10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Ще трохи поблукавши вулицями вийшли на площу, оточену типовими спорудами з трьох сторін. А вінчала це все копія фасадної стіни мечеті, з центральної площі.
Виявилось, що зі зворотної сторони до самого верху вели сходи. І звідти відкривався красивий вид майже на все місто.
Тільки зараз помітив, що в певних районах було по кілька бадгірів над кожною спорудою. А в інших, їх не було взагалі. Мабуть цим раніше відрізнялись заможні квартали від бідних. А можливо й зараз так.
Потім, старим містом ми пішли у напрямку центральної площі. На вулицях, ані душі. Зачинено все на 99,9 %. От сьогодні виторг у торговців контрабандним алкоголем.
Пройшовши через вимерлий базар, дістались центральної вулиці. Тут теж було безлюдно.
За кілька хвилин, проїжджало лиш декілька машин. Тільки безпосередньо на площі було трохи народу. І то, здебільшого це були підлітки, яким ще в силу віку не була доступна радість місцевих свят такого масштабу.
Якесь 1 січня о сьомій ранку. Різниця лиш в тому, що в нас в цей час, вже мало хто в змозі рухатись. А тут рух тільки починався, причому десь настільки у глибоких норах, щоб не дай Боже потрапити в поле зору владних очей.
В радіусі кількох кварталів від площі, працював лише один заклад, крамниця з солодощами.
Хлопці купували цукерки, а я нарешті насолоджувався офіційним курінням у суспільних місцях. Кожному своє задоволення.
Так ми і вирушили в зворотний шлях. На вулиці, що примикала безпосередньо до готелю, працювало кілька магазинів. Свята – святами, та хто ж подбає про туристів, що нудяться, як не самі стійкі торговці.
Спіймав себе на думці, що як не дивно, двох днів прибування в Язді, особисто мені, було цілком достатньо.
В дворику готелю, вже всі активно вечеряли. Серед вже знайомої молоді, з’явилось двоє нових людей. Само собою, то були Стен та Марі. Зараз тут мабуть зібралась добра половина іноземців, що на цей час перебували в Ірані.
Наші старі знайомі розповіли, що останні три дні подорожували малими оазисами. Ми їм порадили, що варто подивитись в Язді. На цьому і попрощались. Побажавши їм, як кажуть в одній спільноті: «Не цвяха, не пробки!», до самісінького Брюселя.
В нас було ще достатньо часу, щоб повечеряти, та не поспішаючи зібратись в дорогу.
Залишок часу, я вбивав перекачуванням фото.
За п'ятнадцять хвилин до призначеного часу, з’явилась Галина і сказала що вже замовила таксі.
На вулиці, за територію готелю, зустріли сумного баска, що повертався з міста.
Щоб на прощання підняти йому настрій хоч на секунду, я заволав голосно як тільки зміг: «Freedom of the Basques!».
Хлопець, перший раз за весь час, якось сумно посміхнувся.
Всю дорогу до автовокзалу, Рома розпитував мене, що то за такі баски, та чому їм треба свободи бажати.
Як зміг пояснив. Та він чи не вірив, що в сучасній Європі такі процеси мають місце. Чи насправді не розумів, що я йому розповідаю. Бо по колу задавав одні й ті ж питання.
Тоді, я йому назвав ключове слово: «Самовар!». Ромка засміявся, та пообіцяв, що буде частіше гуляти просторами вікіпедії.
По приїзду, намагаємось розрахуватись за таксі. Та Галина сказала, що то її святий обов’язок. Бо в цій країні жінки й так безправні. А це майже єдина можливість, в рамках шаріату, реалізувати свої права. Сказала, як відрізала.
Отака дивна метаморфоза іранського фемінізму.
До Тегерану майже сімсот кілометрів. Переїзд на таку відстань автобусом, хоч якою країною, то як побачення з Рамаданом. Ні пива випити – бо потім напрягаєш оточуючих регулярними зупинками, ні – покурити, бо місце суспільне. Ще тобі й лабуду якусь з телевізору постійно показують, від якої очей навіть подіти нікуди.
Галина, постійно та ретельно читала якісь зошити. Не хотів їй заважати, та все ж не витримав.
На моє питання, чи то самвидавний посібник починаючої мусульманської феміністки, чи остаточний курс зрілої шахідки, вона з посмішкою закрила своє кримінальне чтиво.
Як потім з’ясувалось, то були саме конспекти по юриспруденції. Баришня, отримувала вже третю вищу освіту в цій галузі. І зараз, в неї на носі була чергова сесія.
Та розуміючи мою цікавість до навколишнього середовища, вона пожертвувала своєю академічною ніччю.
Так розпочалось чергове інтерв’ю. Без перекладача! Та ще й з тою людиною, що як свій світ буття, так і мій, знала доволі досконало.
Якраз з освіти і почали. Виявилось, що отримати в Ірані вищу освіту доволі складно. А для бідних верств населення, за рідким виключенням, взагалі не реально.
І справа не стільки в грошах, скільки в часі. Бо щоб поступити до ВУЗу, останні три роки школи треба сидіти за підручниками практично цілодобово.
На щось інше, часу не буде. Тому паралельно працювати, просто не не можливо.
Поступити за хабар, та потім тим же методом здавати сесії, теж не реально. І це не дивлячись на повальну корупцію в країні.
Чому суцільна схема не працювала саме в цій сфері, навіть для Галини, частково являлось парадоксальною загадкою.
Це явище можна було пояснити тільки віковими традиціями, що знаходяться в не політичної площини. Щоправда Галина підкреслила, що заробітна платня у викладацького складу доволі достойна.
В силу цих обставин, студент в Ірані – це доволі почесне звання.
І вона ні разу не бачила тут студента йолопа. Бо це просто не можливо! Навіть варіації на тему суспільної роботи чи спорту, не являлись виправданням для перебування подібних в стінах навчальних закладів країни.
Відповідно, саме місцевий диплом, в Ірані і не тільки, цінується більше ніж будь який інший. Та й по офіційним показникам, іранська освіта впевнено конкурує з англійською та американською.
До речі, саме з цієї причини Галина свою третю освіту, після двох російських, здобуває саме на Батьківщині.
Також розповіла, що про місцевих, отримавших диплом в СРСР, чи на бувших його просторах, тут складаються анекдоти. По типу, як у нас про чукчів.
Сама, в свій час потрапила в Росію, саме з фінансових причин. Знання були, а грошей в батьків обмаль. А тут державна програма по обміну, з повним фінансуванням.
А вже на місці, вільне життя затягло. Повернення відтягувала до останнього. Настільки, що ще один ВУЗ закінчила. Та все одно, прийшлося повернулась до реалій. І тепер, практично все з самого початку.
Власної родини вже мабуть ніколи не буде. А перед очима, все життя лише конспекти.
В той же час, може то й на краще. Бо багато її однокласниць за час навчання вдома, потрапили під граблі «аморалки». В шаріатському її розумінні.
Наприклад, на останньому курсі, хлопець затримується у дівчини довше ніж потрібно. Чи вони над дипломною роботою працюють, чи вже практично разом живуть. Їхнім сусідам, то мало важливо. Ті, просто повідомляють куди треба.
Вирок простий, як будівельний кран. Неможливість отримання вищої освіти, та займання посади середньої ланки і вище. Довічно.
І потім їхні батьки, з обох сторін, завалюють всі інстанції листами, що їхні діти от-от збирались одружитись, щойно отримають дипломи. Довічно!
Лишається лише одне - еміграція.
Тому, прожити повноцінне студентське життя як таке. З вечірками, алкоголем та міні спідницями, краще було десь в іншому місці.
Зауважив, що складно уявляю її в подібному русі. Посміхнувшись, Галина відповіла, що в неї на той час був цілий гардероб таких міні, що аж гай шумів та прихильників юрби.
І це говорила ще красива жінка, яку я протягом двох діб спостерігав в суто мусульманському вбранні. Причому, класичному – прикласичному. Тобто, тільки пальці рук та обличчя. І ніяких локонів з під хіджабу.
З цього приводу, Галина сказала, що це суцільна омана для всіх європейців думати так. Бо якщо місцевих жінок вдягли в паранджі, то це не значить, що їхня фізіологія притерпіла великих змін. А скоріше навпаки, цей процес, її загострив.
І якби зараз дозволили вдягатись на власний розсуд, то сотні жінок вибігло б на вулиці просто оголеними. І вона в першу чергу.
Так плавно, ми від освіти перейшли до проблеми бл...ва в шаріатській спільноті.
Я, ще колись давно читав, що чим більш закутанішим в одяг, суспільство виглядає зовні. Тим розкутішими є його підпільні сексуальні реалії.
Та щоб на стільки! Виявилось, масштаби цього явища тут такі, що тітки з київської об’їзної, просто поодинокі Терези для стражденних.
Хоча Галина підтвердила, що проституції як масового явища, в країні не існує. Існують суто бартерні відносини. Бо близько 80% чоловічого населення, опіумні наркомани.
Так як занадто дорогий контрабандний алкоголь, не всі можуть собі дозволити.
Потім, ми ще довго розмовляли про війну, ціни на нерухомість, майбутнє країни та інші дрібниці. Бо в порівнянні з тим, що тут відбувалось на сьогодні – то справді дрібниці.
Ідеальне місце для тих, хто мріє про жорстку владну руку.
За розмовою, якісь сімсот кілометрів, сплинули доволі швидко. Вже ранок, і ми знову в Тегерані.
День 12.
Куди саме їхати до узбережжя, ніхто з нас уяви не мав. Галина порадила якесь місто, та допомогла придбати туди квитки. Так і попрощались.
До чергового переїзду, в нас було близько двох годин вільного часу. Цього цілком вистачило, щоб не поспішаючи поснідати.
Мало вірилось, що вже завтра ввечері можна буде летіти додому.
Потім, була дорога. Нічого такого. Типові кримські гірські пейзажі за вікном.
Позаду сиділо четверо хлопців. Вже як обізнаний, після нічної лекції, я з пів погляду поставив діагноз – Студенти!.
Ті, завели розмову, бо їм били в очі сонячні промені скрізь вікно, до якого я прилинув спостерігаючи місцевість. Потім вони зацікавились, як в нас вдома називають місцеві бандани, що були на нас вдягнені. Слово «арафатка» їх повеселило.
|
