10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Потім, пейзаж зазнав змін на рівнинно курортний з аналогічними базарами вздовж дороги. Так, опівдні ми і досягли кінцевого північного пункту нашої подорожі.
Поставлену ціль, знайти житло на узбережжі, таксист зрозумів відразу. Почався об’їзд території. То, що тут зараз повний аншлаг, і ціни кримські, стало зрозуміло відразу.
І то було зрозуміло. Бо більшість мешканців країни, в цей сезон, з півдню тікало на північне узбережжя. А тут, ще й кінець свята.
Наметові містечка, були розбиті просто посеред вулиць.
Схема дій, як для мене, була очевидною. Знайти малолюдне місце біля моря, та поставити там намет. Чи за відсутності такого, прибитись до якоїсь чайхани. І романтично, і колоритно, і економно, і всього лиш ніч.
Але ж, Женя. Він забажав ночувати тільки під дахом, бо по іншому не звик.
Пропоную, хоча б подивитись узбережжя. І можливо рішення прийде саме по собі. Ні.
Ще близько години пройшло в пошуках. Потім, довгі перемовини з господарями чергової оселі.
Ледве не побився з Женькою. Потім, таки кинувши там рюкзаки, ми пішли на пляж.
Сам пляж, уявляв з себе жалюгідне видовище. Багато сміття, та купа народу.
І так, на багато десятків кілометрів в обидві сторони. Це нам пояснив ще сусідський хлопець. Ну там, де ми ніби то оселились.
Щоправда, він пояснив простіше: «Він скрізь однаковий».
Далі, звична місцева класика. Жінкам, можна аж без взуття ходити. Хлопцям – сміливцям, що бажають торс оголити, треба для того йти в спеціальні зашорені зони.
А інакше, загорати та купатись, тільки в шортах та футболках.
За дотриманням цього порядку, ретельно спостерігала ціла армія пересувних поліціантів. Вони поділялись на піших, гужових та джипових.
Побачивши першу ж чайхану, що впала мені до подоби, я сказав що тут і буду жити.
Хлопці ж пішли зашоритись, бо їм не терпілось в Каспій зануритись.
Хазяїн закладу, виявився доволі бодрозичливим дядьком. Він, запропонував кальян, безкоштовно. Та попередив, що фотографувати саме в цій ситуації, треба доволі обережно.
На запитання, чи можна тут буде заночувати, посміхнувшись ствердно кивнув.
Насправді, було звідси і за чим поспостерігати, і що пофографувати. Друге не робив. Бо перебував в стані тверезості, а відповідно - порядності.
Молоді місцеві хлопці покуривши кальяну, вчинили прилюдний топлес. Пішого поодинокого поліціяна, миттєво відреагувавшого на той ґвалт, вони відіслали далеко і голосно.
Той, не менш голосно, покликав більш просунутого колегу, що на верблюді. А вже той, маючи рацію, викликав аж занадто прогресивних, що на джипі з кліткою позаду.
В результаті, хлопців «зпакували», та на мавпо-мобілі відправили до стаціонару.
Та навколишня спільнота, не підтримала цю макрореволюцію. Бо мабуть, верхи ще можуть. Та низи, вже трохи на то забили
Так я і валявся там курячи кальян, близько двох годин, спостерігаючи за північним курортним життям та його персонажами. Мені більш нічого було й не потрібно.
Потім повернувся Рома, а ще через годину і Женя.
Намагаюсь знову умовити їх провести ніч на пляжі, або в ції чайхані. Женя дивується, що це безкоштовно. Чомусь він ще більше дивується, що поки ми будемо гуляти по пляжу, рюкзаки можна лишити саме тут, також безкоштовно.
Після всіх перемовин, все ж отримавши негативну відповідь, я сказав, що тоді сам заночую на пляжі.
Сонце вже сідало. Народу на пляжі суттєво поменшало. Йду до найближчої зашореної зони, з ціллю формального занурення.
Пропливши метрів з двадцять в обидві сторони від берега, ще ніколи не чув такої кількості «Hello!», перебуваючи в іншій стихії. А також, не бачив такої кількості жестів, чи то «fack_iв», чи то «ok_їв».
В закладі що ми знаходились, був лиш асортимент напоїв та кальянів. А вже треба було подумати й про вечерю. Хазяїн пояснив, що вздовж пляжу, в кількох кварталах звідси є рибний ресторан.
І це майже єдиний заклад де можна поїсти.
І справа не в святах. Культура відпочинку тут така, що люди здебільшого харчуються там де живуть. А в районі пляжу, тільки п’ють та курять.
Тимчасово прощаюсь зі щирим дядьком. До речі, протягом своїх денних спостережень, зробив висновок, що він, та майже половина навколишнього люду, етнічні азербайджанці. Воно й зрозуміло, географічно поряд знаходиться місцева Азербайджанська Автономна Республіка. Що за розмірами ніяк не менша за сусідню державу, Азербайджан.
Зовні, обидва народи мало чим відрізняються. Але мову, я вже міг відрізнити.
Гуляємо пляжем в напрямку ресторану.
Пляжні квартали виявились доволі довгими, та й ми нікуди не поспішали.
Тепер, занурюватись в Каспій була черга сонця. Люди з пляжу не йшли. Навпаки, групувались та зносили дрова. Тут хотілось залишитись, навіть заради цікавості.
Так ми і досягли ресторану.
Замовили якусь рибу з чимось. Та до риби, хто що. Женя, до неї забажав півлітра горілки.
Нас ще в Язді знайомі попереджали, що в цій місцевості дуже легко знайти контрабандний алкоголь. Він продається з під стійки, практично в кожному другому закладі. Та навіть ненав’язливо пропонується. Тому саме тут, треба бути аж занадто обережними. Ті кому треба, спостерігають. Бо вони ж і продають.
На всі мої зауваження, Женя сказав, що нєфіг йому казки розповідати, бо він вже дорослий. Має право, в якому стані прилетів сюди, в такому й відлетіти.
Про забрати з собою в номер, як роблять всі місцеві, він і слухати не хотів. Так розпочався черговий алкогольний цирк…
Підпільна горілка продавалась тут в ємкостях, по типу тих, в які розливають енергетики. Тільки вони були чорного кольору, без жодного напису на поверхні банки.
То, що нам їх принесли, знали всі.
Починаючи від персоналу та всіх відвідувачів ресторану. Закінчуючи патрулями, що без перерви гуляли строєм повз заклад.
Першим набоєм, Женя зарядив пиво в бокалі, і шмальонув в себе всю ту обойму залпом.
З цього пострілу, він вбитий був відразу.
Відповідно, в ньому знову прокинувся Бетмен. І він, устами Жені мені заявив, що квартиру зняв не для того, щоб хтось там камеру схову влаштовував. А відповідно, за зберігання рюкзака, я йому грошей винен.
Черговий ребус: Як можна припинити п’яні розбори польотів, в ресторані шаріатської країни? При обставинах, що навіть вийти для тих розборів, там немає куди, бо та країна навколо і скрізь?
Відповідь: Лишити друзів на одинці. Тоді можливо у Роми, запрацює якщо не мозок, то хоча б, інстинкт самозбереження.
Потім, хлопці мене наздогнали. І ми разом пішли до їхнього помешкання. Женя все промовляв, що без певної суми мені рюкзак не поверне.
В такому ритмі, ми й повернули з пляжу до темних кварталів. Жені мабуть теж був притаманний інстинкт самозбереження, навіть в такому стані. Бо він миттєво побіг вперед, та зачинився на квартирі в душовій кімнаті.
Забравши рюкзак та попрощавшись з Ромою, я пішов в напрямку потрібної чайхани.
Тут зараз повсюди палали багаття. Де не де, було чути звук гітар. На то й пішов, та розстеливши килимок, присів неподалік невеликої компанії.
Спочатку, двоє хлопців грали щось етнічне. Потім, не голосно проспівали: «Hey you!», з пінківського репертуару. Таким чином, підтягнулись інші. А далі почалось те, що можна сміливо назвати, пляжним іранським андеграундом.
Змішані ритми, щось невловиме, між «Gipsy kings» та «No smoking!».
Один з присутніх молодих завзятих, почав витанцьовувати. Інший його підтримав. Мабуть, все ж діяло чітке правило дозволеного підпільного танцю: «Більше двох не танцювати! І не дівоча то справа!».
Бо якщо втомлювався один з хлопців, то його змінював інший. І ніколи не приєднувався свіжий третій. А дівчата тільки рукоплескали.
Ті танці треба було бачити! Якщо схрестити щось місцеве, бо куди ж без нього, та ритмічні обряди Вуду з чимось латинським, трохи балканським, та ще додати сучасного хіп-хопу. То ото воно і буде.
І так до третьої ранку. Потім, я пішов до чайхани, в мене було кілька годин щоб поспати.
День 13.
Прокинувся разом з місцевим сонцем. На пляжі було не людно.
Востаннє поглянувши на іранський Каспій саме зі стихії Земля, я пішов в напрямку вокзалу. Місто в цей час було настільки безлюдним, що навіть таксисти спали.
Та самий півневий з них, все ж довіз мене до автобусу.
Дорога до столиці була швидкою, і лише з одною зупинкою. Бо слідом, рухався цілий потік післясвяткових родин. Одна зайва зупинка, і всім присутнім в салоні, можна було забути про плани на залишок дня. А мені, про вечірній літак.
Черговий раз, Тегеран. В туалеті автовокзалу стикаюсь з Женьою. Той, воротить морду, ніби не помічає.
Здаю рюкзак в камеру схову. Потім на вулиці, натикаюсь на обох росіян. Рома розводить руками, киваючи в сторону свого друга.
На кишені ще сто зелених. Відповідно, не ситуація а пісня: «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам літаю!».
Беру таксі та їду до галереї сучасного мистецтва. Все ж цікаво, де тут грані дозволеного в цій площині. Зачинено. Лишається лиш спостерігати кілька скульптур, на його трав’яному подвір’ї.
Але бачу вказівник до музею перських килимів. І той працює. Він описаний в усіх путівниках по Ірану, і його радили всі. Тому я, з самого початку туди й не хотів. Але в силу відкритості під час свята, та стоячи вже на порозі, то чого б і не відвідати.
Відвідав. Не дивлячись ні на вхід символічний, ні на сюжети гарні. Нажаль, не моя тема. Для загального розвитку та розуміння в цілому, згодиться.
Часу до відльоту було ще вдосталь. Тому, я просто почав блукати навмання. Відразу натрапив на один з парків. Не знаю наскільки він центральний, але вартий уваги.
Не дивлячись на останній день Свята, після Свята, люди активно займались спортом, лаштували пікніки на галявинах, та просто гуляли.
Красивий ландшафт, аналогічні громадяни. Настільки, що аж фотографувати рука не піднімалась.
|
