З ним же я домовився про обмін грошей, по оптимальному курсу.

Оселившись на останньому поверсі трьохповерхової споруди, я відразу піднявся на дах.
Те що треба! Отак я уявляв собі Багдад. Мало поверхів, плоскі дахи, купа мінаретів. Одна з мечетей примикала прямо до готелю. Цікаво було спостерігати те життя, що відбувалося в дворі перед головним входом до храму.
Тільки зараз тут було доволі спекотно.
По іншому не могло і бути. Тут Іран, кінець серпня, а ще й рухаємось на південь. Далі буде ще менш прохолодно.

Звідси я зараз спостерігав одне з самих старих міст в світі.
Тут жив та творив Авіцена. Тут захороненні біблійські святі. Тут знаходяться залишки древнього міста Екбатана. Вік якого налічує, по різним довідкам від дев’яти до тринадцяти тисяч років.

Хазяїн готелю теж піднявся сюди, покурити. Запитав його, де саме знаходяться залишки того самого міста. Той відповів, що щось таке чув, але гадки не має де то є.

На пропозицію, прогулятись містом, Рома та Женя сказали, що до вечора будуть перебувати в стані нерухомості.
Самому гуляти не хотілося. Тому щоб чимось себе зайняти, поїхав на автовокзал, придбати квитки на завтра, до наступного пункту призначення.

Від’їхавши від готелю, не більше кілометру, побачив залишки того самого древнього міста.

В просторому холі майже пустого автовокзалу, підійшов до найближчої стійки, та спробував пояснити, куди мені потрібні квитки. То що туди не було прямих рейсів, стало зрозуміло відразу.

Далі діалог з касиром, зайшов у мовний тупік. Тому він голосно запитав у всіх присутніх, чи є хто в залі, хто володіє англійською. До стійки підійшла вже не молода, але доволі вродлива жінка. На вигляд їй було років сорок п’ять.

Вникнувши в зміст питання, вона почала пояснювати мені, як краще дібратися туди, куди мені треба. З її слів, все зводилось до таксі. Бо стиковки між певними населеними пунктами, є доволі не зручною по часу. Я не розумів. Таксі? То ж близько 300 км.
Перепитав, що можливо вона має на увазі маршрутне таксі? Та вона настоювала на своєму, все ж говорячи про звичне таксі.

Я вже звик, що в країнах третього світу, та й не тільки, мандрівників плутають з туристами. Ще відверто вважають, що люба не місцева людина, що завіялась на їхню територію, є як мінімум нащадком Рокфеллера.
Але тут була інша ситуація. Я явно чогось не розумів.

Черговий раз в спробі пояснити мені, що до чого, жінка почала поводитись якось дивно.
З відвертим викликом в очах, та повторюючи вкотре про таксі, вона дуже повільно але нестримно наближувалась до мене.

Краєм ока було видно, що касир за стійкою, ось-ось готовий був вигукнути: «Брек!», та розняти нас.
В кінці кінців так і відбулось. Він щось не голосно їй сказав. Жінка перевела на нього погляд і контакт зник. А я подякувавши, та попрощавшись, швидко пішов до виходу.
Їдучи назад до готелю подумав, що або я тут чогось не розумію, або я тут взагалі нічого не розумію.

Коли я повернувся, спека вже спала. Зайшовши в магазин напроти готелю, купив йогурт та хліб. Потім видершись на дах, в очікувані доки мої супутники повернуться до рухомого стану, влаштував собі там пізній обід

Взагалі, що до питання поїсти, то в Ірані доволі своєрідна ситуація. Мабуть в силу Рамадану. Але навіть враховуючи вивіски зачинених закладів, 70% з них, мали назву «Sandwich», або «Pizza».

Приблизно через годину, на даху намалювались Женя з Ромою, і ми вирушили дивитись місто.
Я, запронував відразу навідатись до руїн Екбатана, а потім куди ноги поведуть. Бо не дивлячись на те, що населення міста складало більш ніж півмільйону мешканців, історичний центр був не занадто великим.

Йти, як я і очікував, довелось не довго. Залишки древнього міста знаходились по обидві сторони дороги. Права їх частина була здебільшого відреставрована та огороджена парканом. Охоронець на вході пояснив, що до закінчення свят, комплекс зачинено.

Зате та частина, що зліва, була відкрита цілодобово для всіх бажаючих, з моменту занепаду міста. Тобто вже років так 1300. Не менше.
У виритих археологами кілька десятиліть тому ямах, були звалища сміття. Найближчі будинки було споруджено безпосередньо на руїнах. Всюди, свіжі залишки від багать.
Отака доля у міста, що втричі старше від єгипетських пірамід.

Далі ми довго гуляли центральними вулицями міста. Зі столицею, схожість була тільки в графіті з зображеннями політичних та релігійних лідерів країни, на будинках.

Методом бродіння, все ж віднайшли як древній мавзолей з біблійськими персонами,так і мавзолей, де покоївся прах Авіцени.
Останній знаходився на місці початкового поховання. І був нещодавно побудований в стилі «Модерн».

Чим більше я спостерігав Хамадан, тим все чіткіше він у мене асоціювався з Черніговом. Компактне самодостатнє місто в якому є все необхідне для повноцінного розміреного життя. Відсутня мегаполісна метушня. Колосальне історичне надбання. Люди, ну от чернігівчани, і все. Не сумчани, не львів’яни, а саме чернігівчани. В той же час, по іранським міркам, порівняно не велика відстань до столиці.

Взявши курс на готель, по дорозі зайшли в мінімаркет. Цивільний, суто європейський магазин, тільки без алкогольного відділу. Прийшла думка проекспериментувати з місцевим безалкогольним пивом. Взяв 2л. різного.

Дівчата касирі, завбачивши нас сором’язливо захіхікали, прикриваючи долонями обличчя. Я, з підозрою подивився на Женіну пахову область. Та ні ж, все в рамках шаріатського законодавства. Просто реакція на іноземців. Воно й не дивно. За два дні проведених в Ірані, останній раз інших іноземців я бачив тільки по прильоту, в аеропорту.

Загалом, народ поглядав на нас з цікавістю. Але реакція як правило, була доволі стриманою. Хіба що кожен десятий, в слід кричав вже набридле, «Hello!». Та в порівнянні з декотрими іншими країнами, це практично відсутність уваги.

Ще наміняв у дівчат місцевих монет. В силу інфляції, їх було доволі мало в обігу.

На площі перед готелем, царювала атмосфера прелюдії до нічного східного життя. Суцільна метушня. Продавці всякої всячини, розкладали прямо на асфальті свій товар. Звідусюди лунала музика. На протилежній стороні площі запрацював базар. Легкий вітерець, ганяв в повітрі аромати спецій.

В цю мить, єдиним моїм бажанням було залізти на дах готелю, відкрити фруктове пиво, та звідти спостерігати за цим всім.
Так і зробив. Скоро до мене приєднались Женя та Рома. Посидівши з годину, вони по черзі відправились спати. А мене все не відпускало. Та й спати не хотілось.

Допивши лимонад, «что в Иране пивом зовётся», потягнуло трохи пройтись.
Якщо від площі завернути в хоч якому напрямку, і пройти кілька метрів, то опиняєшся в звичному темному сплячому місті. Для контрасту, туди і пішов. Перехожих тут не було взагалі і все було зачинено.

Потім вже іншою тихою вулицею пішов знову у напрямку площі. На зустріч йшла молода дівчина. Порівнявшись зі мною, вона ледь чутно шепнула: «Hello». Я обернувся, вона зупинившись теж обернулась і кивнула мені так як кивають дівчата манячи за собою, а потім кокетливо сміючись прискорила крок.
В шоці, я так і лишився стояти, дивлячись їй в слід.

Їдучи сюди, перше застереження яке я отримав звучало так: «Не вступай в розмову з їхніми жінками, а краще навіть не зупиняй на них погляд. Бо може закінчитись дуже поган!о».

І тут, я практично піддаюсь домаганням відразу двох іранських жінок, за одну добу, на другий день подорожі.
Можливо чутки перебільшені, і звичні баби вони як баби? А можливо це якась провокація хитра, чи розвод? А можливо в мене просто бурхлива фантазія?

З думкою, що як тільки буде встановлений гарний контакт з кимось з місцевих, в першу чергу запитаю саме про це, я і ліг спати.

День 3.

Ранок. Доки Рома з Женьою пакували рюкзаки, я в останні раз виліз на дах, щоб залишилась уява про так би мовити, багдадський світанок.

Прощавай, Хамадан!

Приїхали до автовокзалу. Інформація про те, що далі теж треба їхати на звичному таксі, підтвердилась. Це буде оптимальний варіант по часу і грошам.
Таксисти запевнюють, що тариф туди 50 $ з трьох і не менше. Для відстані в 300 км., порівняно не дорого. Але це ж Іран, то думаю що ціна питання як мінімум вдвічі менша.

З юрбою таксистів не поторгуєшся, вони ніби то тримають ціну. Хоча кожен з них з радістю погодився б, аби тільки не вуха колег.
Працює старий метод. Вибираю з юрби найменш галасливого, та домовляюсь з ним доїхати до найближчого населеного пункту.

Відразу за містом, я попросив водія зупинитись. Той вислухавши мене, підморгнув у дзеркало заднього виду. Ми один одного зрозуміли. Пропозиція до кінцевої точка за 30$, була прийнята ним відразу.

А наступним пунктом призначення було містечко Доруд.
Як мені пояснили ще вдома, само по собі воно нічого з себе не представляє. Але звідти відправляється потяг за маршрутом Доруд - Андімешк. І залізниця прокладена по дуже красивій гірській місцевості, яку варто побачити.

Також наголосили, що це гарна можливість поспостерігати за життям та поведінкою місцевих, безпосередньо у потязі. Та зробити купу гарних фото.

З протипоказань були названі такі: З дванадцяти годин руху, майже половину часу прийдеться їхати тунелями. Затяжні кількагодинні зупинки. Ну і відсутність кондиціонерів у вагонах. А на вулиці доволі тепло.

З урахуванням всіх плюсів і мінусів, мене запевнили, що їхати треба однозначно.
Спиратись на поради бувалих мандрівників треба доволі обережно. Здебільшого, вони товариші загартовані та невибагливі. Іноді настільки, що це просто лякає.
Звідси відповідно, доволі ризиковані вчинки, та сумнівні поради. А в реаліях, то воно ж все індивідуально. І це треба обов’язково враховувати.