Чергова подорож повинна була бути до Південної Америки. Але коли не вдалося купити квитки за доступною ціною, плани змінились в напрямку Європи.
Знайомий пообіцяв, що без проблем організує мені польський шенген. Бо, начебто, поляки зараз штампують його всім і без розбору, з будь-якими запрошеннями.
Працівниця консульства, з недовірою переводила погляд з мене на мої документи. Мабуть я ніфіга не був схожий на будівельника, ані зовні, ані за своєю візовою історією.
Отримавши відмову, та посварившись з колишнім знайомим, який на скору руку намагався зісватати мене польському будівництву, я черговий раз відкрив карту світу.
Європа з цим паспортом тепер була закрита для мене назавжди. Інші куточки планети Земля, при всіх їх безмежній кількості, теж мало підходили з різних причин: ціни на квитки, візи, клімат в цей сезон, або вже був.
В тих випадках, де не допомагає карта, стимулюють акції від авіакомпаній.
Чергові мандри були вже фізіологічно необхідні. Та їхати знов автостопом цього разу взагалі не хотілось.
Просканувавши різні напрямки, через півгодини зупинився на рейсі Київ – Тегеран. Там в цей час було, м’яко кажучи, не прохолодно. Та бажання зекономити взяло гору над здоровим глуздом.
І от квитки в кишені. До відльоту аж два тижні. Для вивчення інформації про країну та для розробки маршруту цього часу цілком достатньо. А от напарника знайти складніше. Тому лечу сам.
Настав вечір Х. Приятелі музиканти та просто люди, прийшли провести мене в чергову довгу дорогу під акомпанемент двох гітар. Хітом вечора стала переробка шлягеру «Еду в Магадан!». В цій пісні імпровізаційно співалось про те, як я «Їду в Тегеран!».
Співалось гарно і майже до самого початку реєстрації на рейс.
В таких випадках просто необхідно мати дружину, яка розштовхає тіло, не реагуюче на всі заведені будильники. Та ще збере рюкзак, поки воно буде робити спроби вмитися.
Але в мене було залізобетонне виправдання: я на 13 днів прощався з алкогольною залежністю.
Літак в повітрі. Стакан вина, на коня. Сусід - молодий похмурий азербайджанець. Мовчимо всю дорогу. Бо я не можу розмовляти, а він мабуть не хоче.
Приземляємося в Баку. Тут мене чекає вісім годин чекань. Та я навмисно підбирав таку стиковку, щоб подивитися столицю Азербайджану, в якій раніше ніколи не був.
Підводячись, запитав у сусіда, як краще дістатися до міста. Той уважно подивився на мене своїми сумними очима та відповів, що це не так просто і не так дешево, але його зустрічає брат, і вони мене довезуть.
Швидкий паспортний контроль. Доки чекаємо брата, стало відомо про причину суму Заура, так звати хлопця. Він літав до Києва свататись, і щось там не склалось у тому сватанні.
Поки доїхав до міста, в компанії Заура, його брата та їхнього друга, практично затоваришував зі своїм повітряним сусідом. Причому на стільки, що він запропонував показати мені Баку.
Сказано – зроблено. Хлопці, висадивши нас на центральній площі, попрощались зі мною.
І ми пішли гуляти. Заур трохи повеселішав і з задоволенням розповідав мені про Баку, Азербайджан і азербайджанців в цілому.
Красиве місто до речі. І зовсім не таке, яким я собі його уявляв, навіть передивившись купу фото в і-неті. Щоправда, всі компоненти для краси тут були закладені генетично, під час його зачаття. І тобі морський берег, і кручі високі, та ще й при такому кліматі. Така собі кавказька Одеса.
Загалом, над цим красивим містом, сучасна влада вчинила доволі своєрідний ремонт. Не реставрацію, не реконструкцію, а саме ремонт-екзекуцію. То що називається, по багатому.
Майже всі будинки, від хрущівок до споруд, що мають історичне значення, влада обліпила мармуровими плитами зі стандартним візерунком. Всіх в однакове.
Хрущівки – в шоці, історія – в плачі.
І тепер, пишаючись цим, називали це створіння «Біле місто».
Пройшлись по набережній. Перший раз з’явилась можливість не лише пролітати над Каспієм, а ще й помацати його рукою. Та все ж вирішив цей процес здійснити зі сторони Ірану.
Зайшли випити пива в один з барів на центральній площі.
Тут треба сказати, що азіати та кавказці, на відміну від помірних європейців, в основному діляться на два крайні різновиди.
Перші – готові обібрати тебе по повній програмі при найменшій нагоді. Інші – навпаки, готові віддати останнє.
Чітко розуміючи, що Заур належить до другої категорії свого земляцтва, я всіляко відмовлявся від його пропозицій «трохи перекусити». Не допомогло.
Замовивши лише келих пива, вже через кілька хвилин, я спостерігав на столі повний асортимент закусок, які тільки можна було вживати під пиво. Або точніше, все, що хоч трохи підпадало під цю категорію в цьому закладі.
Лишалось тільки змиритись. Будь-які варіації з моєї сторони на тему: «ну давай заплатимо хоча б порівну?» можуть закінчитись тільки образою. Це я вже знав з досвіду.
Заур, багато розповідав про своє місто, та країну в цілому. В Ірані він не був, але розповів що під час мусульманського Нового Року, багато іранців масово їдуть до Баку. Чомусь здебільшого, саме жінки. Переодягшись в європейський одяг, вони масово вдавались до процесу під назвою «горілка пити – земля валятись».
Слухаючи його, я спостерігав за людом, що гуляє. Всі вдягнені як і в нас. Поводяться так само. Великий відсоток красивих жінок. Навіть не вірилось, що всього за пару сотень кілометрів звідси знаходиться територія де все зовсім по іншому.
Потім ми знову гуляли старим містом. Тут знімали відомий епізод з «Діамантової руки». Чорт побєрі! А тут, під старою вежею, символом країни, сучасні метці з усього Світу, наробили на неї своїх варіацій.
А тут оглядовий майданчик, з котрого можна спостерігати весь Баку. Нічний Баку!
Потім настав час прощатись. Заур, посадив мене в таксі і я поїхав в аеропорт. По дорозі подумав, що мабуть гарно було б, аби всіх азіато-кавказців клонували з Заура. А ще краще, всіх землян.
Перед заходом в зону «Дюті фрі» останній похід в і-нет під останній келих пива, перед ніяк не пивною країною Іран.
Сумуючи в пустому залі другого поверху, майже за півгодини до посадки, помітив занадто активного хлопця слов’янської зовнішності. Той ну дуже енергійно запитував у митників про наявність в залі і-нету. Відразу було видно, що йому було потрібно не просто мамці привіт передати.
Митники пояснили йому, що вай-фай в новісінькому аеропорту мають, а апарат для входу в павутиння, треба мати свій. А тут я з ноутом в рюкзаку.
Це був Рома. З цієї миті й почалось те, що потім тримало нас разом протягом наступних тринадцяти діб.
Рома, вмикаючи комп швидко пояснив, що вони з другом летять в подорож до Ірану. Але той самий друг від хвилювання ще в Пітєрі спустошив половину запасів віскі місцевого «Дюті фрі». І тепер в ефемерному стані перебуває десь тут незримо поряд.
А місцеві прикордонники, в свою чергу, тепер мають намір спустошити їх гаманці і не віддають відібрані по прильоту паспорти. Вони бажають підтвердження, що хлопців хтось чекає в Ірані. А підтвердження в поштовій скрині, що в і-неті. А до відльоту лічені хвилини.
Про відверте нахабство місцевих службовців у формі щодо стягнення з громадян інших країн примусової податі мене попереджали. Єдиним засобом протидії цьому явищу, міг бути лише коректний переконуючий особистий контакт.
В процесі нашого діалогу, доки грузився і-нет, підійшов вже знайомий мені прикордонник. Запитавши в мене, чи ми разом, та, отримавши позитивну відповідь, повернув паспорти. Доки я запаковував ноут, Рома відшукав свого друга, і ми поїхали до трапу літака.
Рома і Женя були друзями з дитинства з Пскова з мріями про подорожі.
Перший нещодавно кілька місяців навчався в Індії, другий не був ніде ніколи, крім Пітєра, в який переїхав кілька років тому.
Перший був спортивної статури, другий - повна протилежність. І в сумі їм було років п’ятдесят.
Салон невеликого літака, заповнений не більш ніж на восьму частину свого об’єму. Крім нас, ще кілька іноземців.
Летимо. Женя, ніфіга не тверезіє, а навпаки. Мабуть адреналін першої подорожі дає про себе знати.
По ходу польоту виясняється, що в нас зворотні квитки на однакову дату та ще й на той самий рейс. І знову зі стиковкою в Баку. А вже далі по хатам. Тільки потім в мене виліт до Києва на годину раніше, ніж в них до Пітєра.
Але то може й не згодитися. Бо поки що я в компанії двох громадян іншої країни, один з яких в хлам, лечу туди, де за вживання алкоголю та навіть за меншу провину, просто чіпляєть на будівельних кранах. А рухати туди трохи більше години. Замало, щоб прийти до тями, по собі знаю.
До нас підсідає молодий стюарт і більшу частину шляху розповідає про Тегеран: що варто подивитись і чого треба остерігатись. Більша частина застережень мені була вже відома. Але те, що під час великого свята Рамадан, а саме тепер він і був, на вулицях не можна навіть пити воду та курити, стало відкриттям.
День 1.
Перша година ночі за місцевим часом. Ми на митниці, в столичному аеропорту країни. Спершу треба було отримати візи. Це можна було зробити і вдома, але заздалегідь.
А для тих, хто не встигав по часу як я, треба було написати листа до Іранського консульства в Україні і отримати спеціальний код, який подалі є нібито зеленим світлом для отримання візи по прильоту.
Не знаю для чого була придумана ця процедура, але на ділі вона працювала відверто корумповано. Самі працівники консульства при зверненні до них відморожувались, або відверто тягнули час. Зате існує кілька фірм посередників, до яких зі сторони консульства, було лояльне відношення. Відповідно ті, швидко вирішували це питання за п’ятдесят еврів.
Кілька знайомих мандрівників запевнили мене, що якщо я на кордоні комусь не сподобаюсь, то, навіть за наявності візи завернуть і навпаки. Я в такий спосіб вирішив той код не отримувати. А росіяни навпаки, вирішили перестрахуватись.
Заповнені анкети ми подали до віконця черговому офіцеру. В той же час намагаюсь не підпускати Женю в цю зону. Він ледь тримається на ногах, а якщо ще дихне на офіцера, то я собі навіть не уявляв, що може відбутися. Намагаюсь пояснити йому, щоб він присів і поводив себе тихо, але його реакція зворотна, хитаючись він рветься до вікна та голосно розмовляє.
Не для того ж я ледь уник китайської тюрми, щоб опинитись з довгостроковим візитом в іранській. Ні, може там весело і навіть самодіяльність доволі розвинута, але чомусь не хотілось.
