Коли боги були дітьми, їм подобалися великі іграшки: вулкани, морські чудовиська і здоровенні крилаті птахи, розмах чиїх крил додавав кольорів небу.
Але найкращими були велетенські ящери, які вміли плавати і бігати, а їх голови часом чіпали верхів’я дерев. Ну хіба не забава – звести їх разом і дивитися, як могутні тварини шматують один одного!
А потім їм набридло. Великі іграшки занадто неповороткі й тупуваті, і не задовольняють нових вимог - вимог підлітків. Та і хіба може бути цікаво – стільки віків одне й те ж само! І була вигадана нова розвага.
Бух!
І не нема більше неповоротких чудовиськ, вмерзли в кригу, щезли назавжди. Тож потрібно вигадати щось нове.
І вигадали: таких собі потворок, що дуже негадували мавп, тільки бігали на двох задніх лапах. Ця іграшка виявилася вдалою: вони так смішно махали руками, коли на них нападали звірі, і так кумедно плакали, коли їм було боляче! А ще вони чомусь надумали, що можуть «роздобрити» богів, і цим само відгородити себе від болю. Вони мостили із камінців узвишшя і приносили жертви – найкращі шматки м’яса або навіть когось із собі подібних. Смішні!
Але богам це подобалося. Вони почали придумувати для двоногих усе нові і нові обставини, щоб подивитися, як вони будуть вести себе, що робитимуть. За грою минали сторіччя, богам було цікаво, а двоногі виявилися не такими тупими, як зелені ящери, і самі навчилися вигадувати собі правила та умови. Боги звикли до своїх іграшок; а щодо людей (так називалися створіння), то вони вже навіть не мислили свого життя без ритуалів поклоніння – таких же кумедних, як і вони самі – вишнім створінням.
І все було б добре, аби одного разу боги не посварилися.
Почалося все з того, що один сказав іншому:
Давай вигадаємо щось іще! Мені набридло забавляться тільки цими, кого ти називаєш людьми. У мене є кілька цікавих ідей...
Та нічого ти не розумієш, кращої іграшки ми собі не вигадаємо, - заперечив інший.
Вони схожі на мавп, - зі зла мовив перший. - І такі само тупі. І ти тупий, якщо не в змозі вигадати нічого кращого.
Це вже була образа!
І боги-хлопчаки почали битися.
Натовкли одне одному носи, посварилися остаточно і розійшлися по різні боки Всесвіту, злі один на одного.
Той, хто назвав людей мавпами, лишив їх колишньому товаришу і став упорядковувати власну гру. Але гра не клеїлася – одному не так цікаво, та і як же втриматися, щоб не насолити колишньому товаришу, не зіпсувати плани!
Я таки доведу, що твої улюблені іграшки – просто тупі мавпи!
Пройшло кілька тисяч років. Діти-боги підросли. Гра розрослася, гра стала складною. З часом вони обоє зрозуміли, що їх іграшки на такі вже й дурні, як гадалося спочатку.
І помиритися б колишнім друзям, але стільки дрібних і не дуже неприємностей встигли влаштувати вони один одному за цей час, що нікому не хочеться першим подати руку.
І зруйнувати б кляту гру – одні неприємності через неї – та хочеться ж довести, хто з них кращий.
Продовжується гра.
Не знали обидва, коли розпочинали її, чим вона закінчиться, і як зміняться правила. І не думали вони ще про одне...
Боги вже не діти.
Їм холодно у їхньому всесвіті.
Вони хочуть, щоб їх любили.