10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Загалом, Язд доволі дивне місто. Тут Троєщина та Хрещатик, то один і той самий район.
Причому Хрещатик, оточений Троєщеною з усіх боків, впритул.
А вже тільки потім, десь далеко існує Оболонь. В усіх її різко соціальних проявах.
На дах піднялась молода вродлива жінка. Вона, на підносі всім принесла чай.
Женя, після серії моїх лекцій, на тему: «Хто бере на себе відповідальність – той і платить по рахункам!», вже трохи підв’язав з істериками.
Тому, просто подивися на мене натякаючим поглядом. Мовляв: «Я, пам’ятаю хто платить!»
Сам по собі, чоловік виглядав настільки доброзичливо, що аж солом’яний бриль носив. Потім, він голосно свиснув. І вмить до нього злетілась купа голубів. Він їх пестив, годував та поїв з роту. Те саме, робили його маленькі син з дочкою.
Отака «Любовь и голуби», на іранський манер.
Ми там перебували з півгодини. Потім почали прощатись. Жнея, дивиться на мене питливим поглядом. Кажу, щоб дав п’ять туманів. Але хазяїн подвір’я відмовляється брати.
У іранців з цього приводу існує чітка схема, вироблена тисячоліттями. Вона спрощує життя всім. Перший раз, запропонованому – відмовляються через ввічливість. Другий раз – є істиною. Відповідно, третя пропозиція – звучить як образа.
Почувши відмову двічі, ми подякували, попрощались, та пішли своїми лабіринтами далі.
Блукаємо в напрямку готелю, бо вже зголодніли.
Маша, дивна особа. Вона намагається бути реготушкою, сарафаном – дівкою.
Та періодично, впадає в меланхолічний стан. До подорожей вона прибігла лише два роки тому. Але за цей час, обкатала вже достатньо.
І відчувається, що то не просто так. Тому сама й подорожує. Каже, що головна її ціль – знайти напарника для подальших мандрів.
Готель. Хлопці ще насолоджувались місцевою кухнею. Особисто, мені її вистачило в Хурі. Тому, не хотів псувати враження.
Яєчня, місцевий хліб та аналогічне пиво. І я, щасливий.
З вивченої інформації, приходимо до висновку, що треба їхати на капище зароастрійців.
Воно в 15 км. від міста. Але скільки того життя? Викликаємо машину. Двадцять хвилин руху, і ми на місці.
Сама місцевість, нагадує розташування пірамід в Гізі. Святиня, що оточена приміськими кварталами. Які невдовзі, можуть просто мовчки її проковтнути. Тут це місце так і зветься, «Башти мовчання».
На скелястих пагорбах, по башті. Раніше, їх було більше. Тепер лише дві.
Виходимо з таксі. Сонце вже сідає. А хочеться бачити захід світила, тільки з даху.
Це вже в мене, суто іранська параноя.
Далі відповідно проголошую дитячу гру: «Хто перший!?».
Ромка оленем опиняється на вежі. А там, і ми з Женькою підтягнулись потроху.
Тут відбувались похоронні обряди. Піднявши мерця до гори, його лишали птахам на розсуд. Залишки потім скидали у яму, що посередині башти.
Ця традиція була живою ще до кінця вісімдесятих років, ХХ ст.
Загалом, такий ритуал погребіння властивий багатьом народам. Як правило тим, що живуть в гірській скелястій місцевості де мало дерев. Тобто, не закопати, не спалити.
В високогірному Тибеті так людей ховають і сьогодні. Щоправда до залишків там відносяться більш трепетно. Їх не викидають, а перетирають у своєрідне борошно, яке потім використовують у вигляді харчових добавок.
Отака безвідходна смерть.
У підніжжя збереглось з десяток житлових та господарських споруд. А також, храм.
За іронією долі, до цього залишку поселення, тепер примикало сучасне кладовище.
Пробувши на башті близько години, вже затемна спустилися вниз.
В цей час доби, було незвичним опинитись поміж будинків древніх зароастрійців.
От виросту, і таки куплю гарний фотоапарат!
Спіймавши машину, доїхали до центру.
Тут вже панувала типова східна ніч в усіх її активних проявах. Всі кудись їхали, щось купували та продавали.
В старому місті так само безлюдно як і в день. Рідкісні перехожі поглядають на нас з хижою цікавістю.
В цілому, що до криміналу в Ірані. Вдень, в людних місцях безпечно скрізь. Чого не можна було сказати про нічні, віддалені від людських очей закутки.
І нас про це попереджали не раз.
Причому злочинність тут могла приймати доволі своєрідні форми. Розповідали що з рік тому, четверо місцевих, підстерегли австрійську родину, чоловіка з дружиною і двома дітьми, восьми та дванадцяти років. Що гуляли в безлюдному парку.
Так от ті місцеві, довго гвалтували всю родину.
Їх потім швидко знайшли. Бо один з них, там же загубив телефон.
Вийшовши на центральну вулицю, ми пішли в напрямку готелю.
Там було затишшя. Женя, відразу пішов спати. Ми з Ромою, ще трохи пройшлись центральною вулицею в напрямку пива. І потім теж розійшлись по номерам.
День 11.
Під час сніданку зустрічаємо Галину. Домовляємось зустрітись о восьмій вечора, щоб разом їхати на вокзал.
Маша, перебуває в своєму відчуженому стані. Кудись іти відмовляється, пославшись на особисті плани.
Вирушаємо втрьох, гуляти іншою частиною міста.
Прямо напроти готелю знаходиться мечеть. Прочитав в і-неті, що її мінарети самі високі в Ірані.
Я ще вчора помітив, що їх видно практично з любої точки міста. Сюди ми ще не ходили, тому напрямок руху був очевидним.
Перед фасадом мечеті, невелика площа з купою сувенірних крамниць.
Примусити звертати увагу на сувеніри, особисто мене, можна єдиним способом. Лишити стояти чекати, поки всі інші пішли їх купувати. Тоді нічого іншого не лишається, як від нудьги почати заглядати навколо.
Не то що б я такий завзятий антисувенірщик. То завжди варто глянути, але без зациклень на тій справі. Просто пробігтись по якомусь торговому ряду, щоб зрозуміти, чим дихає певний регіон планети, в цьому напрямку.
Але не ходити годинами в пошуку магнітику чи футболки, з написом: «I LOVE IRAN!».
Та ще щоб там була зображена, така маленька атомна бомбочка в стані ембріону. Ну для колориту, в силу іміджу. Бо що ж ще пересічний землянин знає про цю країну.
Я не відношу сюди етнічні базари, блошині ринки та антикварні крамниці. Але навіть там,
працює вислів: «Яке йшло, таке і знайшло».
До сих пір не розумію, чому за мою бутність в Лондоні, я не придбав на подібному ринку повну збірку оригінальних платівок «The Beatles». Я ж про неї мріяв з дванадцяти років, по той момент. Ціна питання була якоюсь смішною, типу 120$.
Зате я тоді притбав, пивний кухоль ірландського пожежника тридцятих років, в подарунок приятелю. І не менш безглуздий швейцарський годинник початку ХХ ст., для подружки.
Тому, не дуже я люблю ці заходи. Бо починаєш себе відчувати тим, ким є насправді. А подорожуєш то насправді, щоб від того відчуття втекти.
І от. Стою, чекаю, заглядаю.
Підбігає Рома, з широкими очима, емоційно вимовляє: «Олег! Ты представляешь, эти лохи там наши самовары продают! Мало того, они ещё и утверждают, что они их и придумали!».
Ну от як пояснити цьому створінню імперської раси, що саме перси його й винайшли.
І саме слово, «самовар», як і багато інших, суто перського походження.
Та й ведмеді, не тільки територією РФ гуляють. А варіації з балалайкою, та класичне: «Баня, водка, гармонь и лосось», ніяк не може бути саме російським винаходом.
А може бути, лиш запозиченим символом держави. Як і сам російський прапор.
АК – єдиний винахід, що є суто російським. І це - безумовний вагомий аргумент.
Вислухавши мою тираду, Рома, лиш вимовив: «Ладно. К самоварам не пойдём. Пойдём, я тебе коврики под мышку покажу. Они в виде персидських ковров. А вечером, схожу в википедию».
Я, як думав, з сувенірами тут можна не морочитись з простої причини. Асоціація така, Іран – східні солодощі. Закуповую їх при відльоті з країни. Все.
Але килимки під мишку, в вигляді перського килима, мені сподобались. Спрацював синдром пивного кухля.
Далі, ми пішли до мечеті. Гарно було в середині. Така собі демократія мусульманства, в усіх її проявах.
Згадав. Вчора вночі, блукаючи старим містом, натрапили на старий храм. Хтось, я не знаю хто він, покликав нас в середину. Ми, прийняли запрошення. Крім нього, там був ще якийсь чоловік.
Вони, запитали звідки ми. А потім сказавши, що всім людям важливо побути з Богом на одинці, не залежно від віри, вони кудись пішли.
Я, до цього ніколи не був в мечеті один. І тих людей, більше не бачив, нажаль.
Так от в цьому храмі, панувала подібна атмосфера. Не дивлячись на те, що ми тут були далеко не самі.
Побувши там певний час, ми пройшли скрізь двір мечеті. І вийшли знов до старого міста.
З цієї сторони, воно було трохи іншим.
Більше широких вулиць. Масивні історичні будівлі, музеї. І навіть площі.
Наприклад, тут знаходилась споруда, що була збудована за Македонського, після взяття міста. В той час, вона слугувала в’язницею для неслухняних місцевих.
Серед цього всього дивно виглядав дитячий майданчик з бетонними столами для пін-понгу. Хоча судячи з графіті на масивному паркані, десь тут ще загубилась і школа.
|
