В такій компанії ми і рушили далі.
Вже за кілька хвилин, за вікном рівнинний пейзаж змінився на гірський. Було відчуття, що потяг часу переніс нас до Криму.

В вагоні, за рахунок відкритих вікон, було не жарко. В середині, колоритно. Зовні, теж красиво. Та ще й тамбури присутні, щоб курити. Знову з’явилось відчуття тої дорожньої ейфорії, коли хочеться щоб цей переїзд відбувався безкінечно.

Скоро почались тунелі. Коли потяг їхав ними, оточуючі нас місцеві, автоматично натягали нашийні хустини на нижню частину обличчя.
А ми з Ромою освоївшись, з виглядом, «Слов’яни пилу не бояться!», та мотаючись по всьому вагону, від вікна до вікна, намагались вловити максимально об’єктивну фотокартинку.
Сусіди по вагону, теж звикли до нас і підказували коли і на яку сторону чи певний об’єкт, треба звертати увагу. При цьому привітно пропонуючи робити зйомку від свого вікна.

Періодично, в цій безлюдній місцевості, з нізвідки виниряло якесь середньовічне поселення. А то і взагалі, футбольне поле з газоном таким, що тренувальні бази декотрих рівнинних європейських клубів відпочивають.

Інколи потяг зупинявся біля поселень. А інколи зупинки, лише на хвилину, відбувались в небутті. Але тут теж хтось сходив, і йшов в кудись.
Черговий раз, після зупинки в такому місці, провідники вперше прийняли вертикальне положення, та дали нам знак виходити. Одно з двох , або все ж розстріляють, або курити тут можна буде довго.

Стояли ми тут дійсно довго. Настільки, що за спеки, вже що на вулиці, що в потязі знаходитись було практично неможливо.
Зате був час ближче познайомитись з сусідами по вагону. Після отриманих відповідей на питання: «Звідки?», «Чим займаєтесь?» та «Чи подобається Іран?», вони пропонували сфотографувати нас разом. І ніколи, сфотографуватися разом з нами.
Таки інстинкт самозбереження тут своєрідний!

І знову були гірські пейзажі, поселення та подразнюючі тунелі. Віконний вітер вже майже не спасав від жару розпеченого на сонці вагону.

Періодично, по черзі виходили до тамбуру курити, спілкуючись там з провідниками, та типом - рестораном. Говорили ні про що, обмінювались сигаретами.
Останній же потім настільки покурив чогось, що хором зі своїми сокурниками, почав витріщатись на нас якось недобре.

Женя, в цій ситуації отримував найбільшу дозу дискомфорту. Бо можливо, люди в не ситих країнах, більше уваги звертають саме на більш відгодованих чужинців. А можливо тому, що саме він сидів до них обличчям.
Не дивлячись на красу пейзажу зовні. Всередині вагону, ситуація почала набирати не красивих обертів.

Черговий раз десь застрягаємо і мабуть надовго. Виходжу на вулицю покурити. Ресторан та компанія, майже відверто вказують на мене та сміються.
Взагалі неприємна ситуація.
Можливо трава в них гарна, а тут я, як об’єкт для посмішок? І можливо для суто добрих посмішок? А в Ірані, та в подібній ситуації, хто ж якщо не я? Чи можливо, я взагалі до того відношення ніякого не маю, а просто здавалось?

Це вдома чітко зрозуміла схема дій - або розмовляй, або тікай, або бийся.
А тут всі три варіанти відразу виключені. І, хто винний? І що робити?

Ще поки стоїмо, головний насмішник підходить до мене, та показує що йому потрібна цигарка. Пригощаю його цигаркою. Відійшовши, той знову впадає в припадок сміху. Інші його підтримують.

Повернувшись на місце, поглядаю через плече в їхню сторону.
Рома, знаходиться в своєму звичному флегматичному стані. Роблячи вигляд, що нічого не помічає. Женя, бачачи що я щось задумав, істерично шепче, щоб я угомонився.

Ресторан з приятелем вийшли до тамбуру курити.
Підриваюсь, та йду до них.
Опинившись в тамбурі, закурюю. А потім дивлячись на Ресторана, протягую йому дві цигарки. Той на секунду замешкався. Потів взявши цигарки, посміхнувся та обійшовши мене, пішов до салону. Вийнявши зі своїх ящиків три морозива, він два з них відніс Жені та Ромі. А потім повернувшись, розпакував третє та протягнув мені.

І от стояв я так в тамбурі іранського потягу, з тліючою цигаркою в одній руці, та танучим морозивом в іншій і думав, як же ці перси, раніше міжнародні конфлікти згладжували, коли ще морозива не існувало.

Залишок шляху, відбувся без подальших ексцесів. Ми, розговорились з дядечком. З одним з тих костюмованих, що сиділи збоку. Він пояснив як добратись до найближчого готелю.

Так затемна і доїхали до Андімешка (столиці області Хузестан).

Зробивши крок на перон, ми потрапили з пекла в пекло. І це не дивлячись на те, що була вже перша година ночі.
Приміщення вокзалу було зачинене. Тому з перону до міста можна було вийти тільки через одні єдині ворота. Кілька десятків таксистів перегородивши цей отвір наперебій викрикували назви різних населених пунктів.

Пропхатись через цю галасливу юрбу було не просто. Та коли це нарешті відбулось, всі вони повернулись в нашу сторону. І на кілька секунд запанувала тиша. Таксисти з подивом подивились спочатку на нас, потім один на одного. Так і не знайшовши чого сказати ані нам, ані один одному, ті знову поновили гучний процес зазивання місцевих.
Особисто я, в цей момент відчув себе ревізором.

За 15 – 20 хв. знайшли готель. За час поки ми йшли, я чітко зрозумів, що завтра треба буде відмовитись від попереднього плану і змінити напрямок руху.
Відразу з права - Ірак, попереду - ще пекліше пекло, відступати нікуди – за нами Тегеран.
Напрямок руху вимальовувався лише один, але майже з еротичним підтекстом - на ліво.
В центральну частину країни.

Тільки треба буде сьогодні глянути погоду в тому регіоні. Бо якщо і там зараз не мед, то останній варіант - на ліво та в зад. А не хотілося б.
Спільноті, я вирішив повідомити цю новину вже ранком. Бо можливо, що просто сильно втомився. А на ранок буду як огірок, і знову в бій.

Не дивлячись не рівень готелю, ціни як для провінції, занадто зашкалювали. Були дешеві трьохмісні номери, ну занадто дешеві. Як для кількох годин сну, саме те що треба. Але Женя черговий раз відмовився, мотивуючи це тим, що грошей в нього достатньо і комфорт йому дорожче.
Трохи сторгувавши ціну, ну дуже трохи, заселились.

Після душу, хлопці замовили собі вечерю, а я пішов прогулятись та пошукати дивного місцевого пива. Треба сказати, що цей напій хоч навіть і віддалено не нагадував пиво, зате на ранок давав повний ефект стану: «Ой нафіга я вчора все змішав!?». А це вже хоч якесь відчуття алкогольної реальності, хай хоч і в мазохістській його формі.

На вулиці вирувала східна ніч.
Не можна було й кроку ступити, щоб не отримати «Hello!» в спину. В місті де таксисти були смиреннішими за дітей торговців, про спокійну прогулянку можна було відразу забути.

Тому, зайшов до найближчої крамниці. Щойно переступив поріг, як там відразу зчинився такий галас, ніби завітала податкова з позачерговою перевіркою. А це вже дежавю.
За касою стояв кремезний дядько, скоріше за все хазяїн. Мабуть я подивився на нього аж занадто втомленим поглядом, бо він відразу суворо гримнув на присутніх, і миттєво настала тиша.

Запитавши що саме мені потрібно, він старанно склав у пакет пиво та ще якісь напої що замовили хлопці. Потім завів розмову. Після стандартних запитань, здивувався що їдемо вже завтра, та почав розповідати як багата різними пам’ятками земля Хузестанська.

І навіть запропонував влаштувати безкоштовну екскурсію. Пославшись на короткий термін візи, я протягнув йому магнітик. Дядько відразу прикрасив ним найближчий холодильник. Всі присутні збіглись, та на чолі з хазяїном, почали не підробно милуватись отриманою композицією.

Телевізор та пиво. Якщо не подобається місцеве пиво, достатньо включити місцеве телебачення. Автоматично, пиво придбає смак бажання.

Короткий сон в незручній кімнаті без вікон.

День 4.

Вийшовши ранком на балкон в холі готелю, я більше не сумнівався, що на ліво і тільки на ліво. Потім балкон відвідали і мої супутники. В результаті, дебатів с приводу зміни напрямку руху, чомусь не відбулось.

Поснідавши, з’їздили на автовокзал та придбали квитки до м. Ісфахан.
Навіть з вікна таксі було видно, що Доруд та Андімешк – це практично міста близнюки.
До відправлення автобусу в нас було ще пару годин. Треба було ще сходити в і-нет.

На пустій вулиці, напроти готелю, був лише один перехожий. Чоловік років п’ятдесяти, стояв на тротуарі, та з сумом дивився в далечінь.
На питання про і-нет, дав зрозуміти щоб йшли за ним. Пройшовши з десяток метрів, він постукав до якогось офісу. Парубку, що відчинив двері, пояснив що треба, та запустив нас всередину.

Перевіривши пошту та коротко відмаякувавши додому, я вийшов покурити.
На вулиці з зачиненими крамницями та офісами, не було видно жодного закутка. Новий знайомий, в позі медитуючого монаха, стояв на тому ж місці де й раніше.
На мій жест: «Де б тепер покурити?», знову повів кудись за собою. Через квартал він піднирнувши під наполовину опущений ролет, показав мені жест: «Дєлай как я!».

Опинившись в вузькому провулковому колодязі, та пройшовши ще квартал, ми дійшли до потрібних дверей. Їх відчинив високий чоловік років тридцяти, з атлетичною статурою. Всередині невеликого приміщення, за столом сиділи ще двоє чоловіків аналогічної зовнішності та віку.

Але сама кімната, ну ніяк не походила на спортзал-качалку. На стінах були розвішані, здебільшого струнні, музичні інструменти, виглядом доволі схожі на кобзу, тільки з подовженим грифом. А загалом, не такі. Як потім вияснилось, зветься це - тар. Декотрі з них, знаходились стані напівфабрикату.

Полюбе, мабуть це резиденція іранського аналогу «Любе». Вільних стільців більше не було, тому підвівшись, хлопці нам люб’язно запропонували присісти. Присідаю, закурюю. П’ю запропонований чай. З цікавістю вони розглядають мене, а я їх.

Після короткого вступного діалогу, запитую де я, та хто вони. Пояснюють, що вони є майстрами музичних інструментів, а також музичним колективом, одночасно. Заробляють продажем власно виготовлених інструментів, та виконують фолк-рок власного виробництва.
Далі, відкривший двері, дістав з під столу один з тих тарів, та забабахав таку музику, що мені стало соромно за порівняння з «Любе».

Ввічливо попрощавшись, я пішов. Ну ніфіга собі, вийшов покурити!
Рома з Женьою ще були в і-неті. Почекав їх, ще перебуваючи в трансі, кілька хвилин. Потім ми разом вийшли з офісу.

Наш знайомий, медитативний чолов’яга, стояв на тому ж місці, незважаючи на спеку. Запитав, чи ми з тих росіян що будують АС, чи самі по собі. Потім запитав, чи нам тут подобається. На останнє запитання, почувши стверджувальну відповідь, якось принишкло похитав головою.

Витримавши паузу, сказав що хоче запросити нас в гості, щоб пригостити обідом та розповісти всю правду про цю країну.
Відмовляємось, посилаючись на вже придбані квитки. Автобус через годину. Подякувши,. попрощались.

Вже в готелі, розповідаю Ромі про свій перекур. Той, захотів придбати диски з їхньою музикою. Вдвох йдемо на вулицю, доки Женя допаковує рюкзак.
Дядька на звичному місці вже немає. Веду Рому до тих музичних дверей. Вони зачинені.
Відчуваю себе Кольою Гєрасімовим з к/ф «Гостя з майбутнього», в сцені, коли двері до прекрасного та далекого, замурували.

Автовокзал. Відправлення нашого автобусу переносять кілька разів.
Надибав бандани-арафатки. Рома каже, що йому теж треба. Лишивши Женю на рюкзаках, йдемо їх купувати.

Повернувшись, застаємо аж занадто відверту картину, навіть для Амстердаму.
Блідий Женя сидить в жорстких обіймах, здоровецького вояка. І той, щось шепче йому прямо у вухо.
Враховуючи ту «любов», що в нас з ним склалася, один до одного, за останні чотири доби, то я сидів би напроти і безкінечно насолоджувався б цією картиною. Вода, вогонь та працюючі люди - відпочивають.