Рома при цьому поводився не те щоб спокійно, а якось приречено. Дивлячись на підлогу, тримаючи руки за спиною, він просто блукав зі сторони в сторону.

Офіцер, на гарній англійській почав задавати мені питання. Щоб йому відповісти чітко і швидко, моєї англійської було замало.

Женя це все чує і врешті не витримує/ Напираючи всією своєю масою прориває мою оборону зони, що біля вікна. І вступає в діалог з офіцером. Англійська у Жені була гарна, тут нічого не скажеш. Але офіцера вже мало цікавили відповіді на поставлені ним питання. Втягнувши носом повітря, він на якусь мить просто завмер, а потім підскочив і направився з кабінки до нас.

В такі моменти, мабуть, кожен, навіть такий поміркований атеїст як я, автоматично заплющує очі і починає про себе промовляти «Отче наш…».

Офіцер підійшов до нас в притул, і почав щось запитувати, принюхуючись до Жені. Останній втративши страх повністю, як ні в чому не бувало вступив в діалог. Він почав практично конфліктувати з офіцером з приводу затримки відкриття віз. При цьому високомірно посміхаючись і розповідаючи щось по типу прав людини та дотримання Женевської конвенції.

Володів англійською він доволі вправно. Періодично переходячи на російську, з тою ж зухвалою посмішкою на обличчі, промовляв щось по типу: «Мы вам бля тут атомные электростанции строим, оружие поставляем, ядерную бомбу помогаем изобрести. А вы суки нас тут ещё кумарить будете…».
Офіцер, приблизно моїх років, доволі інтелігентного виду, слухав то все доволі уважно.
Настільки інтелігентного і настільки уважно, що я аж запідозрив, що він розуміє російську.

Вони з Женькою ще кільки хвилин про щось розмовляли. А ми з Ромою перезирнувшись, вже себе поховали.
Нічого собі! З земляками в дорозі познайомився. Зате тепер у в’язниці, не одиноко буде.

Потім митник повернувся до кабіни. І почав радитись з іншим офіцером, показуючи на мою анкету.

В цю маразматичну ситуацію я теж вніс свій вклад, мабуть, від хвилювання/ В розділі анкети «професія», я з дуру написав «write». Тобто, той хто пише.
Їм тут тільки таких і не вистачає.

За цим всім спостерігали доросла японка та шведський молодик. Вони прилетіли з нами одним рейсом, і ми вже встигли познайомитись. Їх чомусь теж не пропускали. Нас разом біля єдиного віконечка вже тримали близько трьох годин.

Тепер ми вже відчували себе спільним практично міжнародним алкогольно-шпигунським угрупуванням. І всі присутні це чітко відчували.
Офіцер періодично виходив до нас, щось перепитував. Інколи когось з нас підкликали до вікна, задавали питання з приводу маршруту подорожі і наказували чекати далі.

Шведо-японська частина нашої спільноти, з подивом дивилась на Женю. А той, спіймавши адреналіновий кураж, всім своїм виглядом демонстрував спосіб поведінки під назвою: «Я им покажу кузькину мать!».

Потім японській жінці все ж надали візу. Та, попрощавшись з нами, та підстрибнувши від радості і розмахуючи паспортом, над головою, побігла в сторону ескалатору.

Офіцер в котрий раз вийшов до нас та повідомив, що всі зараз отримають візи. Всі, крім мене. Бо саме в мене не було того корупційного коду. Ну того, який за продавався в роздріб по всьому Світу за п’ятдесят єврів.

Отут, треба було бачити Женю. Він в стримано агресивній манері почав доводити офіцерові, що подорожуємо ми разом спільно розробленим маршрутом. І знайомі практично з пелюшок. Настільки друзі змалку, що в нас аж зворотній рейс співпадає. Просто зла доля розвіяла нас по різним країнам ще в дитинстві. Тому і паспорти різного кольору. А так ми практично сіамські близнюки. Коротше, індійське кіно відпочиває.

Офіцер, періодично подивляючись то на мене, то та Рому, мабуть засумнівавшись, ще кілька разів задав питання, чи точно ми знайомі. При цьому, якось коректно погрозливо розмахуючи в повітрі нашими паспортами. Вислухавши у відповідь чергову Женіну тираду, та мабуть просто втомившись від цього балагану одного актора, сказав що візи будуть надані всім трьом. За умови, що наступного разу, я отримаю код заздалегідь.

Я, Рома та швед полегшено зітхнули. А Женя впав у стан ейфорії, і судячи з його поведінки, відчував себе Бетменом, здатним вирішувати міжнародні конфлікти та нести сміх і радість людям.

В кінці ескалатору, що вів на перший поверх аеропорту, всіх що прибули до країни, зустрічали місцеві дівчатка в паранджах та дарували невеличкі букети квітів. Таки іранська гостинність!
Завбачивши нас, вони зі сміхом, прикриваючи обличчя, розбіглись хто куди. Зустрічаючі, що стояли за склом, теж якось доволі активно реагували на нашу трійцю.

Тільки знайшовши свій багаж, три рюкзаки, що поодиноко лежали на візку біля поліцейського відділку, Рома помітив причину такої реакції місцевих до наших персон.

Блискавка на Женіних джинсах, м’яко кажучи, зазнала пробоїни. Я не втримався, щоб не прокоментувати: «Прилететь в шариатскую страну в драбадан пьяным, и с х.ем наружу…Как это порусски!».

Рома почав вмовляти свого друга якось виправити ситуацію. На що той заявив, що він цим демонструє, типу клав він на них. І взагалі хто вони такі без Росії, яка надає їм все.

Мені вже стало цікаво побачити цього хлопця на ранок і тверезим.

П’ята ранку. Міняємо гроші, домовляємось з таксистом та тримаємо курс на готель.
До міста їхати не близько. На ходу встигаємо обговорити подальші дії. Та посміятись над таким колоритним початком подорожі.

Готель. Влаштовуємось в сусідніх номерах та домовляємось на ранок зустрітись, щоб розробити більш чіткий план дій.
Пізній ранок, від раннього мудріший!

За вікном нічний Тегеран. Поки що свідомість відмовляється сприймати емоції. Після митного стресу та душу сон взагалі зник. Заходжу в і-нет, щоб повідомити своїм, що я ще є. Жодна соціальна мережа не працює. Кілька поштових ресурсів теж заблоковані. Добре що хоч аську лишили жити.

Ранок. Хтось з росіян стукає у двері. Свідомість ще відмовляється сприймати реалії.
Домовляємось зустрітись в ресторані готелю.
Буде їжа, буде й день!

Снідаємо, вивчаючи один одного в не екстремальних умовах буття. Типова їжа мусульманського світу. Ми з Ромою вживали, знаємо. Женя, тішиться як дитя.
Від нічного Бетмену в ньому вже нічого не лишилось. А більшу половину подій сьогоднішнього початку доби він просто не пам’ятає.

На моє питання, щоб він відповів офіцеру, аби той його запитав хоча б моє прізвище. Це після впевнених стверджень кумівства, братівства і сватівства. Женя здивовано-переляканими очима подивився спочатку на мене, потім на Рому.

Було зрозуміло, що я потрапив до країни тільки завдяки випадку та герою коміксів, що інколи вселявся до цього незграбного тіла, ім’я якому – Женя Бетмен (коли в хмілі).

Вислухавши нашу з Ромою розповідь про свій вчорашній героїчний бетменізм, Женя заявив, що він з собою в багажі ще 2 л. віскі забарвленого колою провіз. Тому, Бетмен в ньому ще прокинеться. А можливо, ще й не раз.

Ідемо гуляти містом. Придбали місцеву сімку, щоб була про всяк випадок. Поміняли гроші, відразу ставши реальними міліонерами. 1 $ то 10.000 місцевих реалів. Спостерігаємо будівлі та людей. Сучасна столиця Ірану, на відміну від попередніх, нічого надзвичайного з себе не представляє. Типовий регіональний мегаполіс по типу Каїру.

Рома пропонує поїхати в музей коштовностей. Стверджує, що він того вартий. Рома, на відміну від мене, загалом серйозніше інформаційно підготувався до подорожі. І часу було більше, і мабуть більше боявся.

В передбаннику підвального приміщення курять за столом кілька дядьків в уніформі. Всі середнього віку та з розумними очима. На охоронців-інтелектуалів вони аж ніяк не схожі.

Проходимо в основний зал. Відразу поряд з’являється один з них, і звертається до нас російською. Таки гід.

Зал розміром з тенісний корт, набитий коштовностями, в самих в найрізноманітніших їх проявах. Зброя, предмети інтер’єру, одяг, головні убори, килими та ще купа всього різного.

Більшість предметів інкрустована коштовним камінням. Лише декотрі з цих предметів заворожують око дизайнерським новаторством. Але всі вони є шедеврами ювелірного мистецтва.
Скажімо, там є велетенський глобус на якому всі географічні об’єкти викладені з коштовного каміння. Як пояснив наш гід, цьому експонату навіть ціну скласти просто неможливо.
Багато предметів є подарунками від родини Романових. Ті самі яйця Фаберже, та ще багато всього. І такого добра тут просто як гуталіну у Кота Матроскіна.

Все це колись належало родині Шаха, але після революції 1979р. стало власністю держави і одночасно її золотим фондом.

Нажаль, там неможна було фотографувати. Часу на перегляд всієї експозиції відводиться не так багато. Біля кожної вітрини стоїть охоронець, а то і декілька. Доки в певній території знаходиться відвідувач, вони не зводять з нього очей. І перестають за ним пильно стежити, тільки тоді, коли той ступає в зону спостереження охоронця наступної експозиції.

Кожний гід проводить свого підопічного, чи кількох по певному маршруту. І як тільки наступний гід його «підпирає», охоронці подають першому знак рухати далі.
А декотрими речами тут можна було б милуватись дуже по довгу.

Під час подорожей, я вже давно перестав відвідувати музеї. Бо мабуть в якийсь момент, вони перестали мене естетично дивувати. Це місце, було виключенням.

Перед тим як попрощатись з нашим гідом, я попросив його написати значення та вимову місцевих перських цифр. До кінця дня, я вже спокійно читав номери машин, цінники, та рахував в голос до десяти. І мене розуміли місцеві.

Ще гід порадив нам відвідати оглядовий майданчик, з якого з його слів, відкривається неймовірний вид на все місто. Він написав нам перську назву того місця, для таксиста. Та сказав за яку суму туди можна доїхати. Гарний дядько!

Так я подарував перший магнітик з видом Києва. Мені їх порадив взяти з собою знайомий білоруський мандрівник, який вже близько місяця жив в центральній частині країни, в очікуванні Афганської візи.

Він сказав, що таким речам, місцеві радуються як діти подарункам на Різдво. Можливо з-за того, що іноземців в країну приїздить занадто мало.