10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Вийшов через центральний вхід. Тут була статуя мирного бородатого дядька, що крутив над головою кілька мирних атомів.
Знайти поїсти було не просто. Класично пусто на вулицях з зачиненими закладами.
Віднайшов фестфуд з американською їжею, та мабуть з зароастійським персоналом.
Двоє хлопців клієнтів, допомогли зробити замовлення, та запросили до себе за столик.
Тільки з того, що англійська в них бездоганна, було зрозуміло хто вони.
Все ж іранський Студент – то звучить гордо!
Потім, вони не дали мені за себе заплатити. Ну добре аби місцеві баришні. Я, вже майже до того звик. А то ще й ці феміністами виявились. Кажу їм, що буду мститись на земляках. Бо як зустріну іранців в Києві, то напою справжнім пивом.
Ті відповіли, щоб я більш такого не казав, бо їм так і слиною захлинутись не довго.
Потім, ми ще з годину разом гуляли містом. Розмовляли про все відкрито. В нас були спільні уподобання, що до музики, кіно та мистецтва в цілому.
Вони дивувались моїй обізнаності про ситуацію в країні. Обоє, після закінчення університету збирались в еміграцію. Одного вже чекали у Франції, іншого в Канаді.
І обоє вже мріяли повернутись, як тільки тут закінчиться те, що зараз відбувається.
Хоча, можливо тоді, вже й не буде тут Студентів, з великої літери.
Тоталітаризм – то ж дивний механізм. З непередбачуваними потойбічними ефектами.
Потім на одинці з самим собою, я ще якийсь час, в роздумах блукав пустими вулицями.
Згадав, що ще не був біля Американського посольства. Воно після революції, є лиш небагато чисельним, визначним мертвим п’ятьом на карті Тегерану.
Так і є. Споруда за парканом, на якому графіті про дядю Сема.
Всі його лають, і майже кожний хоче в його обійми. Якщо не на завжди, то хоч трохи притулитися.
Ну так, щоб тільки грошей заробити, і назад. Само собою, ненавидячи тих, хто там вже є.
Чи можливо видавити з себе по краплині москаля?
Потім, з руки спіймав машину, та поїхав до автовокзалу за рюкзаком.
Водієм виявився доволі приємний молодий іранець. Відповідно, швидко домовились і про подальшу ціну до аеропорту.
Фотографую останні епізоди політичних графіті на будинках.
Якась мечеть на півдороги. Водій пояснив, що то мавзолей Хомейні.
Сонце сідало тринадцятий раз.
Хоча б не зняли з трапу!
Боже, останній раз! Далі, тільки в Турцію на оленклюзів. І більше ніякого тоталітарного екстріму.
Швидко проходжу реєстрацію. Митник, посміхнувшись пригощає цукеркою.
Каже, бо чув, що в Україні страшенна корупція та мафія. Запитує в мене, чи то насправді так. Тепер, посміхаюсь я.
«Дьюті фрі». Місцеві, доволі розкуті в спілкуванні працівниці, ходять за мною юрбою. То я дуркую, як перед смертю. Та їм чогось теж весело. Нарадили вони мені всього. Як потім вияснилось, доволі смачних речей. Купую солодощів, практично на все що лишилось.
Останні тумани намагаюсь обміняти назад в зелені. Двоє хлопців, в кабінці обміну валют, кажуть що є лише англійські фунти. Погоджуюсь.
Зробивши обмін, з здивуванням під місцевою купюрою бачу американські гроші. На мій запитуючий погляд, хлопці кажуть, що не хотіли «кантору палити». Бо видають долари всім крім сирійців. Тих, вони чомусь ненавидять.
Виявилось, що коли я запитував, то поряд з віконечком стояв, громадянин тої самої країни. Ще вони, зі словами: «Роби з цим що хочеш, а краще викинь!», дали мені конверт. Розгортаю, бачу паспорт та квитки того самого сирійця. Він тут це забув.
А пацанів розриває, чи то від люті, чи від чогось гарного.
Кого вони завтра, і під чим, можуть ненавидіти?
Я того нещасного, потім ледь знайшов.
Залишок часу проводжу у кімнаті відпочинку, зливаючи на ноут фоти.
Вже посадка. Перед самими воротами, зустрічаю Женю та Рому. Ті, в мене запитують де тут туалет, бо вже не мають сили терпіти. Пояснюю, та лишаюсь слідкувати за їхніми рюкзаками.
Посадка вже закінчується, їх немає. Митники кажуть, щоб я вже проходив. Відповідаю, що треба дочекатись. Час йде. Коли нарешті з’явились хлопці, мій малий рюкзак починають обшукувати як ніколи.
Можливо подумали, що я щось приховую.
Знаходять швейцарський ніж, справжній та гарний Я сам забув, що він там аж від подорожі до Китаю, живе.
Кажуть, що це й буде конфіскат. Краєм ока спостерігаю в проході, напроти магазину, дівчат. Тих самих, що купував в них солодощі. Вони чомусь, вийшли мене провести.
Сміються, махають руками. Мабуть тут з ними мало жартують, навіть туристи.
Прошу на хвилину того ножа. Біжу з ним назад до Ірану, до дівчат. Дарую його самій активній з них.
Літак в повітрі. Абдула розповідав, що інколи розвертали і в повітрі.
Невже через годину в Баку?
Сусідом в польоті, виявився іранець, що вчиться в Одесі. В нього навіть російська мова з притаманним тільки одеситам акцентом. Уявив собі, що в нього той акцент вже й при спілкуванні з рідними. Сміюсь всю дорогу. Таки нерви.
Ще з Язду, Женя відправив Зауру СМС, що будемо сьогодні вночі. Той, відповів що обов’язково зустріне.
Баку. От ніколи не думав, що саме ця територія, стане для мене своєрідним Островом Свободи.
Всі в транзитну зону, а я віддавши рюкзак новому знайомому, на вихід.
Заура немає. Чекаю довго. Таксисти, митники та просто пересічні громадяни, пропонують свій телефон щоб я зателефонував йому.
Його номер в мобільному, мобільний в рюкзаку, рюкзак у одесита. І то все я вчинив на тверезих радощах! В транзитну зону можна війти лише раз. Потім не випустять. А там, як пояснили, ще й пива нема.
Прошу митників, щоб через них, передати подарунок. Кілька коробок з цукерками та чаєм. Ті, все проскандували, і «таможня даёт добро».
Тільки попередили, що в нього дві доби. Бо потім, то все піде до чаю слідкуючій зміні.
Хотілося десь в нічному місті пива попити. Та що ж поробиш коли так.
З відчуттям виконаного обов’язку прямую до магазину, на всю американську двадцятку, що лишилась, набираю чарівного напою в банках. І до ресторану.
Хазяїн закладу, почувши фразу-перепустку: «Я, з Ірану». Співчуваючи кивнув, вказавши на столик.
З першим ковтком пива, в голові табуном промчали останні тринадцять днів.
Потім за цим столом були якісь персонажі, яким я з захопленням розповідав про загадкову Персію та неоднозначний Іран.
Хтось з них, підсаджувався сам. Когось, кликав я…
…потім офіціантка розштовхала моє тіло, повідомивши що я можу трохи запізнитись.
Прикордонник сказав, що реєстрація на рейс закінчена і літак вже десь летить. Але він може влаштувати його повернення, за певну суму. Та мабуть, я аж занадто переконливо, по Станіславському пояснив, що навіть самі останні гроші вже закінчились.
Незграбно стрибнувши в автобус, налетів на вже рідного одесита, що тримав мій рюкзак.
Той зітхнув з полегшенням.
Новим сусідом додому, виявився іранський студент Київського університету. Як і зберігач рюкзака, він теж не володів англійською. Ну це так, для статистики.
В рідному аеропорту, мене зустрічала моя древня подружка. Я, з нею посварився кілька місяців тому. Та вона, дізнавшись де я, та коли повертаюсь, все ж вирішила не очікувано мене зустріти.
Розвезли з нею студентів. Одного на вокзал, іншого до гуртожитку.
А вночі зателефонував Заур, та в коректній формі запитав, де мене чорти носять. Бо він вже чекає кілька годин.
Женя в СМС, вказав не вірну дату прильоту. Може воно й на краще…
Кінець.
Епілог.
Через сім місяців після повернення я отримав листівку від Заура. То було запрошення на весілля. Він одружувався на тій самій працівниці митної служби Азербайджану, через яку я йому передавав солодощі.
І так буває…
|
