10|11|12|13|14|15|16|17|18|19
Персію, в свій час завойовували не американці та євреї, а араби. І саме вони принесли сюди свою релігію. Яка за сучасного уряду, стала настільки нав’язливою, що навіть багато віруючих людей відвертається від неї.
І за цих обставин, треба їх підтримувати? А ненавидіти тих, з ким навпаки треба дружити та співробітничати? Якась логічна нестиковка виходить.
І всьому виною Ахмедініджад?
Він лише формальний лідер. А є той, кого в Ірані кличуть, Супер Лідер. Це Аятола Хамеїні.
Тільки останній має реальну владу в країні. І без його чітких вказівок, нічого не відбувається і відбутися не може.
Щось мені це нагадувало.
А вірогідність для іноземця попасти «під розклад»? Ну коли і не вживає алкоголь, і ні з ким не спілкується. І взагалі нічого такого.
Один фін, що приїхав сюди вдруге. Відправив СМС, своїм знайомим в Тегеран. Щоб ті їхали до оазису, бо тут дуже добре.
На ранок, за ним вже приїхали. Вісім років в’язниці. Формулювання таке, що звична людина, не може приїздити сюди більше одного разу. Ще й в пустелю, ще й інших кликати. Можливо шпійон, тому краще хай посидить.
Я кілька разів перепитав, чи правильно все зрозумів. Виявилось, що правильно.
І таких прикладів було ще безліч. І розмова була довгою.
Потім, Абдула пішов спати. А ми, сиділи приголомшені почутим.
Женя сказав, що йому це все взагалі не подобається. І незрозуміло чого Абдула, з нами такий відвертий, коли за такі розмови на кран можна потрапити.
Я сказав, що головне, то слідувати його порадам. І ще, доки ми тут, ніяких фото в і-нет, та відвертих діалогів з друзями.
Женя заявив, що якщо щось трапиться, то його ці теми взагалі не цікавили. І він відразу скаже, що був просто в ролі перекладача, між мною та Абдулою.
Женя спробував то промовити, типу жартома. Але в нього не вийшло. Потім він пішов спати. А ми з Ромою вирішили заночувати на даху.
Я ще не хотів спати, а Рома не міг заснути.
Він запитав які будуть мої дії на випадок арешту. Я був впевнений, що якщо хтось захоче нас тут посадити, то він це зробить. Тільки їм з Женьою, як російським громадянам, на мою думку, боятись було нічого.
Росія – майже єдина країна, з якою товаришує керівництво Ірану. І зайвим доказом того, було консульство РФ в Тегерані, що знаходилось неподалік від нашого готелю.
Це було навіть не консульство, а таке собі містечко, з повністю необхідною інфраструктурою. Школи, садки, магазини, кінотеатри і ще бозна що.
Сваритись з найближчим партнером, без наявності видимої причини? Це навіть для керівництва Ірану, безглуздо.
А от що до мене, то це вже питання. При бажанні, можливі варіанти.
Такі аргументи заспокоїли Рому, і він заснув.
І так сильний, під ранок, вітер став нестерпним. Я, не виспався взагалі. Лишатись тут спати, було не занадто розумним рішенням.
Але, я не міг відмовити собі в задоволенні, поспостерігати такі низькі та великі, перські зорі.
День 7.
Так і настав ранок. На кінець то була можливість пофотографувати.
Не дивлячись на те, скільки часу, я вже тут знаходився, йти звідси не хотілось.
Снідали йогуртами та хлібом. До речі, місцеві йогурти доволі смачні. І являються невід’ємним десертом, для кожного застілля.
Я все ж не втримався від запитання, до Абдули, що до небезпечності таких розмов, як була вночі.
Той відповів, що особисто він нічим не ризикує.
Бо по поверненні додому, ми все одно будемо щось розповідати, чи викладати в і-нет фото з коментами. А понаписувати можемо різного, бо в страху очі великі. І як правило, так і відбувається. І він з тим, вже не раз стикався. І свідчення в поліції давав потім не одноразово.
Відхреститись від того, доволі просто. Особливо коли підтвердити ту інформацію нікому.
Та головним аргументом на його корись було те, що він би й не міг займатися цим бізнесом. Чи просто, спілкуватись з іноземцями в такій кількості. Коли б його батько, не був офіцером секретної поліції, у відставці.
Тому Абдула запевнив мене, що писати, по поверненні додому, я можу все що завгодно. Навіть з колосальним перебільшенням. Тільки щоб мав на увазі. Другий раз до Ірану, краще не приїздити. Бо знімуть з трапу, відразу по прильоту.
Ну що тут скажеш? Переконливий монолог.
Потім Абдула сказав, що в нього різних справ є на годину. А його брат, що до речі, приїхав разом з нами, покаже нам поселення та гай фінікових пальм.
А потім, ми поїдемо до сусіднього оазису. В якому є древнє місто-фортеця.
Слово «древнє», для мене за цих умов, вже стало словом-загадкою. Бо мало тут зовсім інший вимір та значення, ніж на рідних просторах славетної (вже не знаю, чи древньої), Київської Русі.
Йдемо гуляти вулицями, в напрямку гаю.
До самих вулиць, за майже добу, я вже звик. Глиняні, вузькі, з чисельними арками та баштами. Та якраз на межі їх, та гаю, знаходилось щось багатоповерхове та незвичне.
Фортеця. І то настільки незначна споруда, по місцевим міркам, що Абдула навіть не згадав про неї?
Хоч вона й мала доволі занедбаний вигляд. Але ще трималась.
Звідси дорога повертала, безпосередньо в гай. І ми пішли вздовж зрошувального каналу.
Ці канали, самі по собі є витвором мистецтва. На цій території, люди завжди були змушені шукати воду.
Так от знайшовши підземне джерело, вони навчились методом перешкод, виштовхувати його на поверхню. І далі спрямовувати в певному руслі.
Цей метод використовується і зараз. Тому декотрі зрошувальні системи, порівняно сучасні. А декотрим, стільки сторіч, чи тисячоріч, що до пуття ніхто не знає скільки.
Їх запускали через сади, поля, та просто вулицями міст та сіл. Біля будинків, часто русло робили колом, в діаметрі 3-5 м. А навколо нього будували стіну, в півтора людських зрости. От тобі і переодягальня, і купальня, і пральня. Три в одному.
Від вітру, дерева огороджувались невисокими парканами. Вони будувались з усього, що траплялось під руку. Глина, каміння, стовбури повалених пальм.
Іноді, пейзаж був доволі своєрідним. Суто полтавські соняхи, поверх яких погойдуючись, шуміли від вітру пальми.
Все це, з одної сторони оточували гори. В напрямку яких ми і рухались. І мабуть саме звідти походило джерело. Бо ніж далі, тим рослинність була більш активною.
Потім, ми побачили ту печеру, що породила тут життя. Саме з неї, брала свій початок вода. Біля тої печери стояло кілька мопедів. Зазирнувши всередину, побачив трьох хлопців. Було враження, що вони медитують.
Хоча, піди знай. Це ж країна, де офіційно немає ані буддизму, ані алкоголю. То в такий транс можна впасти, іншими доступними засобами…
Крім мопедів, перед печерою ще стояла проточна калюжа, зроблена з красивої води. Там жили риби. Подивившись на них, ми рушили в зворотному напрямку.
Абдула, вже був напоготові. Тому трохи випивши чаю, ми відразу зробили старт.
Їхали не довго, хвилин двадцять. На шляху траплялись менші оазиси, де теж теплилось життя.
Коли прибули на місце, то в мене відтяло мову. Фортеця, оточена поселенням, справляла враження.
Біля входу, до нас «приклеївся» хлопець, що шкутильгав на одну ногу. І пішов з нами до середини тої споруди.
Частково, фортеця була відреставрована. Частково, майже втрачена. Десь, самобутня. А місцями, нещодавно безтолково добудована.
З якоїсь її частини, тільки вчора виселили людей. А десь, вони й до тепер живуть.
Суцільний Вавілон!
По ходу справи, розповів Абдулі, про своє захоплення археологією. В різних її проявах. Той відразу зрозумів суть питання. Сказав, що в Ірані такий спалах в теж був, та його швидко погасили. Тими ж кранами. За несанкціоновану археологію, в країні смертна кара.
Абдула також сказав, що ще за його юності, тут на поверхні артефактів валялось незміряно. Хто зорієнтувався, той встиг. І потім емігрувати.
А зараз якісь керамічні вироби, що їм лиш по п’ять віків. Кому вони треба? Ще й спробуй витягти з країни.
Древня фортеця, що витримала не одну облогу, тепер помирала від непотребу та нудьги. І в рідному оазисі, їй навіть стакан води не було кому принести.
Хоч в нижньому ярусі, по віковим артеріям, ще текла струмком вже нікому не потрібна рідина. Та мабуть, то був її останній, ще живий капіляр.
Потім, ми видерлись на дах. Схожа панорама, що й на той оазис де ми сьогодні ночували, тільки більш масштабна. Персія, як Персія.
Мабуть, я починаю бути балуваним.
А потім, ще й на очі двері! На одній стулці, подвійних дверцят, дзвінком працював, фалос.
А на іншій, ту ж функцію, виконувала, вагіна.
Тиждень без жінки, то що завгодно в голову збреде.
Але, таки так!
Абдула пояснив, що так по стуканню розпізнавали, хто та до кого прийшов. І кому треба зустрічати. Бо звуки були різними. Тому варіація: «Чув дзвін, та не знаю хто він!», не прокатувала.
І такі двері, до сих пір, популярні в сучасному Ірані.
|
