- Твоя любов рятує її. Поки ти живий, поки жива твоя любов, живе і вона. Але знайти її, це ще не все.
- В якому смислі?
- Прямому, друже. Ви маєте врятувати свої душі.
- Як?
- Тропа світла - це шлях, що вказує людині її заповітну ціль. Зараз ти хочеш знайти дочку, хочеш цього усім серцем, усією своєю сутністю. І ти її знайдеш. Потім ти захочеш врятувати її, знайти спасіння. І знайдеш усе тією ж тропою. Вона веде до бажаного. Тільки знаки, знаки бач...
- А яким буде це спасіння? Як його побачити? Як зрозуміти, що це воно?
- Ти відчуєш, коли побачиш. Спасіння не прогавиш,- посміхнувся незнайомець.
- Гаразд. Дякую, дякую...
- Ну ось, можливо хоч твою душу я врятував,- посміхнувся незайомець.
- Так, можливо,- посміхнувся у відповідь батько,- Ну а ти? Куди ти?
- Шукати мучеників. Може знайду ще кілька, кому потрібна якась поміч.
- Добре,- батько вже збирався піти,- Ти нічого не хочеш, проповіднику?,- посміхаючись спитав батько,- у мене в сумці...
- Ні-ні, мені нічого не потрібно. У мене є все!
- Так, я бачу,- батько знов посміхнувся,- Ну бувай, проповіднику! Побільше тобі зустріти та врятувати мандрівників!
Проповідник засміявся:
- А я тобі щиро бажаю знайти свою дочку та спасіння! О, ледь не забув! Пам`ятай цей уривок,- і проповідник процитував,- " Якщо я піду долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти зі мною, і ти наглянеш за мною". Якось так... Ти ж бачиш, я не ідеальний проповідник! Головне пам`ятай, що Бог із тобою. Що віра, вона як сигнал для нього. Якщо вона є у твоєму серці, то ти завжди будеш на радарі Всевишнього! Він завжди буде поряд і пригляне за тобою! Тому не бійся нічого! Яких би потвор та небезпек ти б не побачив! Щоб не ставало на шляху, Він поряд, Він збереже! Тільки Він ! Він твоє спасіння, твій провідник, твоє щастя і твій захист!
Батько кивнув:
- Гаразд і дякую... Дякую за все!
Батько полишив проповідника самого. Відійшовши від нього на доволі велику відстань, він знов почув позаду дзвін. Почувши його, він посміхнувся. Батько помітив для себе, що завдяки проповіднику він посміхнувся... Посміхнувся вперше за... за бозна скільки часу. І головне, його надія і віра кріпла. Тепер він ішов упевненими кроками, кроками сильної, упевненої в собі. у своєму напрямку, щасливої людини.
От тільки знак. Як не вдивлявся в усе підряд батько, нічого схожого на знак він не бачив. А пройшов уже доволі багато. Сумніви почали гризти батька. Він зкинув сумку та став на коліна. Якусь мить розглядав місцевість, намагаючись побачити щось незвичне, щось, що могло б бути знаком, що могло б вказати шлях. Та нічого, нічого не було...
Тоді він підняв голову до неба. До чорного, грізного неба. Склав руки разом, заплющив очі.
- Отче... Я не дуже добре тебе знаю... але ти добре знаєш мене, я впевнений. Тому ти точно знаєш, що я шукаю. Так, я можливо і не був праведником. Але я ніколи за життя нікого не вбивав, ні у кого не крав... намагався жити у згоді із совістю, жити по моралі... Я не ходив у церкву, не молився тобі донині, але я люблю свою дочку. Я обіцяю тобі, Отче, якщо ти допоможеш мені її знайти, я прославлятиму твоє ім`я вічність. Я зроблю усе, що ти попросиш. Ти ж знаеш її. Ти ж знаєш, яка вона хороша дівчинка. Їй же страшно, я певен, бо й мені страшно! Я їй потрібен, Отче, як ти потрібен мені. Вона ж не заслужила усього цього! Їй всього лиш п`ятнадцять років! Дай мені побачити її, притиснути до грудей, вдихнути запах її волосся... Врятувати її. Бути певним, що ніщо їй не загрожує. А потім забирай мене. Забирай і проси про усе, що тобі заманеться! Можливо це не найкраща молитва, не знаю, але вона щира, щира...
Батько відкрив очі. По обличчю прокотилась сльоза, але йому стало якось, якось легше... Він сам не знав чим це пояснити. Нічого, схожого на знак так і не було.
- Він з`явиться, обов`язково з`явиться,- сказав сам собі батько, підняв сумку та пішов.
Йому навіть задихалося легше. Він робив крок за кроком не вимучено, а наче спортсмен на тренуванні. Усе вдавалося йому легко. Геть усе. І ось бажаний знак. Прямо серед чорного неба зробилася ніби діра, з тієї діри винирнув промінь світла, промінь вказував на точку удалині. Батько посміхнувся, орієнтир є.
- Дякую,- сказав він та побіг чимдуш туди.
***
Пробігши трохи, батько побачив самотній вогник. То не був вогонь пожежі, то був вогонь чиєгось багаття. Промінь з неба давно зник, але батько уже запам`ятав курс. Цього разу він ішов на вогонь не обережно, без страху. Він біг туди знаючи, що знайде те, що шукав. Знаючи, що нічого поганого уже не станеться. Бо за ним наглянуть. Як добре, коли ти певен, що за тобою завжди стежать та оберігають...
Ось вогник уже був геть близько. Батько відрізнив коло нього силуети кількох людей. Їх було там коло семи. Люди теж помітили його, бо стали купкою та вдивлялися у його сторону. Дистанція усе скорочувалася і батько побачив, що попереду стояли особи чоловічої статі. Можливо, він їх налякав.
- Хто це?,- спитав один з чоловіків.
- Не бійтеся, хлопці!,- радісно гукнув батько,- Я нічого вам не зроблю. Який я радий, що знайшов вас!
Батько уже стояв коло вогню, хекав ті намагався угледіти свою дочку.
- Ви нас знаєте?,- спитав один з них, він тримав у руці смолоскип, та обережно підвів його до обличчя батька, щоб добре роздивитися його.
- Навряд. Але серед вас має бути моя дочка. Ось її фото. Я чогось її не бачу,- батько простягнув фото та все видивлявся свою дочку.
Хлопець підозріло на нього глянув.
- Звідки Ви знаєте, що ця дівчина серед нас? Вона приєдналась до нас усього кілька днів назад.
- То вона з вами?,- посміхнувся батько,- Проведіть мене до неї, прошу вас! А потім розпитуйте усе, що заманеться!
- Ну добре. Ідіть за мною,- хлопець розвернувся та пішов у напрямку розкладної палатки.
Усі люди, що були коло вогню були молодими. Не було жодного, старше 20-25 років. Усі були стомленими, в очах у них читався страх та невпевненість.
- Мушу Вас засмутити,- сказав хлопець, перед входом в палатку,- Вона прийшла до нас хворою...,- тут батькова посмішка зникла,- Але її стан тоді був кращим. А зараз... не знаю, серед нас немає лікарів. Вона не може пересуватись більше ніж 3-4 години на день. Швидко втомлюється, її мучить головний біль.
З цими словами хлопець відкрив палатку, та увійшов туди з батьком. У палатці, вкрита якоюсь курткою, лежала вона, його дочка. Але це була не рожевощока, життєрадісна, гарненька білявка. Це була змучена, бліда, з розкуйовдженим волоссям дівчина. Коли вони увійшли, вона спала.
- Вона нас затримує,- почав хлопець, коли батько нахилився над дочкою,- Ми тримаємо курс на схід. Зустріли одного помираючого діда, він сказав, що там є виживші. Що вони купкуються. Що там нема землетрусів і потвор. Там безпечно. Ми не лишали її, бо просто не могли, то ж не по-людськи. Я хочу, щоб вона прокинулась та упізнала Вас... Що Ви справді її батько. Тоді я з чистим серцем лишу її Вам.
Батько слухав юнака та водночас пестив волосся дівчини. Вона прокинулась сама. Кинула очами по- палатці, побачила батька та одразу кинулася йому у обійми.
- Тату!,- хриплим голосом вимовила вона,- Я думала, що ти помер! Таточку...
- Доцю моя, як?! Як ти могла таке подумати?! Я ніколи, чуєш, ніколи тебе не полишу!
Він притиснув її до себе ще міцніше, на очах виступили сльози. Юнак, почувши та побачивши це все, опустив голову та вийшов.
- То що... що з тобою?
- Не знаю, тату. Ця хвороба не схожа на інші. У мене вічно болить голова... дуже сильно болить голова, ломота у тілі, втома... Я не можу довго ходити. Ти не дійдеш зі мною... Лишай мене, тату. Рятуйся з ними...
- Не мели дурниць,- суворо мовив батько,- Я врятую тебе, обіцяю. Нічого поганого більш не станеться. Ми врятуємося, вір мені, я знаю куди йти.
- Та я геть не можу рухатись. Не знаю навіть, як піднятись...
- Ти не хочеш їсти чи пити?,- спитав батько, поспіхом знімаючи сумку.
- Хіба що пити...
Батько витягнув пляшку із водою, та поїв її, як малу дитину. Не знаючи чим ще їй допомогти, знайшов у сумці баночку вітаміну С, та дав кілька штук.
- Полеж трохи,доцю,- сказав він,- Відпочинь. Я подякую хлопцям, попрощаюся з ними... Спробую дати кілька настанов. А потім ми з тобою рушимо у подорож, я тебе понесу, у мене вистачить сил, повір...
- Добре, тату...
Він ще раз обійняв її та вийшов з палатки. Четверо хлопців та троє дівчат коло палатки збирали речі. Юнак, що зустрів його та провів до дочки, відволікся від усього та підійшов до батька.
- Пробачте, ми не знали чим їй допомогти. Якщо хочете, можете іти з нами. Але не затримуйте нас,- при цих словах юнак опустив голову, потім знов підняв,- Тут стає усе нестерпніше, ми спішимо...
- Ви спішите до неминучої гибелі,- перервав батько,- Невже ти не бачиш? Це кінець,- і батько розвів руками навколо,- Оглянися. Вогонь, чорне небо, землетруси, нічого живого, невідомі хвороби, страшні тварюки... Не знаю, може це Апокаліпсис, може це Судний День... може хтось випробував нову зброю. Але точно одне, на вашому сході нічого немає.
- Я все розумію,- шепотом суворо сказав юнак,- Ви багато чого пережили, але чи не могли б Ви казати усе це тихіше. Бачите людей позад мене? Одній з них немає і сімнадцяти. І що мені їй сказати? Що нам усім кінець? Цей схід, хоч і мала, але все ж надія... Наша єдина надія. А що пропонуєте Ви? Впасти й померти?
- Так, пробач,- батько зітхнув,- Але послухай. Ти питав у мене, звідки я знаю, що моя дочка серед вас...
- Так,- зацікавлено сказав юнак.
- Я знав, бо мене сюди спрямував Бог.
Юнак іронічно посміхнувся.
- Я знаю як це звучить,- поспішив батько,- Але послухай... Я вижив лише дивом, там ціла історія... І прийшов сюди я тропою світла... Я побачив знак, Божий знак! І Він привів мене до вас. Я знаю куди нам іти. Нам треба рятувати свої душі, іти до спасіння. Я вас виведу, просто довіртеся мені...
- Ну...,- хлопець знов опустив голову, усе ще гірко посміхаючись,- Ви вірите у тропу світла, а я вірю у схід. Я Вас геть не осуджую, не вважаю за схибленого. Але... я не вірю. Просто не вірю. Увесь цей час, що ми виживаємо, ми не бачили Бога поряд. Ми не бачили його знаків.
- А промінь? Промінь світла з неба вказав мені ваше точне місцеположення,- наполягав батько.
- Ніякого променю тут не було... Я і ніхто з нас не бачили денного світла бозна скільки часу,- мовив юнак, розводячи плечима, потім обернувся до своїх, побачив, що усі вже зібралися,- Слухайте, зараз важкі часи... Кожний вірить у те, що хоче. Кожен сам собі хазяїн. Хочете іти з дочкою до так званого спасіння, ідіть. Але ми попрямуємо на схід.
- Як бажаєте... У будь-якому разі дякую, дякую, що наглядали за нею. Щасти.
Батько подав юнакові руку, той потиснув її. Юнак розвернувся, взяв свого рюкзака, накинув на плечі, та рушив, інші мовчки попрямували за ним.
- Палатку можете забрати собі, вона збирається і розбирається. Ми більш привалів не робитемемо, немає часу!,- кинув на прощання юнак.
Батько лише кивнув. У будь-якому разі їм з дочкою палатка теж не потрібна. У них часу не більше. Деякий час батько стояв коло палатки. Юнак сказав, що не бачив ніякого променю, а він мав його побачити, просто мусив... Таке не прогавиш. Невже батькові здалося?
Ні, то був Божий знак... Його не всі бачать... Не всі помічають... З цими думками батько увійшов до палатки. При погляді на дочку його серце обливалося кров`ю. Вона здавалося, знов спала. Чи просто втратила свідомість. Батько закинув на плече сумку, потім підняв, як пір`їнку дочку, та закинув її плечі. Постояв трохи та сказав сам собі:
- Нормально, донесу, впораюся... Я ще міцний старий пень.
- Тату, то куди ми підемо?,- прокинулася вона.
- У нашу останню подорож, доцю,- відповів батько,- Після неї усе буде добре. Ти будеш щасливою і здоровою бігати по зеленій траві та ніжитися у променях сонячного світла.
- Справді? Як це чудово...,- крізь сон, стомлено мовила вона,- А там буде і мама?
- Так,- сказав батько, набираючи ходу,- Там буде і мама. А ти спи, спи.
І вона заснула.
***
Батько спіймав себе на думці, що знов ішов без орієнтиру. Як не старався, він не міг угледіти жодного знаку. А найгіршим було те, що час від часу він чув знайоме йому виття. Потвора знов вийшла на його слід? От тільки тепер він особливо не розбіжиться.
Його знов почав мучити кашель. Він обережно поклав дочку на землю, під голову підклав їй сумку. Вона щось говорила крізь сон, та він не розчув що саме. Узявши ліхтаря, батько почав ходити навкруги у пошуках чогось, що вкаже шлях. Може йому знов помолитись? Знов почулося виття. Він злякано водив ліхтарем по-сторонам.
- Виходь!,- гукнув він,- Я тебе не боюся!
Пітьма не відповідала. Вона ніби гралася з ним, зводила з розуму. Лякала, а потім відступала.
Йому страшенно хотілося спати. Очі так і злипалися. Але не можна, не можна. Він повернувся до дочки та присів. Дістав із сумки рачку печива та вирішив трохи пожувати. Можливо це відіб`є сон.
- " Ну де ж ти, де ж ти, знак? Може я його вже десь прогавив... Ну, Боже, годі мене випробовувати. Ціна помилки занадто велика. Їй же гіршає з кожним днем...",- роздумував батько.
І тут сталося неочікуване. Його сон ніби ожив. У небі загремів грім, такий гучний, що прокинулася його дочка, а у нього самого аж зазвеніло у вухах. Землю почало трясти. Батько обійняв дочку, підняв, та побіг у пошуках якогось безпечного місця. А Потім у небі з`явився він. Прадавній жах з його сну. Такий же страшний, такий же здоровенний. Від помахів його крил, уламки на землі літали як пір`їнки. Від помахів його крил здійнялася пильова буря. Батько знайшов невеличку, майже вцілілу будівлю, їй не вистачало лише даху, але стіни були. Він забіг туди із дочкою, ховаючись від бурі та літаючих камінців і уламків.
Може він не встиг? Може уже почалося?
- Тату, що це?!,- з жахом питала дочка.
- Не знаю, доцю,- він не знав що сказати, як заспокоїти,- Та воно мине. Повір. Усе буде добре. Ми скоро прийдемо і усе мине, усе буде добре. Зелена трава, пам`ятаеш, сонце?
- Пам`ятаю,- усе ще злякано відповіла дочка.
Батько обняв її. Вони так і сиділи обійнявшись деякий час. Батько знав, що продовжувати шлях зараз нереально. Дівчина заснула. Він якомога обережніше та дбайливіше лишив її спати, а сам визирнув з будівлі. Потвора так і кружляла у повітрі. Знов загремів грім. Батько зрозумів, що цей грім ніщо інше, як звуки, котрі роздавала потвора. Кожний раз, коли вона розкривала свою здоровенну пащу, лунав грім. Становище лише погіршувалося. Потвора знижалася до землі, тим самим гуркіт, та руйнування посилювались.
Дочка вже не прокидалася, хоча гуркіт був страшенний. У батька закладало вуха. Звук вібрував навіть усередині нього, він ніби проходив по його внутрішніх органах.
- Невже я не встиг?!,- ревів батько,- Невже прогавив знак?!
Він упав на коліна та почав хитатись із сторони в сторону, узявшись обома руками за голову. Невже таким стане їхній кінець? Невже ось так все скінчиться? Невже він так і не врятує її? Вона розраховує на нього, а він нічого не може вдіяти...
Аж тут він побачив силует хреста. Так, удалині, чито гра тіней, чито залишки будівель утворили таке... але батько чітко побачив хрест. То знак. То точно знак! Треба бігти туди, це останній шанс. Або то знак, або вони вже точно загинуть.
Він підбіг до дочки, вкотре закинув її на плечі, та вийшов з будівлі. Знов роздався грім. Потвора усе знижалася. Батько побіг до хресту. Він уже не біг як марафонець, але біг так швидко, як міг. Як дозволяли його м`язи. Коло його голови проносилися камінці, цегла, гілки дерев, сміття... Але ніщо не зачіплювало його. Крізь грім та шум, він кричав:
- Ніщо мене спинить, бо Ти зі мною!
Прямісінько під ногами розверзалася земля, та батько з легкістю перестрибував ці пастки. Декотрі камінці таки влучали йому по тілу, та він не зважав. Він мав добігти. Лава фонтаном випльовулася з землі, під ногами усе розходилося, не було чіткої опори, усе греміло, руйнувалося, тріщало по швам... А батько усе біг. І ось він коло хресту. Так, то колишня багатоповерхівка, а усе, що від неї лишилося, це хрест. Саме хрест. Неймовірно, це точно знак. точно знак. Але нічого поряд не було, ні знаків ні самого спасіння не було видно.
Та спинятися не можна. Батько сам не знав чому не можна, але чомусь не можна. Якийсь голос у ньому казав, роби що хочеш, тільки не спиняйся. Тому він побіг далі. Батько побачив кратер. Великий кратер, десь триста на триста метрів. У кратері було повно понівечених автівок, уламків, дерев, вирваних з корнями... А найголовніше, посеред кратеру, стояв свовб світла. Незвичного світла. Воно заворожило батька так, що він навіть зупинився. Це світло яскраво білим, не штучним, неземним, прекрасним, божественним світлом. Батько зрозумів, що то і є спасіння, що він таки знайшов його. Геть трішки лишилося...
Але потім він побачив наступне... Уздовж всього кратера, розгулювали потвори. Потвори усіх різновидностей, такі, котрих ми бачили у кіно, та такі, котрих неможливо уявити чи описати. Мерзенні, огидні чудовиська ходили по кратеру, наче прогулюючись. А коло свовбу світла їх узагалі було щонайменше десятки три. Батько дивився на усе це, наче зачарованний. Його пробудив слідуючий розкат грому.
Він спустився у кратер, сховався за понівеченим автобусом. Що як усі ці знаки, це просто випадковість? Що як цей стовб світла якесь природнє явище, котре можна пояснити... Що як він помиляється... Він же відповідає не лише за себе...
Батько подивився угору, побачив жах на крилах... Опустив голову, побачив зруйнований звичний йому світ... Побачив купу потвор, вогонь, пітьму та смерть... Та посеред усього цього лежить маленька дівчинка. Маленька дівчинка, котра нікому нічого поганого не зробила... За що їй усе це? Він притиснув її до грудей так сильно, що вона прокинулась.
- Тату? Чому ти плачеш?
Він не міг взяти себе у руки. Хотів вимовити хоч слово, заспокоїти її, але не міг нічого вимовити.
- Я ж казала, щоб ти полишив мене... Щоб рятувався сам... Сам би ти обов`язково врятувався.Нащо ти заперечив?
Батько зібрав усю свою волю в кулак та сказав:
- Тому що ти... для мене усе,- та поцілував її,- Заплющ очі, донечко, ми йдемо до мами. Ми вже поряд.
Вона слухняно заплющила очі. Він закинув її на плечі, цього разу востаннє, був певен він. Піднявся, на його обличчі читалися біль та розпач. Потім згадав слова проповідника. Крізь розкати грому, крізь страшні звуки руйнування світу, він прокричав:
- Якщо я піду долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти зі мною, і ти наглянеш за мною! Отче, прошу, врятуй її!
Він пішов до стовбу світла. Страху не було, він не боявся потвор, не боявся їхнього зовнішнього вигляду, не боявся узагалі нічого. Він усе бубнів собі під ніс "моя віра- мій щит". Батько був певен, що хтось там зверху любить його, раз він усе ще живий, а отже і дасть йому сил та змоги докінчити почате.
- Лише спробуйте! Лише підійдіть і я порву вас на шматки!,- кричав він,- Повертайтеся у безодню!
Одна потвора, синього кольору, з павучою головою, копитами замість ніг, та безформенним тілом, рушила до батька та загородила дорогу. Батько, не сповільнюючи кроку вгатив кулаком прямо по павукоподібним очам так сильно, що линула густа, смердюча кров. Потвора заревіла та відійшла.
- З дороги! З дороги, потвори! Я вас не боюся, Він зі мною, Він любить мене! Він збереже!
Уже недалеко. Світло від стовбу уже сліпило очі. Геть поряд був батько. Потвори обступили його кільцем, вони скалилися, гарчали та жодна з них не наважувалась на нього напасти. Все щільніше і щільніше вони обступали батька. Та батько не зважав, він йшов як танк. Просто ішов крізь них, як Моїсей крізь море.
І ось омріяне світло. Він стояв, тримаючи дочку на плечах, а світло заліковувало їхні рани. Він відчував це, він бачив це. У цьому світлі не було ні холодно, не жарко, було добре. Усі шрами, синці та забої загоювалися самі по собі. Батько миттєво відчув себе так добре, ніби тільки що повернувся з санаторію. А його дочка... Вона знов зарум`янилася, розтулила очі, і в цих очах читалося життя. Він впорався... Батько опустив дочку на землю, але ж ні... Подивившись униз, він не бачив землі, він узагалі нічого не бачив крім світла. І хоча вони стояли на місці, батькові здавалося, що вони рухаються, кудись прямують... Прямують у свою останню матеріальну путь...
- Ти таки врятував нас,- посміхнулася дочка.
- А ти сумнівалася?
***
А на землі тим часом жах на крилах, кінець часів на крилах усе знижувався. з його зниженням, руйнування ставало усе більшим. Хтось панічно бігав, хтось рив землянки, хтось сидів та чекав зустрічі із вічністю... Юнак в цей час зрозумів всю хибність подорожі на схід, але пізно... Зрештою, хіба можна осудити людину за її розсудливість? За її переконання? Він підійшов до своїх товаришів, вони стали колом, обійнявши одне одного, а він лише сказав : " пробачте, я вас підвів... " . Та по поглядах товаришів було видно, що ніхто його і не картає. Взяти на себе роль лідера у такі часи дорогого коштує.
Жінка так і сиділа коло вогню... Супермаркет удалині уже зруйнувався повністю, вона усе думала, чи вдалося тому батькові знайти дочку? І чи вдалося їм врятуватися, якщо так? Неймовірно, але картина руйнування світу зачарувала її. Це нагадувало те, як вічно людина може дивитися на вогонь, на воду, роздумуючи про щось своє... Так було і тут... Планета переживала останні секунди... А жінка просто спостерігала за всім, чекаючи своєї участі та роздумувала щодо долі батька, її останнього співбесідника.
А проповідник відкинув дзвона та сів на кам`яну брилу. Він був наче на острівку, а коло цього невеличкого, вцілілого клаптику землі, текла магма. Так більше нікого він і не устиг спрямувати на істинний шлях. Проповідник дуже себе через це картав. На нього возвели стільки відповідальності, а він геть не впорався... Але ж старався... Він намагався втішити себе тим, що навіть одна врятована душа, це вже щось, це вже не марно прожите життя. До того ж він майже кожні п`ять хвилин молився за батька і за його дочку. Щоб у них все вийшло. Жах усе опускався до землі. Його численні очі роздивлялися плоди своїх дій, і одне з очей впало на проповідника. А той, відчувши на собі погляд, підняв голову та посміхнувся... Погодьтеся, небагато хто може похизуватися тим, що посміхнувся прадавньому кінцю часів.