10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
День 9.
Прокидаюсь в головній кімнаті. Голова відчуває себе нормально, а не як звично, після місцевої безалкоголки. Перша думка про те, що то я, вже досвідчений алкоголік. А як же той малий прокидається, перед тим як в школу треба рухатись?
Піднімаюсь на дах. Рома вже там. Вдруге фотографуємо те, що думали вже ніколи не побачимо.
Потроху прокинулись всі інші. Поновлюю знайомство. Його ім’я, я так і не запам’ятав. Тому хай буде, Пєтруха.
А от вона, Фіфі! Це єдине з усіх імен, що я зміг запам’ятати перебуваючи в Ірані.
Легкий сніданок.
Теоретично, зараз треба було їхати на Хур, і стартувати далі. Але чомусь ніхто нікуди не поспішав.
Фіфі, грала з хлопцями в якусь гру. Якої навчила їх вночі.
Дошка, фішки, кубики. Вони там щось совали, та потім голосно раділи власним здобуткам.
Раз така справа. То, я також не маю ніякого бажання прискорювати хід подій. Тим більше, що пиво в мене ще є. Поїдемо, коли поїдемо.
Починаємо з Пєтрухою грати в нарди. На моє здивування, тут ніхто поняття не має, що крім коротких, існують ще довгі нарди.
А вони ж, народились в Персії. Мабуть, то суто слов’янське тюремне збочення.
Навчив тому збоченню Пєтруху. Той підтвердив, що по любому, збочення.
Граємо на цигарки, в короткі. Паралельно розмовляючи за життя.
До речі, Пєтруха з Фіфі, зовні нагадували класичну варіацію, Красуня та Чудовисько.
Вона – тендітна, білолиця, завжди всміхнена. Коротке, фарбоване руде волосся.
Він – кріпкий, з суворим поглядом. Наголо брита голова. Знання англійської.
На питання, що до азартних ігор, відповіли що за останній час в країні відбулось багато послаблень. І не то щоб послаблень, просто є речі, на які влади не вистачає.
Сюди ж, можна віднести і зовнішній вигляд жінок. По закону, вони повинні носити хітжаб так, щоб з під нього не виглядало жодної волосинки.
А що ми бачимо на вулицях? Молоді дівчата, та навіть жінки, використовують його суто як формальну прозору накидку. Таке собі парео, скрізь яке видно новомодну зачіску.
Пєтруха чітко пояснив, що то не є запланований урядом хід, в напрямку частково світського суспільства. А неспроможність влади стримувати певні процеси.
А якщо хтось потрапляє на гачок, до певних структур, то згадають і нарди вдома, і зачіску модну.
Потім говорили про різні економічні речі. Був відверто здивований, що по цінам на нерухомість і не тільки, Тегеран – то та сама Москва. Що правда, коли мешкаєш в певній соціальній площині. Та й заробітки там відповідні. Лікар чи адвокат, отримує стільки ж, як і в США.
Все ж, настала пора прощатись.
Ми вирушили до Хуру. Судячи з напрямку руху, Абдула вирішив ще щось показати.
Чи просто тягнув час, щоб лишити нас ще на добу.
Вже звичний пейзаж за вікном. Все що могли, за дві доби побачили.
Якась промисловість, з права по борту. На запитання, що то є? Абдула, різко звертає з дороги в тому напрямку. Каже, що теорію знає, але сам ніколи не бачив.
А враховуючи нашу присутність, зараз буде можливість помацати то руками.
І нам нові враження, і йому новий об’єкт для бізнесу.
Мармуровий кар’єр.
Зв’язки, гроші, везіння. І за сезон, мільйон зелених чистого прибутку.
Але можна й на вкладені попасти. Ризик в цій справі, неможливо виміряти в відсотках.
Більшість пагорбів навколо, були саме з потрібної породи.
Але наскільки вона виявиться крихкою, чи тривкою, можливо було зрозуміти лиш розпочавши процес. Як і в багатьох справах, вирішальну річ грала, структура.
На дорогах доволі часто можна було спостерігати фури, що на платформах везли один єдиний великий куб, того білого каменю. От розмір саме в стільки карат і цінувався. Все інше, повз касу.
Як завжди о цій порі дня, на території безлюдно. Під’їхали до невеликої споруди.
Ми, вийшли з машини. З будиночка висипала юрба чоловіків. Серед них вирізнявся той, хто є хазяїном кар’єру.
Абдула, звернувся до нього. Зміст монологу був чітко зрозумілий.
В тебе свій бізнес, в мене свій. Ти добуваєш, я демонструю. Сподобається цим, приїдуть інші. Вони задоволені, і ми при копійці. От перша партія пробників.
Як людина ділова, хазяїн дав згоду. Та надав провідника.
Провідник, молодий хлопець китайської зовнішності. Як виявилось, гастарбайтер з Афганістану.
Він чітко пояснив зміст виробництва. Всю чорну роботу, виконує велика техніка. Коли все розгребли, та надибали те що треба, в бій йде коробка, розміром зі зварювальний апарат старого взірця.
В просвердлені вертикально та горизонтально шурфи, протягується струна. І далі, лєйся пєсня! Так воно і пиляється, як по нотам.
Вітер тут гуляв, що аж з ніг валив. Женіна кепка, з того приводу, полетіла кудись на дно.
Їдемо далі. Абдула, пропонує заїхати ще до одного поселення. Каже, що буде гарно. Особливо, після кар’єру.
Так. П’ять хат, оточених залишками кріпосної стіни невідомих часів, з вольєром для страусів в центрі, ще та скульптурна композиція.
Та не все на цьому доісторичному просторі захопили страуси. Була тут ще одна споруда, до якої і повів нас Абдула.
Виявилось, що таки термальне джерело. Місцеві гопники, пошкодили цей храм чистоти своїми залишками, в вигляді фарби на стінах. Добре, що вода проточна.
Гаряча вода в спеку, в пустелі. Оце, моя стихія! Це не якийсь банальний басейн, з холодною водою, коли про нього тільки й мрієш, а він є.
Повалявшись в тій стихії з півгодини, таки поїхали на Хур.
Нас зустрічала вже майже рідна, площа Сісьок.
До речі, поки далеко ще не заїхав, згадав. З Пєтрухою та Фіфі, ще встигли поговорити про перську мову. Виявилось, що в нас майже ідентична вимова. Любе їхнє слово, ми з першого разу вимовляли практично без акценту. Так само їм, доволі просто давались слов’янські слова, чи навіть цілі речення.
Відповідно, при гарній пам’яті, розмовною формою мови, можна було оволодіти доволі швидко. Якісь пів року перебування у певному середовищі, і ти носій. Тим більше, що багато слів, та мабуть і саму структуру, слов’яни запозичили саме у персів.
Свідомо не вживаю термін «фарсі». Бо як мені потім пояснили, він не є вірним. Країна – Персія, народ – перси. Відповідно мова – парсі.
А «фарсі», з’явилось в силу неспроможності завойовників – арабів, вимовляти літеру «П».
Такі собі історичні, «фифекти фікциі».
По приїзду. Так, через магазин. Де мене вже не питали, що саме треба, і в якій кількості.
Відразу подався на дах. Останній раз, можливо по новому, глянути на оазис Хур.
Доки очікували пізній обід, Абдула притяг доволі об’ємну папку з файлами. То виявилась, «Книга подяк», від всіх хто тут перебував.
Географія відвідувачів цієї хати, була доволі широкою. Від тегеранської молоді, до канадійців та австралійців. Кілька написів було і на російській мові. Що до українців, Абдула відповів, що я перший.
Доки готувалась незапланована трапеза, а ми писали відгуки, пора настала доволі пізня.
Абдула, запропонував лишитися до ранку. Не в бізнес, а в дружбу. Тобто - безвоздмєздно!
Від нього навіть не очікував.
Він пояснив, що в останній день Свята, та ще й затемна, добратись хоч куди, буде доволі складно. Тим більше, вся його родина, сьогодні на кілька днів їде в гості. Ціла купа вільних хат! І Пєтруха з Фіфі, ще будуть тут. І ми всі, вже такі рідні.
Але ми вже налаштувались рухатись. Особисто я, вже почав нудьгувати від такої кількості зайвого комфорту. Хотілось в ніч, в життя. Якось, кудись та доїдемо.
Останнє застілля на долівці гостинної іранської родини.
В гості до Абдули завітала місцева пара з сином, що був віком трохи меншим за малого.
В процесі спілкування виявилось, що юна іранська спільнота чоловічої статі, крім вольнощів що до безмежного вживання пива, ще на рівних з дорослими диміла кальяном.
Прощання. І зі словами: «Crazy people!», Абдула повіз нас на трасу.
Невдовзі зупинився рейсовий автобус. Водій пояснив, що в потрібному напрямку провезе нас лише 100 км. От і добре! Дякуємо Абдулі, та прощаємось мабуть назавжди.
А наступним пунктом призначення, було місто Язд. Теж в свій час, одна з бувших столиць Персії. Історичний та культурний мегаполіс.
Вже було темно, коли ми вийшли з автобусу безпосередньо на блок посту.
Не як в нас. Де халабуда, та максимум кілька міліціантів з ломаками навколо вештається.
А там, де кілька будівель з кулеметними гніздами на даху. А навколо вояки, у формі майже всіх родів військ.
Раніше, ми вже бачили таке на іранських дорогах. Та тут як в аниктоді, коли радять не плутати транзит з еміграцією.
Так от сюди, ми потрапили в тимчасову еміграцію.
Особисто мені, все це подобалось. Суцільна зміна декорацій. Тому настрій був авантюрно припіднятий.
Нас відразу оточили люди, вдягнені в стилі «мілітарі». Один з них, що доволі умовно знав мову потенційного ворога, задав стандартний набір питань. Звідки, як звати, рід занять?
Женя, бачачи що я на куражу, подивився на мене таким благаючим поглядом, в якому відразу читалось: «Пожалуйста! Не нужно твоего вот этого… Техас. Рабинович. Профессиональный шпион… Нас здесь могут не понять! »
Кажемо як є. Вояк відповів, що найближчий автобус буде не скоро. Намагаюсь пояснити йому, що то може бути не обов’язково автобус. А все що завгодно, що рухається в тому напрямку. Аби місце в салоні було.
На цій території, доволі складно пояснювати такі речі. Місцеві, відверто не розуміють, що я маю на увазі. Це при тому, що перед шлагбаумом, зупиняється кожна машина. Тому сидимо на бордюрі, ще зо дві години. Зате спостерігаючи повсякденне життя блок посту.
|
