Дуже рідко вздовж дороги, зустрічались поселення. А інколи, навіть засіяні поля.
Інколи були зупинки. Яким особисто я, зі своїм житнім пивом, був аж занадто радий.

Тут все було по іншому, ніж я бачив раніше. Вже як пустеля – то пустеля! Як поселення, чи залишки фортеці – то відчуття, що тому всьому, років мільйон як мінімум!
Потроху темніло. Так ми і заїхали до оазису Хур.

Нас дійсно зустрів моложавий оазисний інтелектуал, як дві каплі води схожий на свого університетського собрата, Саіда з Ісфахану. Тому, вже по традиції, хай він буде, Абдула.

Загрузившись в його авто, ми хвилин з десять блукали древніми вулицями. Древніші собі уявити тяжко. І потім опинились на подвір’ї.
Нас вийшла зустріти вся родина. Батьки Абдули, та його молодші брат і сестра.

Затягши рюкзаки до хати, першою справою запитую, чи можна всіх і все фотографувати і різні питання задавати. Отримавши відповідь: «Не питання! Тут вільна зона.», відкрилось друге дихання.
І за правильну відповідь, люди автоматично отримують – Магнітик з України!

Нам пояснили, що скоро буде готова вечеря. А поки вона в процесі приготування, Абдула вирішив показати як він годує своїх зміїв. Вони в нього, типу просто живуть. Ядовиті та різні, і інколи їм треба їсти.
Насправді, трюкова заготовка для туристів.

Я, то відразу зрозумів. І він побачив, що я зрозумів, що він то розуміє, що розумію я.
Тому, на майбутнє, йому треба було кардинально змінити план своїх дій.
Зате Рома з Женьою, радувались як діти, коли Абдула ловив на зовнішній стіні будинку, різних ящірок та комах, потім згодовуючи їх цим зміюкам.

Так поки, російські підлітки фотографувались зі зміями, я скориставшись нагодою, фотографував всіх і все. Родина, вже мабуть встигла звикнути до подібних фото сесій, бо позувала природно і без переляку в очах.

Потім, Абдула запросив нас у свій кабінет, що знаходився через стіну, щоб поговорити про бізнес. Тобто, про наше перебування тут. Увімкнувши комп, він відразу чітко пояснив на картинках, що для того, щоб нам подивитись все достойне уваги, в не занадто прискореному режимі, необхідно часу, ну так з тиждень.
Бо все це, було розкидане по пустелі в радіусі двохсот кілометрів від його хати.

Потім, Абдула показав відео. Щось по типу іранського Казантипу. Пояснив, що враховуючи заборону уряду країни на танці. Ті самі, набули неформального руху. І він, в тому числі, являється одним з організаторів, подібних заходів.

На відео це виглядало так. Приїздить молодь з великих міст. Приєднуються місцеві, просунуті. На найманих тракторах, всі їдуть в глиб пустелі. Везучи при цьому з собою, все необхідне. Потім, підключивши апарати до портативних трансформаторів, скинувши з себе типовий одяг, та натягнувши майки з «Nirvana» та Чегіварою…Дискотека!

І так, аж два рази на рік. Якщо спіймають, не привиди Алах! Організаторам, крани. Іншим присутнім, по вісім років, або штраф у 50.000 зелених.

Хлопці відразу запитали в Абдули, чи можна буде потім закачати собі те відео. Той відповів, що не питання.
Якщо так може бути, то я взагалі загубився в просторі та часі.

В нас не було стільки часу. Тому скоротивши програму перебування до мінімуму, таки домовились про ціну. В мене було єдине питання, щоб то не виглядало на якесь туристичне сафарі.
Абдула запевнив, що такого й бути не може. Туристів немає. Інфраструктура, відповідно відсутня. Тому, самобутність Персії відчуємо як треба. А ні, то в нього є «Книга скарг та пропозицій».

Далі, ми повернулись до вітальні. І поки ще готувалась вечеря, нам був запропонований чай, кальян та телевізор. Останній стояв в куті кімнати, на пальмовому пеньку.
Там якраз були новини. В них, в прямому ефірі, горіла та сама стела на площі Ісфахану.
Люди навколо, черговий раз святкували чергове правильне рішення інквізиції.
Автоматично згадалось з дитинства: «Сегодня праздничек у нас, ликует пионерия! Сегодня в гости едет к нам, Лаврентий Палыч Берия!».

Потім Абдула сказав, що в нас ще є час. І ми разом можемо вийти на подвір’я, щоб там поспілкуватись, і покурити. Так і зробили.
На самому подвір’ї, мало що можна було розгледіти. Стояли якісь антикварні авто, в натуральному стані.

Пройшли до чергової споруди у дворі, піднялись на її дах. Він знав куди затягти, щоб справити враження. Звідти відкривався такий вид, на той оазис, і такими зірками накривало, що як казала одна з моїх бувших дружин, куштуючи мамин борщ: «За это - Родину продам!».

Вид практично на все поселення, по периметру оточеного кількома рядами пальм. Потім невеликі поля. А далі, пустеля без кінця і краю.
Освітлення мечеті, та місячного сяйва, було достатньо, щоб розгледіти все це.
Черговий раз постало питання про гарний фотоапарат.

Абдула, розповів про найближчі наші плани. В тому числі, і на сьогоднішній вечір. Відразу після вечері, ми поїдемо в одне з поселень, де в нього є родинний будинок, частково перероблений під невеликий гестхаус. Там і заночуємо.
Я спробував задати кілька запитань, що накопичились в мене за останні дні.
Та Абдула сказав, що це дуже довга розмова. Але в нас сьогодні буде достатньо часу, і він розповість про все що нас цікавить.

Потім нас покликали до столу, вірніше до полу. Вся родина зібралась за розстеленою на долівці скатертиною. Вечеря була дуже смачною.
Вуличне піцо-сендвічне меню вже порядком набридло.
За шість днів перебування в країні, ми лише третій раз насолоджувались місцевою кухнею.

Майже о півночі, ми вирушили в поселення. Попередньо заїхавши в крамницю, за улюбленим напоєм.
Його я набрав як завжди, тільки в кілька разів більше. Тобто рівно стільки, скільки в мене накопичилось запитань, на які сьогодні я розраховував отримати відповіді.

Спочатку ми їхали пустелею. Зупинились подивитись на зірки. Вітер був такий, що підкурити було не реально. Потім дорога пролягала через пальмовий гай.
Так, хвилин за сорок, ми були на місці.

Я вперше був всередині такого помешкання. Абдула сказав, що належить цей будинок його родині по батьківській лінії вже років сімсот. Далі його генеалогічне древо плутається в коріннях. Тому який його остаточний вік, він точно сказати не може.
А самому поселенню, близько трьох тисяч років.

Всередині, приміщення нагадувало трирівневий лабіринт. Повсюди сходи, що вели до кімнат та кімнаток, на дах, та на двір.
Стіни були прикрашені старими предметами побуту та знаряддями праці. Але без перебору. Доволі колоритно, за такого інтер’єру, виглядали сучасні санвузли, супутникове ТБ та музичний центр.

Позаглядавши в усі нички, розмову виріши продовжити на даху.
Від виду звідти, власний дах зносило. Все що бачив до цього, не йшло ні в яке порівняння.
Щоб не кілька стовпів з проводами, то здавалося, що ми перемістились на машині часу в саме серце древньої Персії.

Постелили ковдри. Притягли пиво, та щось під пиво. Розпочалось кілька годинне інтерв’ю.
Абдула відразу підкреслив, що не дивлячись на те наскільки добре він знає іранське суспільство, по декотрим питанням може висловлювати суто власну думку.

Почали з самого початку.
Яким чином нас запустили до країни, враховуючи Женін стан, і чи могли реально посадити до в’язниці?

Бути іноземцем в Ірані, це як плюс так і мінус. Представники влади можуть заплющити очі на підпитого закордонного індивідуума. За умови, що той буде поводитись коректно.
І не буде вживати алкоголь прилюдно. Загалом, все буде залежати від конкретних обставин. Та на кого нарватись. Тобто варіант, 50/50.

Але в той же час, любий прояв цікавості зі сторони іноземця, що до влаштування суспільства, та його законів, може розглядатись як шпигунство. А то вже реальна стаття, від в’язниці до смертної кари.

Що до між статевих відносин? Та поведінки жінок, то що я спостерігав особисто?

Сучасна молодь, особливо в великих містах, живе суто по своїм законам. Заборона дискотек, спричинила масову появу приватних вечірок. На добу знімається садиба, подалі від найближчих сусідів. Шифрованими СМС, повідомляються час та координати, певній спільноті. А вже там, відбувається все.

Щодо жінок на вулиці, то або просто флірт, або провокація.
Взагалі, контактувати зі сторонніми людьми на вулиці, доволі небезпечно. Вони здебільшого, або з таємної поліції, або інформатори, або провокатори.
Якщо будемо вступати з ними в контакт, то 100% отримаємо доволі серйозні неприємності.

Що до секс меншин, то вони є. Особливо в старших класах, шкіл для хлопчиків.
Але ця спільнота маскується як може, тому казати про якісь відсотки неможливо.

Про проституцію як явище, Абдула нічого не міг сказати, бо навіть не розумів значення цього слова.
Після довгих пояснень, зрозумівши що я маю на увазі, сказав що про секс за гроші не чув. Але те, що багато чоловіків віддають своїх жінок в користування, за дозу опію, то явище доволі масове. Як і сама опійна наркоманія в країні.

Чи подобається такий устрій більшості громадян?
Є якийсь відсоток, кого це влаштовує. Є фанатики з замилиними очима. Є ті, хто по іншому не уявляє.

Та більша частина суспільства, і особливо молодь, вже з цим всім миритись не хочуть. Але ще бояться виступати в відкриту.
А то, що на вулицях зустрічаються безтурботні, усміхнені люди, з різних соціальних верств населення. Так а що робити? Життя ж продовжується.

Після масового проникнення в країну і-нету, все загалом змінилось, за дуже короткий відрізок часу.

З приводу і-нету. Заблоковані всі соціальні мережі. А люди лишають контакт у «Facebook»?

Винаходиться код доступу, що треба ввести перед назвою ресурсу, який миттєво розходиться з рук до рук. І так з періодичною регулярністю. Спецслужби не встигають за хакерами.

Відношення до іноземців. В першу чергу до американців та євреїв?