1|
2
День народження
Sermo datur cunctis,
animi sapientia paucis
І
В Києві починалась осінь.
Марина не любила цю пору року, позаяк знала, що скоро почне холоднішати на дворі… Цей холод, здавалось, прагнув залізти їй в середину, виморозити, погубити її нутрощі. Знаючи, що звичайний природний процес зупинити неможливо, що за літом обов’язково настає осінь, а за нею – зима, і потім знов літо, Марина кожен рік тривожно переживала цю пору. Їй було важко себе побороти, хоча вона – сучасна розбитна дівчина – чудово розуміла безглуздість свого хвилювання. Зрештою, вона й не прагнула тамувати в собі ці дитячі страхи – їй було просто ліньки це робити.
Тим більше, не було в неї бажання розбиратись з причиною своєї "осінньої навіженості”, бо причина ця була досить тривіальною для жінки – восени був у Марини день народження… Коли у тебе за плечима вже тридцять два такі дні народження і ось-ось має нахабно, немов розбійник, підвалити черговий "день”, а ти самотня, та ще й (соромно навіть собі признатись!) незаймана дівчина, певно є всі підстави для різних ідіотських думок, котрі, немов оси, починають час від часу тебе доставати.
Скоро, дуже скоро настане цей клятий "день”, разом із яким з’являться чергові зморшки, спочатку ледь помітні, а згодом все більш глибокі й потворні, у Марининому блискучому волоссі забіліють ще дві-три сиві волосини, котрі дбайливо виявить і знищить її мама, Галина Василівна… Але підступна сивина із невідворітною впертістю вилізе знов…
Вже вкотре мама питала, хто прийде на день народження і вкотре Марина із злістю відповідала мамі: "Мені ніхто крім тебе не треба!” Звичайно, як і будь яка турботлива мама, що має доньку, Галина Василівна після такої відповіді починала читати нудну й тривалу нотацію, зміст якої дівчина знала ледве не дослівно. Мама говорила про те, що Марина вже доросла, що пора "відриватись від маминої ціцьки”, пора ставати самостійною, виходити заміж, народжувати дітей, про те що треба мати подруг із котрими можна кудись ходити, бо так легше познайомитись із хлопцем… Та за безкінечним монологом стурбованої долею дочки мами Марина майже фізично відчувала зовсім інше – мамину радість, що Марина залишається тільки з нею, радість, що донька "не зраджує” їй з якимось хлопцем, не полишає її… Час від часу у дівчини виникав спротив цій приторно солодкій турботі, вона ладна була бігти світ за очі, щоб не бути "центром маминого всесвіту”, але любов до мами, що її виносила, народила, винянчила й вивела у люди, та ще й тепер так піклується єдиною донькою, переборювала усе.
Такої мами, як Галина Василівна не було ні в кого!
Марина вже давно помітила (і це її інколи навіть тішило!), що їхні з мамою стосунки будувались за принципом старшої й молодшої подруг – незважаючи на свої п’ятдесят, Галина Василівна була ще досить привабливою жінкою, пишалась своїми великими пружними грудьми і досить стрункою фігурою. Марина не могла похвалитись чимось видатним й була на вигляд старішою своїх років, тож маму з дочкою можна було прийняти за сестер або подруг. Різниця була лише в тому, що одна з цих "подруг” увесь час повчала другу, молодшу, часто читала їй "правильні” й "мудрі” нотації, опікала у найменших дрібницях, намагалась своїм власним існуванням затулити від іншої весь світ, чи то навпаки – свою "подругу” затулити від усього світу… Галина Василівна заробляла гроші для обох, торгуючи на Дарницькому базарі квітами і, хоча цілий день проводила на вулиці, встигала одна робити всю домашню роботу – прати, готувати, прибирати. Марина працювала економістом у одній з київських державних установ, заробляла копійки, яких ледве вистачало на косметику, а прийшовши додому зазвичай палила дивлячись телевізор, спала або грала у тетріс. Не дивлячись на свій вік, вона в душі залишилась тою маленькою дівчинкою, про яку так часто згадувала Галина Василівна. Чи влаштовувало таке життя Марину? Вона так звикла… Йшли роки, а для дівчини тривало безтурботне дитинство.
Єдиною серйозною прикрістю у стосунках із мамою, що закарбувалась у мариніній пам’яті й час від часу давала про себе знати, був зовсім дитячий (дівчинці було тоді шість років) спогад про батька, цього веселого й балакучого чоловіка. Чи любила його Марина? Так! Батько завжди асоціювався у дівчини з іграшками, пустощами й різними подарунками, що майже не щодня сипались на єдину доньку…
Після того, як батько несподівано перестав приходити додому, Марина, інтуїтивно відчуваючи щось зле, спитала про це маму. Галина Василівна методично (значить чекала на це запитання й давно вже продумала як відповісти) почала пояснювати доньці, що батько зовсім не такий добрий, як це здавалось. Марині було страшно слухати мамині слова, здавалось, наче хтось повільно і безжально відрізав у дівчини шмат тіла, але вона слухала, ледве стримуючи сльози. А мама тим часом говорила. Лагідно й переконливо але якось несправжньо, фальшиво звучала її розповідь про те, як батько їх зрадив, як він зневажав свою сім’ю, якою він був паскудою, свинею, мерзотником… Марина вже не могла слухати, вся її сутність протестувала проти цього. "Це все не може бути правдою!!!” Та вона слухала, стримуючи зрадливі сльози, вона слухала свою маму й хитала головою на знак згоди, хоча десь в душі знала, що батько любить її…
Найважчим було повністю розірвати стосунки із батьком, який нав’язливо переслідував дівчину, продовжуючи приносити їй різні подарунки, які Галина Василівна із словами "Нам твої подачки не треба!” завжди віддавала назад. Декілька років знадобилось щоб зовсім відучити його приходити до дочки…
Так на прикладі власного батька, Марина (з допомогою мами) почала виховувати у себе ставлення до чоловіків – ставлення, на яке, на її думку, вони заслуговували!
Щодня бачачи в школі своїх однокласників, дівчина з огидою й відразою дивилась на прищаві обличчя хлопців, слухала їхні примітивні розмови, що часто перемішувались пошлими анекдотами й матюками. А чого варті були ці дурепи-дівчата, що потай грались у закоханість? Хіба це мета всього життя - завести собі такого недоумка, котрий зветься чоловіком, обслуговувати його, наче якогось немічного інваліда, наплодити галасливих дітей і поховати свою молодість у дитячому горщику й пелюшках?! Хіба до такого майбутнього готувала її мама, чи для цього Галина Василівна плекала свою доньку, віддаючи їй свій час, здоров’я, всю себе?!
Та будучи ще зовсім "зеленою”, Марина, навіть розуміючи все це, піддавалась природним інстинктам. Її тягло на гульки, дивлячись на своїх подруг, що вискакували заміж, народжували дітей, розлучались, дівчина, заздрячи їм, й сама прагнула спробувати цього справжнього "дорослого” життя. Але хлопці, яких вона врешті запрошувала додому виявлялись "абсолютно непридатними” (за визначенням Галини Василівни) до шлюбу із "ніжною, інтелігентною і такою вразливою дівчиною”, як Марина. Всі вони (більш чи менш приховано) були просто тваринами, що "мріяли тільки про одне – отримати в особі Мариночки наложницю й безкоштовну прислугу… Такої наруги Марина навіть уявити собі не могла – щоб її, витончену романтичну мрійницю, безжально й нахабно експлуатували!
З часом Марина ставала все більш мудрою й все меньше проявлялись у ній природні жіночі інстинкти, але натомість з’явилась тривога і страх перед власним днем народження…
ІІ
Того дня, як і звичайно, в обід двічі дзвонила мама й Марина, немов школярка, докладно розказала їй про те, що вона встигла зробити за ранок і як пообідала. Другий раз мама допитувалась, чи випила доня вітаміни, які вона вранці поклала Марині до сумочки, що приготувати на вечерю і коли дівчина прийде додому. Докладно відповівши на запитання Галини Василівни, Марина з полегшенням поклала трубку й мрійливо подивилась на єдиного відвідувача, що вже пів години мовчки сидів навпроти. Дівчина раніше ніколи не бачила цього хлопця, хоча вони працювали в одній установі, тільки в різних управліннях. Як і інших відвідувачів, Марина зустріла його мовчазно й напружено, а дізнавшись, що від неї вимагають складання довжелезної калькуляції, не поспішала за неї братись. Їй вкрай не хотілось щось зараз робити і вона вже була ладна загрузити улюблений комп’ютерний пас’янс, але цей чорнявий високий хлопець, що так настирно сидів біля неї, ламав всі її плани. Тільки тепер, крадькома розглядаючи його з-за монітора, Марина помітила, що хлопець гортає якусь яскраву книгу.
- Що це у вас за книга?
- Щойно купив на розкладці. Це картини Бориса Валеджо.
- Якийсь російський художник?
- Ні, американський, - хлопець посміхнувся і перевернув книжку так, щоб дівчина могла бачити репродукції.
Перед Мариною постала важка дилема: або якнайшвидше закінчити калькуляцію й відпустити відвідувача, або все-таки подивитись книжку. Непереборна дитяча лінь та природна жіноча цікавість врешті взяли гору і через хвилину Марина вже сиділа поруч із хлопцем.
- Я бачила щось подібне на календариках…
- Так, Борис працює у досить своєрідному стилі і йому часто замовляють рекламні плакати, календарі, обкладинки для книжок. А як, вибачте, вас звати?
- Марина.
- Красиве ім’я, - хлопець якось дивно подивився на Марину, - Є у вашому імені щось морське, щось від водної стихії…
Дівчині сподобались його слова – вона й справді з дитинства любила воду, любила подовгу сидіти у ванні (за це мама жартома називала її "людина-амфібія”).
- Ой, я зовсім забула про вашу калькуляцію! – несподівано вголос згадала Марина і одразу ж сама прикусила язика, жалкуючи за свою недоречність.
- Нічого, нічого! Мені так прикро, що я вас відірвав від роботи…
Декілька хвилин дівчина із розгубленим виглядом сиділа, вдаючи, що обраховує якісь позиції цієї клятої калькуляції. Від безвиході, від усвідомлення тої дурниці що вона скоїла, їй хотілось плакати, немов вередливій маленькій дівчинці, у якої забрали іграшки.
- Щось у мене зараз голова не варить! – із злістю Марина відштовхнула калькулятор у бік й питливо подивилась на хлопця. Той якусь хвилину сидів замислившись.
- Тоді пропоную вам випити разом зі мною кави! Переконаний – після цього калькуляція піде швидше!
І Марина одразу погодилась! Вона, дивуючись сама собі, пішла з цим симпатичним струнким хлопцем, якого (як Марина дізналась) звали Сергієм, до затишної кав’ярні, що була недалеко від її установи.
"Смачно, як у мами” – прочитала Марина на великому кольоровому плакаті біля входу до кав’ярні.
Осіннє сонце, таке ж яскраве як і літнє, але вже не таке гаряче, встигло нагріти пласмасові стільці й столики надворі, тож сидіти на такому стільці Марині було справді приємно.
Офіціант приніс дві чашечки з кавою і дівчина, обережно відпиваючи гарячий смачний напій, поринула у мрії, що їх навіювала розповідь Сергія. Хлопець говорив цікаво, немов він сам створював сюжети для фантастичних картин сучасних художників – так могла говорити тільки людина, котра справді захоплювалась мистецтвом.
Намагаючись підтримувати розмову, Марина якось непомітно для себе збагнула, що їй подобається сидіти біля цього цікавого й розумного хлопця, вона з насолодою час від часу потягувала, немов дегустуючи, його запах – суміш дезодоранту, лосьйону після гоління і якогось дорогого одеколону. Цей "смачний” чоловічий запах приємно лоскотав її ніздрі й Марина, розтягуючи задоволення, "запивала” його кавою…
Інколи її думки відривались від реальності, навіть від того, що розповідав хлопець. Тоді дівчина, намагаючись виглядом підтримувати свого співрозмовника, із жалем думала про те, як багато все ж таки вона втратила, позбавляючи себе таких приємних побачень. Робота й мама міцно, немов лещата, тримали її у своїх обіймах, спростивши до неймовірного всі бажання Марини… Але ж відчути себе жінкою, сидіти поруч із таким симпатичним чоловіком й говорити про щось приємне й легке – як це захоплююче!
Час безжально летів, а Марина не наважувалась подивитись на годинник. Пам’ятаючи, що вона на роботі, знаючи, що її тривала відсутність безперечно викличе "праведний гнів” керівництва, дівчина боялась отак скоро все закінчувати. Більше того – вона боялась, що Сергій, котрий теж, здавалось, забув про час, зараз гляне на годинник і…
І тоді чарівна казка скінчиться! Карета знов перетвориться на гарбуза, лакеї на пацюків, а Марина… Дівчина інтуїтивно труснула головою, намагаючись відігнати геть ці придуркуваті думки, але й цього необережного руху було досить, щоб Сергій на мить перервав розмову й зиркнув на годинника.
- Як же ми заговорились! Через десять хвилин у вас кінець робочого дня! – хлопець мав вкрай винуватий вигляд і почав очима шукати офіціанта, щоб розрахуватись.
…Калькуляцію, звичайно, Марина в той день так і не зробила, тому, вибачаючись й червоніючи перед хлопцем, вона запропонувала йому прийти ще раз. І Сергій погодився. Він був таким люб’язним, що полишив Марині книгу із репродукціями, яку дівчина обережно накрила накладними – щоб колеги не дуже цікавились.
Коли економічний відділ спустів і за останнім працівником зачинились двері, Марина нетерпляче відсунула клавіатуру комп’ютера у бік й дістала книгу. "Видіння” – прочитала дівчина на обкладинці книги. Фантастичні картини, на котрих могутні герої та прекрасні героїні боролись із страшними космічними монстрами, так захопили Марину, що вона, немов заворожена, гортала сторінки, забувши про час…
Гучний телефонний дзвінок розірвав чарівну замріяну тишу безлюдного кабінету. Дзвонила мама.
- Скільки ти ще будеш там сидіти? Я тобі вже усе розігріла…
- Мамо, я повинна закінчити важливу калькуляцію, - не замислюючись збрехала Марина, надавши своєму голосу ділового та заклопотаного тону.
- Коли ж тебе чекати?
- Не знаю. Пізніше. У мене зараз люди. Я передзвоню.
Нарешті поклавши трубку, дівчина продовжила знайомство з картинами Валеджо. Гортаючи сторінки, вона раптом натрапила таке, що примусило її замислитись: фантазія художника помістила двох жінок – зовсім юну й уже досить зрілу - у щось дуже схоже на місце, де розвивається людський зародок. Дівчина із жахом побачила, як тіло матері вростає у тіло доньки (Марина інтуїтивно визначила жінок як матір й дочку), страшна тягуча слизота, що оточувала їхні тіла з усіх боків, ось-ось мала намертво зцементувати усе у єдину страшну живу масу… "Мати й дочка” – прочитала Марина назву картини. Кров чомусь сильно почала бити у скроні, агресивно-зухвалий погляд жінки-мами з картини був настільки нестерпним, що примусив дівчину закрити книгу й відкласти її у бік. Стало душно.
Знов задзвонив телефон.
- Ти ще на роботі? – гучний голос Галини Василівни звучав у трубці здивовано й роздратовано.
|
