок, я привернув до себе увагу якогось дядька. Спочатку,той стояв та спостерігав за мною осторонь. Потім наблизившись, запитав звідки я. Отримавши відповідь, він автоматично підняв до гори великий палець, і зі словами: «Amerika good!», втік.

В Ірані, такий жест означає образу. Та для людей з іншого світу, він часто використовується місцевими, в звичний для нас спосіб. От і зрозумій, що той мав на увазі.

Загалом, дороги як дороги, люди як люди. Чи подобається їм те, що я бачу?
Вияснити це, стало головною метою цієї подорожі. «Ну а девушки, а девушки...потом».

Коли вже почало вечоріти, побачив вказівник на Доруд.
От ніколи не думав, що побачу це містечко двічі за добу. На Хрещатику стільки не буваю.

От чому працівники залізниці довго не могли зрозуміти, наше бажання їхати залізницею, на тому пекельному потязі. Коли можна швидко автобусом, та з кондиціонером. Хай навіть не за 1$, а аж за 3$.
Аби вони дізнались, що наступного ж дня, ми прослідуємо назад, хай навіть просто транзитом...
Що тут скажеш? Тупуваті білі мавпи.

Проїхали через місто. Нічний Доруд, аж занадто відрізнявся від себе денного. І практично ніяк, від нічного Андімешка.

Водії міжміських рейсів. Це окрема категорія населення Ірану. Вони вже набачились іноземців таких різних та екзотичних, як ніхто. Тому поводять себе, по відношенню до нас, природно. Без зайвої цікавості, любові чи ненависті.

Але почуття гумору, навіть в тоталітарних країнах, ніхто не приватизував.
Далі, краще буде розповісти в манері Грішковца:

«Отак буває, ти стоїш і куриш. А зупинка коротка, і водій вже поставив десь там потрібну печатку, і вже йде до автобусу. А ти ще не докурив, і розумієш, що наступна зупинка невідомо коли. А він тобі каже, що треба вже їхати. І ти біжиш до найближчої урни, щоб викинути недокурену цигарку. Швидко біжиш, бо тебе ж всі чекають.
А потім повернувшись бачиш, що з автобусу виходить і другий водій. І вони вже вдвох, стоять і курять. І посміхаються, і кажуть, що пожартували, і що ще курити можна довго. І ти знову закурюєш. А вони, вже докуривши і кинувши недокурки поряд, розповідають тобі, що не треба бігати до урни, бо це Іран. А ти їм намагаєшся сказати, що так же не можна. Що у Вас же, така красива країна. А вони, посміхаючись, запитують тебе: «І як тобі Іран?». І ти автоматично піднімаєш великий палець догори. І вони тоді голосно сміються. І сміються всі в автобусі, і всі навколо. І настрій твій покращився!».

Потім, ще була доволі красива дорога, ландшафти та храми, але таки ніч.
І от, ми в нічному Ісфахані. Одна з бувших столиць Персії.

Вийшовши з автобусу, запитуємо у чоловіка, що їхав разом з нами, про те, як краще о цій порі доїхати до центру міста. Той показує, щоб йшли за ним. Його зустрічали двоє хлопців на авто. Їдемо вшістьох.
Довезли і сказали, що грошей не треба. Побажали щасливої подорожі.

Починаємо обхід готелів. Місто туристичне, ціни відповідні.
Середньовічні мости, аж занадто красиві. І дух тут якийсь, по особливому, не іранський. Принаймні зараз, вночі.

Кілька годин вештаємось по місту, в пошуках притулку. Більшість готелів та хостелів зачинені, в інших зависока ціна.
Мені тут подобається, і сам процес пошуку теж подобається. В результаті, знаходимо те що треба. Але платити за кілька годин сну, по тарифу як за зайву добу, немає ніякого бажання.

На такі випадки, теж існує свій хід конем. Адміністратору готелю даєш зрозуміти, що хай поки рюкзаки постоять за стійкою, а ми заселимось о 12-00.
Як правило, він пропонує заселитись відразу, без урахування цього залишку доби. Бо розуміє, що поки ми будемо бродити, то й кращий варіант можемо знайти. Або просто хочемо використати даний заклад, як камеру схову.

З приводу різних вивертів, при бюджетній подорожі, найкращим прикладом слугує досвід одного з російських мандрівників. Той взагалі, опиняючись без грошей, на певній території, методом тику, віднайшов геніальні способи виживати. І неважливо, чи їхати йому треба було з Владивостоку до Ленінграду, чи з Катманду до Аляски.

От один з них. Потрібно завжди з собою мати 100г. гречки (чи якоїсь іншої крупи).
Опинившись в скруті, без грошей, в якомусь мегаполісі, треба знайти якийсь модний клуб чи ресторан. Бажано з охороною на вході. Пояснивши охоронцям свій маршрут по карті, просиш про просту послугу, залити кип’ятком ті самі 100г. крупи. І подаєш їм казанок.
Відповідно, за кілька хвилин, отримуєш повну ту посудину різної їжі. Бо і в самих непідступних охоронців є серце, а кухарі також мають почуття гідності.

Так от, Женя, як головний носій мови, вже не сперечався з приводу того, що торгуватись треба. Тому вислухавши мої інструкції, через десять хвилин перемовин з адміністратором, ми вже заселялись до готелю, за вигідних для нас умов.

День 5.

Ранок. Готельний сніданок, що входить в вартість проживання. Йдемо дивитись місто.
Мегаполіс, де всі як завжди кудись поспішають, не звертаючи уваги один на одного.

Антиізраільський банер на вулиці висить. Фотографую. Таксисти, що стояли під ним, почали поводити себе аж занадто жестикулярно активно. Поки що, не розумію, що відбувається.

І от вона, центральна площа Ісфахану. Палац Шаха, базар та головна мечеть – щастя, три в одному.
Площу по периметру оточувала прямокутна, доволі масштабна споруда, перший поверх якої і був базаром, а другий, колишньою резиденцією Шаха. Над цим всім, височіла мечеть.

Газони, доріжки, фонтани. «Скромненько, но чистенько!»
Повсюди чомусь стояли металеві конструкції. А посередині центрального фонтану знаходилась стела, обтягнута банерами з зображенням американського та ізраїльського прапорів, та символікою масонів.

Занурюємось в гирло базару. Архітектурно, та за структурою, дуже нагадує Золотий базар в Стамбулі.
Більшість крамниць працює, але аж занадто безлюдно. Рамадан.

Підходить хлопець, інтелігентного виду, вітається, знайомиться, хоче поговорити. Запрошує в свою крамницю на чай. Пояснюю йому, що ми не є потенційними клієнтами.
Відповідає, що й так це бачить, просто хоче поспілкуватись. Каже що торгівлі в цей період все одно немає, а тут мовна практика і просто цікавість.

Приймаємо запрошення. П’ємо чай. Вперше пригощаюсь чаєм, валяючись на цілій купі справжніх персидських килимів. Наш новий знайомий з гордістю розповідає, що є випускником місцевого університету, факультету філології. А торгівля килимами, то родинний бізнес.

Цікавиться, ми тут яким боком, і які враження. Каже, що нещодавно зустрів тут поодиноку мандрівницю з Росії, звати її Маша.
Враховуючи що рівень англійської, в нього був однаковий з Женьою, і вони почали розмовляти доволі швидко, то я скоро втратив розуміння діалогу.

Періодично виходимо покурити. Потім, я цікавлюсь килимами. Не пам’ятаю, як звати хлопця. Хай буде, Саід. Так от він, з задоволенням розповідає, що являють з себе персидські килими. В чому їх відмінність, скільки часу йде на виготовлення, як відрізнити підробку,. І все це без найменшої спроби, то що називається, впарити товар.

Потім він комусь телефонує, паралельно узгоджуючи з Женьою якісь питання. І ми прощаємось.

Походивши ще базаром, хлопці виявили бажання купити тут сувенірів. До душі їм припала кістка верблюда, у вигляді розписних скриньок для ювелірних виробів, та магніти. Куди ж без них. Знову повернулись до Саіда, щоб той когось порадив по цій тематиці.

Потім, я побачив крамницю з валізами. Вже стало традицією, з кожної подорожі, привозити дружині саме валізу. І потім гордо заявляти: «Ти подивись, то ж не якась фігня, а «made in China». З самого півдню Піднебесної тобі це тяг на собі, через півсвіту!». А так як «made in Iran», в її колекції ще не було, то треба було щось робити.

Продавець, виявився настільки веселим дядьком, що аж півроку мешкав в Києві. Але так і не знайшовши роботи, був змушений повернутись до рідного міста Ісфахану. Вибираю валізу з самим гуцульським орнаментом. І всі щасливі!

Собі, я ніколи нічого не купую. Ну не люблю я цей процес. Ні, треба сказати то більш романтичніше, пафосніше та альтруістичніше: «А я еду за мечтами, за туманом и за запахом тайги!». Як не смішно, але то правда.

Але потім, трапилась крамниця зі східними солодощами.
Сам їх закупив, як сала ніколи не їв, ще й Ромку на то підбив. Взявши пакунок до рук, вже зрозумів яку дурість вчинив. Бо той вантаж, треба ще буде тягти на собі через всю країну. Але як потім з’ясувалось, певні солодощі є надбанням виключно певного регіону, і їх можна придбати тільки там.

Так ми і вийшли знову на площу.
Тепер її було не впізнати. На тих конструкціях, що стояли голими, тепер закінчувався процес монтажу якихось плакатів. Тема їх, що і на стелі у фонтані.