10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Ще трохи поблукавши, вийшли зовні. Абдула сказав, що той хлопець, що весь час шкутильгав за нами, то охоронець від держави.
Подякували тому грошима, та взяли курс на Хур.
В дорозі, Абдула отримав дзвінок. Поговоривши, сказав що нам буде не сумно, бо приїхали ще двоє європейців.
Я вже звик, що мене дехто вважає мене, поза зоною нормальності.
Та це були ті люди, що мене перевершили по всім позиціям.
Стен та Марі, подорожували з Бельгії. Туди та назад, на кросовому байку!
Вони тільки в одну сторону, з усіма негараздами, та кордонами, їхали два місяці.
Розговорились, обмінялись інформацією. Стен, кілька місяців працював у Сибіру, тому трохи розумів російську. Того року, вони з Марі обмотали майже всю Південну Америку. На цьому ж мопеді.
Звісно, що були в такому способі подорожування і певні плюси. Можна було побачити самі віддалені від цивілізації куточки країни. Ті, куди не ходить взагалі ніякий транспорт. Але ж як приходилось Марі? Вона відповіла, що в них встановлений ліміт на добовий кілометраж, не більш як 150 км. За таких умов, вона не встигає втомитись, а часу в них вдосталь. Тим більше, що вони мали місячні візи.
Поки готувався обід, я заліз на дах. Щоб при денному світлі сфотографувати як оазис в цілому, так і подвір’я.
Крім старих машин, на подвірні існувала ще одна колоритна річ. Басейн, розділений бетонною плитою, на чоловічу та жіночу сторони.
Загалом, по іранським міркам, це було аж занадто заможне дворище.
Обід. Новий асортимент блюд національної кухні. І знову дуже смачно.
Вирушаємо до Мертвого озера, та солоної пустелі. Стен, їде слідом на мотоциклі.
Відразу за селом, на кожному стовпі вздовж дороги, фото великого розміру. На них, обличчя чоловіків різного віку. Це ті місцеві вояки, що загинули під час восьмирічної війни з Іраком.
З приводу цього конфлікту, в усіх з ким доводилось говорити одна думка, безглузда братовбивча війна. Після якої кордони, не змінились не на сантиметр.
Тільки от мабуть збіг обставин такий. Розпочалась вона практично відразу після революції 1979р..
Ще що до історичних збігів. Персія, перейменувала себе в Іран (Країна Арійців) в 1935р.
Саме під час стартового початку могутності ІІІ Рейху.
Приїхали до Мертвого озера. Правильніше буде назвати його, Скупчення Мертвих каналів.
Посеред соляної пустелі, що розкинулась прямо вздовж дороги, добували сіль. Як тільки глибина каналу сягала 1,5-2м., на поверхню починала проступати вода.
Таким чином, утворилось канально-хаотичне щось, на зразок Мертвого моря. При бажанні, іранці могли б мати його повноцінний аналог, просто поєднавши канали. Та коли в країні немає масового туризму, то немає і змісту.
Абдула стверджував, що по хімічному складу, ця вода один в один, як і в тому відомому морі. Ну то, що тримала вона людські тіла на поверхні аналогічно, то в ніяких сумнівів.
Ефект називається: «Відчуй себе - ким є насправді!».
Вечоріло, знову піднімався вітер. Вдень, помірна спека. Прохолодні ночі. Зима, як в нас в квітні. Гарно вони тут в пустелі влаштувались.
Від’їхали кілька сотень метрів. Тут соляна пустеля мала вигляд гладкої гранітної плити, складеної з пазлів. Кордон стику яких, був посипаний сіллю.
Там де солі на поверхні було забагато, вона від спеки вибухала. Утворюючи пейзаж схожий на щойно зоране поле.
Абдула, занадто голосно ввімкнув музику, та разом з братом почав різати кавун.
Всі інші, почали фотографувати захід сонця. Тут він доволі своєрідний. Самі талановиті, почали фотографуватися на байку.
Потім, через деякий час ми вирушили назад. Щоб повечерявши, рухатись до наступного пункту ночівлі. Це повинно було відбутися десь на просторах піщаної пустелі.
Посеред Хуру, зупинились за черговим пивом, та всім іншим.
Як не дивно, місцеві люди, реагували на нас доволі спокійно. Чи вже набачились подібних, чи були доволі чемними? Не знаю.
Смачна вечеря з нових страв. Прощання з бельгійцями. І нас знов кудись несе.
Близько години блукаємо вночі. Потім зупинившись, Абдула сказав, що десь тут варто подивитись на нічних верблюдів. Робимо переполох, спалахами фотокамер, в загородженому стаді
Ще з десять хвилин дорожньої темряви, і ми на місці.
Якесь замкнене квадратом дворище. Посеред якого, купа молодих хлопців, дивляться відео під кальян.
Абдула, пояснивши що тут де знаходиться, та повідомивши, що цей пустельний постоялий двір, є також його приватною власністю, пішов спати.
А масштаби вражали. І це вже був третій притулок для мандрівників та туристів, що я бачив за добу. І що являвся власністю одного молодого хлопця.
Тут на ночівлю, могло розміститись до сотні людей.
А ти отак потім сиди і думай, посеред пустелі, в напівзачиненій країні. Та ще й суто під безалкогольні напої. Чи реально вдома «зелений туризм» підняти?
День 8.
Після сніданку з йогуртів і хліба, першою думкою було видертись на дах цієї споруди.
Дуже маленьке поселення посеред пустелі. В усі боки, лиш пустеля на горизонті. На захід – Ірак. На схід –Афганістан.
Цей «Postoyalyy Dvir», виглядав тут, як «Hilton», посеред полонини.
Ще й оточений лише невеликою купкою подвір звичних людей. Що мешкали по сусідству, ще в середньовіччі. Тут, навіть пальм майже не було.
Під стелею, в одній з арок цього помешкання, висіла дивна конструкція.
«Сподобалась мені, сподобалась мені…Отая люстра гриль!».
Зміст такий, що та штука з казанком, під стелею, коли треба опускалась і слугувала грилем. В інший час, в піднятому стані, на ній горіли свічки.
Потім, хлопці повелись на покататись на верблюдах. Відповідно, в мене була можливість пофотографувати вулиці та околиці.
Відразу, було закінчення поселення. Відразу, міні смерчі. І це ще не вечір.
Навіть машина, на якій ми сюди приїхали, виглядала тут як НЛО.
Потім, ми поїхали до пустелі, яка тут була скрізь.
Я, таку місцевість, раніше як правило пробігав транзитом. То настрій, то час, то погода.
А тут, трапилась можливість потоптатись. І пішли ми з Ромою кудись вдалечінь. Чи то в Ірак, чи в Афганістан.
Майже відразу стало зрозуміло, чому верблюди в кіно, ходять по пустелі якимись манівцями. Нормально рухатись в цій місцевості можна було тільки по дахам барханів.
Спускатись з гори навпростець, першим часом навіть весело. Але потім, відразу потрапляєш в воронку з в’язким піском.
І піднятись знову до гори дуже не просто. За кілька таких підйомів втрачається багато енергії та рідини. А запаси води в рюкзаку, не безкінечні.
До речі, для мене лишалось загадкою, в якому взутті тут треба подорожувати, а тим більше жити? Чи можливо таскати на собі піщані кайдани, з часом стає звичкою?
Ще траплялись певні відрізки де пісок, якоюсь природною стихією, був утрамбований до стану трохи хвилястого асфальту. В таких місцях він навіть чомусь прохолодний. І це при тому, що саме тут він був темного, майже чорного кольору.
Тоді, я розбувався і подовгу ходив босоніж.
Але варто було прогавити де закінчувалась така територія, і я миттєво опинявся на такому ж, але зовсім іншому піску. Він по температурі, був як розпечена сковорідка.
Чомусь автоматично згадувалось легкоатлетичне дитинство, в дії.
Причому в настільки активних його проявах, що Рома не разу не встиг того сфотографувати.
Закралась підозра, що люди місцеві та досвідчені, вміють бачити ті прохолодні стежки.
І ходять лише ними. А взуття їм потрібне, лише як захист від колючок та скорпіонів.
Так ми бродили кілька годин. На кожному наступному бархані можна було стояти подовгу, вдивляючись в горизонт. І кожен раз переконуватись в тому, пустеля – яка вона різна.
Потім, вже іншим маршрутом, ми пішли в напрямку дороги.
З одної сторони, десь далеко, але все ж в полі зору, були гори. По ним і орієнтувались.
Приблизно через годину, на одному з барханів попереду, побачили людину, що махала нам руками. Як виявилось потім, то Абдула працював нам маяком.
Через деякий час дійшли до кущів, якими місцеві обсаджували найближчі до поселення бархани. Щоб хоч трохи затримати насування пустелі.
А потім побачили Женю з Абдулою. Вони рухались нам на зустріч.
Виявилось, доки ми отримували задоволення від пустелі, ці двоє спочатку спалили кондиціонером майже весь бензин. А весь інший час, не знали куди подітись від спеки та нудьги.
Абдула розраховував, що ми потішимося фотографуючи один одного, стрибаючи з найближчого бархану. А потім швидко втомившись від спеки, забажаємо в тінь.
Бо він ще до цього казав, що як правило, люди в пустелі більш ніж півгодини, затримуються рідко.
Так це ми повернулись так швидко, бо вода закінчилась. А то б, цьому місцевому бедуїну, Женя точно в нагоді став би в вигляді пайки. Бо зв’язку тут не було.
По дорозі на Хур, проїжджали невелике поселення. Попросив Абдулу зупинитись, бо це було саме крихітне пустельне поселення, що я бачив тут за весь час.
Всього дві будівлі, загорожа з двома верблюдами, та кілька мотоциклів.
Один з яких, ІЖ-3. І жодної людини.
Ще за кілька кілометрів по обіч дороги стояв караван-сарай. Такий собі кам’яний кемпінг, в якому караванники, раніше шукали притулок на ніч.
Виявилось, що ці споруди активно використовувались ще років п'ятнадцять тому. Коли замість доріг, тут були лише напрямки.
|
