Також перед від’їздом розповідали, що один з таких відчайдух, минулого року отримав в тій місцевості тепловий удар. Після якого в нього трапився інсульт, і як наслідок – параліч.
Так це не якийсь там турист-матрасник. Хлопець не те що по Криму та Риму нашлявся вдосталь, а пересікав пішки Африканський континент.

По собі знаю, що як тільки починаю відчувати сильний дискомфорт, і перебування на вулиці стає нестерпним вже на п’яту хвилину. Треба відразу кардинально міняти напрямок руху. Або рухатись лише вночі. Або по можливості, швидко пересікати цю зону на транспорті з кондиціонером. Навіть якщо на таксі, і навіть якщо за останні гроші.
Головне, не прогавити цей момент.

І так, тримаємо південно-західний напрямок. Доречі, там вже практично прикордонна зона з Іраком. І до Багдаду, якісь пару сотень кілометрів.

Пейзаж за вікном більш насичений, ніж по дорозі Тегеран – Хамадан.
Якраз о цій порі, пастухи гнали стада корів та отари овець до пасовищ.

Практично на кожному перехресті, посеред дороги, залізні конструкції різних форм. Як ми потім дізнались, вони мають релігійне призначення.
Женю захопило їх колекціонування, методом фотографування.

Також, все частіше вздовж дороги, височіли пам’ятники військового характеру, на згадку про Ірано – Іракську війну 1980-1988 рр.
На постаментах, як правило були встановлені різного роду бойові машини радянського виробництва, від катерів, до літаків.

Загалом, коли за кермом - мовчазний водій з гарною манерою їзди.
За вікном - цікавий пейзаж. Та ще й дозволено курити у салоні. То хочеться їхати – безкінечно...

Так непомітно, ми опинились в Доруді.
В цілому, я люблю провінційні містечка в різних країнах. Особливо ті, де немає ніяких історичних пам’яток та туристичних об’єктів. А відповідно і самих туристів.
Там, як ніде можна було спостерігати за справжнім, а не надуманим життям, місцевих мешканців. Але ж, Рамадан!

Слідуючи в напрямку залізничного вокзалу, ми пересікли все місто головною вулицею. Практично безлюдною та не функціонуючою вулицею.

На привокзальній площі попрощались з водієм. Той виглядав аж занадто щасливим. З чого я зробив висновок, що ціна питання була максимум 15$. Ну що ж, на подальше врахую.

Хоча з точки зору логіки, я не розумів таких цін. А ні на квитки міжміських автобусів, а ні на таксі.
Так, ще нещодавно 1л. пального тут коштував 0,1$. Але ж зараз, ціна злетіла в десять разів і складала 1$ за 1л., як і в нас дома.
Тому цей факт, як для мене, поки що лишався загадкою.

Один з працівників вокзалу повідомив, що потяг відправляється через чотири години. А квитки можна буде придбати не раніше ніж за годину до того.
Пропоную піти повештатись містом. Камери схову тут не існує. Тому домовляюсь з вокзальними поліціантами, щоб рюкзаки лишити в них у відділку. Це звична практика, але істеричного Женю все ж треба було переконувати, що це доволі безпечно.

Взагалі, з моменту повного отверезіння, він боявся тут всього. І істеричні нотки, все частіше звучали в його голосі. З приводом і без приводу.

У Роми, що готувався до подорожі, найретельніше за нас всіх, були заздалегідь налаштовані через і-нет, контакти з місцевими прогресивними баришнями, практично по всьому шляху слідування.
Таким чином, можна було зустрітись з ними. Погуляти, отримати масу корисної та цікавої інформації про країну. А можливо навіть і вписатись.

Вписка – сленгове слово в середовищі мандрівників різного толку, запозичене у хіпі. Що означало, притулок на певний час. Як правило в помешканні місцевого мандрівника, чи просто співчуваючого.

І економія грошей в такій ситуації, була далеко не першочерговим завданням. Пожити серед місцевих, та спостерігати їх повсякденний побут в любій країні світу – то завжди головна ціль кожного мандрівника.

В Тегерані, Женя на відріз відмовився зустрічатися з Роминими віртуальними знайомими.
І надалі, його панічні настрої все посилювались. Мабуть частково, його можна було зрозуміти. Все ж перша подорож, та ще й куди. Але ж і я мав далеко не ангельський характер, щоб то терпіти.

Люба подорож, а тем більше до тоталітарних країн, то завжди випробування. І істерички «на борту», були серйозною небезпекою для всього колективу.

Рома й надалі гнув свою флегматичну політику, як і при отриманні віз в аеропорту. В усьому погоджувався зі мною, і в той же час робив вигляд, що Женіни виходки його не турбують.

І так, Доруд. Першочерговим завданням було, поснідати. Третій день знаходячись в країні, кожен раз забували з вечора купити якихось продуктів. При тому знаючи, що на ранок, то зробити буде складно. Особливо в провінції. Рамадан.

Місцевий таксист розповів, що поїсти в цей час доби, ми зможемо хіба що в готелі. Єдиному готелі, що був в Доруді. Та пообіцяв відвезти нас туди за адекватну ціну.
З ним і поїхали.

Здивований нашою появою персонал, не дуже охоче, все ж надав нам хліб, масло, джем та чай.
Треба сказати, що хліб східних народів настільки смачний та ситний, що особисто я, можу триматися лише на ньому та воді, доволі довго.

Тепер бажано було знайти і-нет. Все ж другу добу ми не виходили на зв'язок з рідними.

Трохи поблукавши вулицями містечка, з типовими хатами будь якого районного центру України, методом опитування не чисельних перехожих, таки знайшли хату з Інтернетом.

В невеликому приміщенні з десятком компів, більша частина відвідувачів відразу зібралась біля монітору адміністратора. Щоб спостерігати, по яким же інтернетівським джунглям будуть лазити ці три білі мавпи.

Вхід до чергової поштової скрині супроводжувався такими оваціями, ніби хтось з нас поломавши всі заборони, відкрив для широкого перегляду архіви німецького порно сімдесятих років.
В такій атмосфері, з двома перекурами, за годину вирішивши всі свої віртуальні питання, ми зібрались потроху рухатись в напрямку залізничного вокзалу.

До відправлення потягу часу лишалось ще вдосталь. Тому ніхто нікуди не поспішав.
Було близько дванадцятої, і спека тут відчувалась вже доволі сильніше ніж в Хамадані.
Розмовляючи про те, що ж буде з денною температурою в Андімешку, натрапили на відчинену аж занадто цивільну кондитерську.

Треба сказати, що в Ірані мешкають не лише мусульмани. Є також ті хто сповідує зароостризм та християнство. Та мабуть ще хтось.
Їх відсоток, саме в цей період свята, можна було чітко відслідкувати по кількості відчинених крамниць.

В кондитерській ще був представлений доволі широкий асортимент морозива власного виробництва. Воно зараз було таким доречним. Хазяїн закладу, в вигляді бонусу, приніс нам тарілку з фініками.
А я відповідно, розпрощався з іще одним київським магнітиком.

Водій, що привіз нас до готелю, в призначений час так і не з’явився. Тому спіймали машину з руки. І за кільки хвилин вже були на місці.

Стали в чергу до каси, що вже працювала. Але з’явився молодий працівник вокзалу. Саме він ще зранку відразу тільки побачивши нас, підійшов поцікавитись, хто ми та куди зібрались. Він же, надав тоді всю необхідну інформацію.

Тепер він сказав, що нам ця черга не потрібна, і щоб ми йшли за ним. Прийшли до багажного відділення. Наскільки я зрозумів, він саме ним і завідував. І чи ще якісь функції входили до його обов’язків, чи просто він був доволі активним за власної ініціативи. Але вже за хвилину цей активіст власноруч виписав нам квитки, аж по долару за кожен.

Потім він сказав, що в нас є ще близько сорока хвилин, які ми можемо провести в залі очікування. А тільки почнеться посадка, пообіцяв нас знайти, та проконтролювати щоб все було добре.
Чи то сервіз такий, чи контролююче всевидяче око спецслужб? Лишалося тільки гадати.

Невеликий зал очікування був заповнений майже повністю. Не дивлячись на те, що ми вже знаходились в глибокій провінції, реакція місцевого люду на нас була аж занадто стриманою. І це в напівзачинений країні Іран!

Навіть сидячи на лавці в центральному парку Пекіна, любий іноземець ставав об’єктом пристальної уваги. Китайці обступали, обсідали, облягали його навколо і просто в упор роздивлялись годинами. І це в країні, де туристів була просто тьма.

А тут, де їх не бачили ніколи, і така стриманість. Можливо на подібний контакт існувала заборона. Особливо в провінційній прикордонній зоні. А може своєрідний мінталитет просто переважував цікавість.

Один з молодих людей все ж наважився зі мною заговорити. А до іншого, що мовчки сидів з розумними очима, я сам надіслав Женю за інформацією.
Виявилось, що їхати нам в одному вагоні. І він пообіцяв по дорозі відповісти на всі наші запитання що до маршруту, і в цілому.

Але тільки-но об’явили посадку, відразу з’явився наш вокзальний куратор і попросив слідувати за ним.

В наших квитках був вказаний третій вагон, та провожатий чомусь відвів нас до першого.
Зайшовши разом з нами до вагону, він привітався з присутніми, щось їм сказав вказуючи на нас. Потім попрощався і вийшов.

Салон цього вагону, по вигляду майже такого як в радянській електричці, був мабуть втричі меншим від стандартного. І атмосфера тут була якась не зовсім пасажирська. Зайняли вільні місця. Озираючись навкруги, через хвилину починаю розуміти, що це ще не «Столипін», а лише спец вагон для працівників залізниці.
Таки, поки що сервіс!

Четверо хлопців попереду, влаштували собі саморобний плацкарт. Мабуть це були провідники. Поклавши між полицями дошки, вони знаходячись в горизонтальному положенні пили чай. Термоси з яким, стояли поряд на долівці. І який був відразу ж нам запропонований.

Збоку від нас, зайняли місця троє чоловіків в костюмах. Мабуть чиновники середньої ланки.
А позаду були ящики, та поряд з ними дядько у фартусі. Цей, мабуть являв собою пересувний ресторан одної особи.