10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Через якийсь час Абдула зупинив машину, показуючи на узбіччя.
Тут спокійнісінько росли та процвітали, карликові кавуни. Доки ламав голову, як передати їх розмір, тулячи поряд пачку цигарок. Абдула став на коліна, та прийняв позу, ніби кусає один з кавунів.
Сфотографувавши його з тим натюрмортом, сказав що якщо все ж доберусь додому, та почну писати репортаж. То завію ще один міф про іранців.
Бо як виявляється, вони всі поголовно, не тільки терористи-атомщики, а ще й такого зросту, що кавуни як насіння лузають.
Той довго сміявся. Потім сказав, що якщо в мене виникнуть ще подібні ідеї, то він з задоволенням попозує. Бо треба ж хоч якось, за ради майбутнього туризму, свій народ міфами піарити.
Спостерігаючи пустелю за вікном, яка тут була вже каменистою. Піймав себе на думці, що так я уявляю собі простори Арізони. Коли сказав про те Абдулі, той здивувався. Бо вважав, що помічає то лише він один.
Розповів, що раніше постійно тут зупиняв машину, щоб розповісти це іноземцям. Та дати можливість пофотографувати. Але кожного разу, на нього всі дивились з подивом, і він закинув ту дурну справу.
Мабуть всі вони, на відміну від нас з Абдулою, все ж були в Арізоні.
Так ми через магазин і доїхали додому.
Сестрі солодощі, брату пиво.
Він до речі, в свої дев’ять років, пив його на рівні зі мною. Причому офіційно.
Поки чекав хлопців з магазину, зробив кілька знімків центральної площі. Посеред неї височіло два древніх резервуари для зберігання води. Вони тут були мабуть не тільки самими древніми, а й самими масивними спорудами, після мечеті.
Зроблені в формі конусу. Тому в народі, площу так і називали, площа Сісьок.
Покуштувавши чергову порцію смачних блюд, знову кудись їдемо.
Абдула сказав, що хоче показати нам околиці Хуру. Також заїдемо на один з його родових маєтків, по материнській лінії. Той знаходиться у жахливому стані, але Абдула має ідею що до нього.
Відразу за оазисом був нагорнутий пагорб. На його верхівку вели сходи. Абдула пояснив, що тут з самого початку планували встановити пам’ятник загиблим воїнам.
Але чомусь обмежились оглядовим майданчиком.
Звідси дійсно відкривалась гарна панорама на оазис. Він був трохи більшим, ніж я собі уявляв. І навіть мав своєрідні спальні приозисники.
Потім ми приїхали до якоїсь дивної території. З одної сторони дороги був фісташковий сад. А з іншої, я спочатку взагалі не зрозумів, що це.
Тільки коли Абдула почав пояснювати, до мене почало доходити.
А пояснював він з таким запалом, що відразу стало зрозуміло. Мова йде про щось аж занадто наболіле, та святе.
Звертаючись, в першу чергу до мене, Абдула попросив запам’ятати кожне слово, що він зараз скаже. І обов’язково розповісти то всьому і-нету, по поверненні додому.
Зміст такий. Кілька років тому, якась державна структура, забажала щось будувати поблизу Хуру. І чомусь саме на території пальмового гаю.
Люди, що бояться тут навіть власної тіні, піднялись на захист тих дерев. Можна уявити, що то для них значило.
Хоча для європейців якісь аналогії як приклад, привести складно.
Гай відстояли.
Та потім вночі, все населення спостерігало, як палають ті фінікові пальми, не в змозі нічим заподіяти. Кожне дерево було щільно полите якоюсь горючою речовиною.
І відбувся одночасний підпал.
Що тут скажеш? «Спасибо лидерам Ирана - за президента, Ахмадинежада!».
Так рухаючись навколо Хуру, Абдула врешті решт, привіз нас до свого чергового родинного гнізда. В полі зору, не було жодного помешкання навколо.
На кам’яному плато, стояло кілька пристаркуватих споруд. Вони перебували в стані, що відповідав їхньому віку. Тобто, все аж занадто натуральне.
Сама місцевість виглядала доволі мальовничо. Ще й поряд невеликий пальмовий гай та гори. Щоправда, декотрі з дерев були попалені, на зразок тих, що ми бачили раніше. Але все ж перебували у вертикальному стані.
Абдула сказав, що це підступи місцевих наркоманів. І що це не смертельно, як і графіті, якими були розписані стіни споруд.
А ідея по відновленню цієї території, в нього була ще та. Влаштувати тут кібуц для іноземців. До речі, він використовував саме цей термін.
Тобто, нам же цікаво приїздити сюди та пізнавати новий Світ, в усіх його проявах. Ще й в етнічному середовищі, подалі від туристичних зон.
Відтепер, це можна робити безкоштовно! Приїздиш, будуєш, насолоджуєшся тим, що ти корисний. Ще й годують!
Я зауважив, що Абдула, генетично взяв саме гуманне від Гебельса та Бенгуріона.
Тому, знімаю перед його геномом, свою кіпу!
Той посміявшись, подякував за комплімент. І попросив, щоб по поверненні, я не подякував його батькові за сина, на такий манер. Бо той може вдіяти, по прикладу Тараса Бульби.
Університетська освіта – велика сила самозбереження!
Потім, ми знову кудись поїхали. Абдула пояснив, що везе нас туди, де можна покупатись і зустріти захід сонця.
Приїхали. Посеред родючої частини пустелі, був збудований такий собі доволі просторий басейн. В котрий стікалась вода з кількох зрошувальних систем. І далі розподілялась у потрібному напрямку.
Поряд знову якісь поодинокі руїни. На моє питання про походження цих споруд, Абдула черговий раз зневажливо махнув рукою, щоб я не морочився. Бо різного мотлоху, котрому менше двох тисяч років, тут на кожному кроці.
Потім, він з багажнику авто дістав рушницю зі снайперським прицілом. І запропонував постріляти.
Треба сказати, що в Абдули було слово паразит, «Crazy!». На різні питання, він інколи відповідав доволі ємко: «Crazy government!», «Crazy road!», «Crazy beer!» і т.п.
В ситуації з рушницею, він теж не був багатослівним. «Crazy brother!».
Відразу пропоную наступний піар хід на благо іміджу іранського народу. Сюжет простий як «Старий заповіт». «Правильний іранець, карає москаля!».
Росіяни насторожились, Абдула зацікавився.
Як можу пояснюю всім присутнім, що москаль – це з часом трансформоване поняття.
Якщо раніше під ним мався на увазі мешканець Московії.
То зараз, воно має більш глобальне значення. І ніяким чином не відноситься до росіян, як таких. Бо вони є прости громадянами РФ,
А отже, москаль – це така істота, що мешкаючи на певній території, зневажає або ненавидить традиції, мову та культуру тої самої території. Навіть за умови, що воно там народилось.
Воно є скрізь, і в кожній країні. Від Камчатки до Аляски. Але найбільшої епідемії це явище набуло там, де живу зараз я.
Абдула, відверто прозрів. І сказав, що це мабуть єдина проблема, якої немає в його країні. Відверто поспівчувавши мені, завірив що теж ненавидить москалів. І відповідно готовий до любої фото сесії, присвяченій цій тематиці.
Росіяни теж повеселішали, дізнавшись що з москалів їх викреслили вже як років сто.
З тої радості, Рома викликався грати роль москаля.
Після кари, методом розстрілу, він був відпущений купатися на волю. В результаті фото сесії, нажаль жоден реальний москаль не постраждав.
Вода, як для мене, була крижаною. Тому, я купатись не поліз. А фотографував захід сонця.
Ще не сильний вітер. Розпечений диск, що котився за горизонт. І цілий басейн холодної води. Що ще треба для щастя, в пустелі.
Так ми і вирушили назад. Попросив Абдулу, щоб він по можливості, рухався іншим маршрутом.
Відразу натикаємось на закинуте поселення. Прошу зупинитись. Швидко біжимо з Ромою фотографувати. Треба встигнути, бо сонця вже нема
По поверненні, Абдула розповів, що жити цим давно покинутим руїнам лишилось не більше двох місяців. Бо цю територію викупив соляний завод. І невдовзі, все що навкруги буде затоплено.
Каже, що навіть уявити не може скільки років тим хатам. Та й археологів тут ніколи ніхто не бачив. Тому можливо наші фото, будуть єдиною та останньою про них згадкою. Бо місцеві, на такі речі не витрачали ані фото плівки, ані фото пам’яті.
На запитання про найближчі плани, Абдула відповів, що в останню ніч, на нас чекає сюрприз. У вигляді справжнього контрабандного алкоголю та азартних ігор.
«От вона, підстава!» - подумав би Штірліц.
«Помирати – то вже в алкоголі та азарті!» - подумав сам собі.
Вечеря. Дай Боже Аллах! Здоров’я та щастя тим тіточкам! А саме, мамі та сестрі, Абдули.
Ну і малому, за товариство по пиву.
Рухаємось знов на базу першої ночівлі. Про всяк випадок, через магазин.
По руху заїжджаємо на якусь «малину». Запитую у Абдули, скільки то буде коштувати. Той відповідає, що пригощає. Хоч і не дешеве то задоволення, та історія про москалів йому сподобалась. Бо то реальне лихо, а не віртуальні казки про всесвітній масонський заколот. Якими їх тут годують з дитинства.
Всім наливають по стопці вірменського самогону. Пояснюючи, що сьогодні саме звідти дмухав щасливий вітер для контрабандистів.
Прошу скляну побільше. Мішаю ту бодягу з улюбленим пивом, п’ять до одного.
Швидко п’ємо, під цигарку. І курс на базу.
Там, на нас вже чекали. Родина, чоловік з дружиною, років по тридцять. То друзі Абдули з Тегарану.
Після короткого знайомства, сідаємо за ігрову долівку, грати в щось. Я, виключно спостерігаю, бо крім преферансу ні в що більш не граю. А тут, ще й коктейль вбиває.
|
