10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Виявилось, що саме ця дорога, є одною з головних артерій, в сполученні між Афганістаном та Іраком.
Нам принесли фініки, показали де поповнити запаси води. Фотографувати не наважуюсь.
Хоча, було що. Спочатку в наручниках привели молодого чоловіка, слідом ведучи його дружину з малою дитиною. Наскільки я зрозумів, вони біженці з Афгану. Допит відбувався в споруді, що поряд. Відкриті вікна. Ціле кіно можна було відзняти.
Потім, зупинили машину з трьома чоловіками. Розібрали її майже повністю, хіба що в шини не зазирнули. Щось шукали. Наскільки я зрозумів фразу офіцера, що керував тим процесом, та потім підійшов до нас. Що від цих етнічних афганців, всього можна чекати.
Потім проїхала родина Абдули. Вони зупинились. Ще раз подяки. Ще раз прощання.
Черговий раз намагаюсь пояснити, черговому офіцеру, що нам все одно на чому їхати.
Продивившись серію моїх доволі насичених жестами мініатюр, той таки зрозумів про що йдеться мова. І сказав, що мені, треба було відразу поставити їм ціль саме в такій манері.
Вже за кілька хвилин, юрба майже рідних вояків, підвела до нас водія щойно зупиненої фури. Всі вони, штовхали його, давали шолобанів, типу по дружньому.
Той ніяк, не розумів що відбувається. Та чому до його особистості стільки уваги проявляється, одночасно зі сторони як внутрішніх, так і зовнішніх органів. А коли побачив нас, то мабуть взагалі почав про себе «За упокой», промовляти.
Розмовляючий офіцер, як зміг пояснив, що цій фурі трохи в іншу сторону, але приблизно в нашому напрямку. І водій, повинен нас довезти до наступного блок посту.
Також він дав записку для свого колеги, що несе вахту зараз саме там. Сказавши, що також попередить його по рації. Той допоможе. А звідти до Язду, рукою подати.
Подякували, попрощались. Черговий магнітик знову стався в нагоді.
Підходячи до фури, побачив на її платформі велетенський куб, певної породи. Отакий мармуровий день!
Хлопці, вмостились на спальному місці, позаду. А я, поряд з водієм. Той, потроху відходячи від стресу, частково ожив лише через кілька десятків кілометрів.
Бо тоді, він безкінечно почав пропонувати чай, цигарки, та перегляд гуморних відео сюжетів з власного телефону.
Намагаюсь щось фотографувати з кабіни. Водій, відразу гальмує. Та намагається майже екскурсію провести, біля чергового об’єкту моєї уваги.
Закинувши ту дурну справу, їду як порядний.
Так і досягли точки «Б». Женя питає, чи треба дати йому грошей. Кажу, що краще не треба провокацій. Бо людина, тільки отямилась.
Щойно ми зійшли, фура розвертається та їде в зворотному напрямку. Водій, ще довго сигналить від щастя, що нас врешті здихався.
Автостоп по іранські! Теж треба...
На черговому блок пості, не настільки мілітаризованому як попередній, офіцер сказав, що як тільки буде потрібний автобус, нам дадуть знати. Чекати не більш, як півгодини. Бо їх тут катається аж занадто багато.
Так і відбулось. І вже за кілька годин, ми в Язді. Таксі до запланованого готелю. Сон.
День 10.
Встигаємо відіспатись до закінчення сніданку. За столиками, крім місцевих, гурт європейців та хлопчина з Китаю.
Загалом, готель що по дизайну, що по духу, справляє враження вільної території для іноземців, з вивіреним форматом. Та аналогічним персоналом.
З даху, теж було на що глянути. Тобто, Хур-Хуром, тільки масштаби, ні Хура собі!
Знайомимось з європейцями. Двоє дівчат зі Швеції, років по двадцять п’ять. Двоє німців, такого ж віку. Та одинокий баск, з сумними очима.
Видно що у шведок аж занадто теплі стосунки з одним із адміністраторів. Обидві сторони того ну аж ніяк не приховують.
З іншої сторони, Іран – ідеальна країна для жіночого секс туризму. Місцеві чоловіки тут, ніфіга не балувані. Тому на відміну від їхніх колег в Еміратах чи Індії, їм ще й плати не треба.
На нашу російську мову, підійшла місцева жінка років сорока п’яти.
Привіталась, сказала що звати її Галина. Просто хоче поговорити. Її російська дуже добра, майже без акценту.
Вона вчилась в Росії. Потім, ще довго там жила.
Дізнавшись, що завтра чи післязавтра, ми збираємось рухатись в сторону Каспійського узбережжя, порадила вже зараз вирішити питання з квитками.
Останній день Рамадану. А з завтрашнього дня, три дні святкування, закінчення Рамадану.
В ці дні мало що працює. Всі їдуть один до одного в гості. Ключова фраза: «Всі їдуть!».
Їй теж треба було завтра їхати в тому напрямку. Вирішуємо діяти разом. Галина обдзвонює всі каси, в спробі забронювати квитки.
На потяг вже немає нічого. На автобус, лишилось кілька місць. В терміновому порядку, вони вдвох з Женьою, їдуть до кас автовокзалу.
Ми з Ромою, чекаючи їхнього повернення, перекочовуємо на подушки. В цьому затишному готельному дворику, люди все зробили для людей. Виходимо на зв'язок з рідними.
Підбігла дівчина, волаючи, що на кінець то вона почула рідну мову. Це була та сама Маша, про яку ще в Ісфахані, нам розповідав Саїд.
Поки ми розмовляємо, повертається Женя, з квитками до Тегерану, на завтрашній вечір.
Йдемо разом гуляти містом. Маша тут вже четвертий день, тому більш менш орієнтується куди треба йти та що варте уваги.
Відразу потрапляємо на порівняно сучасну торгову вулицю. Хоча й над нею височіють старі споруди. Кілька мечетей, та місцевий Біг Бен.
Маша пояснює, що це ми рухаємось у напрямку центральної площі. Людей на вулиці не багато. Транспорту теж. Але ж іще не вечір.
До речі, з приводу транспорту. Ще до революції, французи встигли побудувати в Ірані, виробничу лінію «PEUGEOT». Далі з країною відбулось, те що відбулось. А завод функціонує і зараз.
Відповідно 90% легкових машин, на дорогах, саме цієї фірми. В основному, це доволі підгулявші автівки. Але трапляються й останні моделі. А іноді можна побачити такі екземпляри, що мабуть колекціонери позаздрили б їх власникам.
Перед самою площею знаходилась кондитерська. Всередині було доволі жваво.
Заходимо подивитись. Один з працівників, побачивши нас, відразу запросив до окремого вікна для дегустації.
Дуже не звичні на смак тістечка та цукерки, з доволі оригінальним дизайном. І все це по доволі лояльним цінам.
Нажаль не купили відразу. Вилетіло з голови, що завтра початок триденного кінця Свята.
З одної сторони площі, мечеть ХV ст. З доволі незвичним фасадом. Його прикрашали арки, побудовані в три яруси.
На протилежній стороні, музей води. А в центрі, фонтан зі скульптурною композицією, теж зі з водним змістом..
Потім Маша запропонувала пройтись вулицями старого міста.
Виявилось, що достатньо звернути з проїзних вулиць в любу арку, і автоматично опиняєшся в старому місті. І воно скрізь.
Ніякого поступового переходу. Кілька кроків і ти в іншій епосі.
Відразу привертали увагу надбудови циліндричної та прямокутної форми. Придаючи місту доволі колоритного вигляду. А служать вони для охолодження повітря в будинках, та води в резервуарах.
З’ясувалось, що ці древні кондиціонери, звуться - бадгіри.
В середині них знаходяться так звані вітряні пастки. Потім те повітря правильно направляється та розприділяється. І всі мерзнуть, і всі щасливі!
Та ж зрошувальна система, тільки на повітряний манер. Мало того, бадгіри до сих пір виконуюсь свої функції.
Лиш тільки занурились в старі квартали, як над одними з дверей, побачили незвичну вивіску з зображенням силача. Заходимо в середину. Так і є, древня «качалка».
Зійшовши по сходам, опиняємось в круглому приміщенні з високими стелями, в центрі якого знаходиться своєрідний також круглий, ринг.
По його периметру розставлені місцеві гирі різного калібру. Ці снаряди не мають нічого спільного з європейськими гирями. Ні по формі, ні по змісту.
Дерев’яні конусоподібні колоди, з ручкою зверху. Причому ручка являє собою, просто звужену верхівку конусу.
Якщо підняти над головою таку колоду, а потім обертати її навколо себе, то в цьому процесі задіється максимальна кількість м’язів.
Все просто, як система бадгірів. До речі, в приміщенні насправді було прохолодно.
На стінах висіли фотографії чемпіонів, картини з зображенням тренувального процесу. Та фотографії політичних лідерів. Без них в цій справі, нікуди.
Поверхом нижче, по колу були розташовані невеликі індивідуальні роздягальні. Не дивлячись на їх розміри, в середині теж не жарко.
На самому дні будівлі, резервуар з водою.
От звідки ростуть накачані ноги у древньої перської мудрості: «Лиш повітря та вода – наші друзі. Таки да!».
Продовжуємо бродити старим містом. Декотрі вулиці були аж занадто древніми. Інші, доволі умовно, бо вже кілька разів перебудовувались.
Глиняні вузькі лабіринти з низькими арками, межували з цегляними та більш широкими.
Забрели в такі глиняні хащі, що мені вже подобається. Потім зверху пролунав чийсь голос. Задравши голови, спостерігаємо як якийсь чоловік щось активно нам жестикулює з даху. Перша думка, що він не бажає нас тут спостерігати. Даю зрозуміти, не питання, ми не будемо порушувати Ваш спокій і йдемо далі.
Той посміхається, та махає в свою сторону. Мабуть, кличе зайти до нього.
За хвилину, він вже відчиняв хвіртку свого подвір’я. Піднімаємось за ним по сходам на дах. Чоловік показує жестами, що звідси зручніше робити фото.
Озирнувшись, погоджуємося. Та от спробуй зрозумій тих східняків. Чи то якийсь розвод, чи хоче щоб йому грошей дали, чи просто він така добра людина?
Намагаюсь про це не думати, а просто споглядати простори.
|
