- Що у тебе немає вибору,- сухо сказав бородатий та навів на нього рушницю.
Батько мовчки почав роздягатись.
- До трусів,- підсказав бородатий.
Батько зробив, як попросили. Прийшов товстий з пластмасовим відром з під фарби. Поставив відро на підлогу. У відрі була густа на вигляд суміш, огидного, зеленкуватого кольору. Зал наповнив різкий запах,невідомий батькові.
- Намащуйся цим,- сказав бородатий, вказавши на відро.
- Я нічого не буду робити, поки ви мені не поясните, що відбувається.
- Слухай,- сказав бородатий, стомлено приклавши руку до очей,- Ми можемо зробити це спокійно чи болісно, вирішувати тобі.
Батько мовчки підійшов до відра, бородатий тримав його під прицілом. Присів,зачерпнув у руку трохи речовини. Недовго роздумуючи він кинув густу, смердючу бридоту в обличчя бородатому. Зробив він це миттєво, суміш повністю заляпала обличчя бородатого, він випустив рушницю, та почав протирати очі.
Товстий з битою зробив крок на зустріч батькові та замахнувся. Батько вчасно ухилився та кулаком вгатив товстому прямісінько по його голках. Той заревів, як свиня та впав на підлогу, корчачись від болі. Батько підняв биту і розвернувся до бородатого. Але йому не вистачило якоїсь миттєвості. За час, що він нейтралізовував товстуна, бородатий устиг витерети очі та підняти рушницю.
Батько подумав, що це кінець. Але ні. Бородатий не вистрілив, він підійшов до батька і з розмаху саданув по голові прикладом рушниці. У батька потемніло в очах і він знепритомнів.
Прокинувся він увесь обмазаний зеленою бридотою з відра, підвішеним за обидві руки. Голова страшенно боліла. Навколо не було нікого. Він роздивився місцевість. Супермаркет виднівся вдалечині, метрів у 400-500 від нього. Він же був підвішений саморобною мотузкою за гілку якогось вцілілого дерева. Кругом лише пітьма.
- Чудееееееесно,чорт забирай,- вилаявся батько,- сходив по-магазинам.
Тут збоку у нього заболіло.Він глянув, і побачив глибокий поріз на правій частині тулубу. Звідти сочилася кров.
Справдилися його найгірші сподівання. Брати вирішили використати його, як приманку. Вони обмазали його якоюсь отрутою, пустили кров, щоб приманити... Приманити кого? Ось так питаннячко. Адже щоб зняти його з гілки дерева треба мати доволі великі розміри. Батькові стало лячно. Потрібно щось робити, вибиратися...
Він спробував розгойдати гілку, на котрій висів, у надії, що вона буде не міцною і трісне. Але ні. Гілка була на диво міцною. Потім він спробував перегризти мотузку на руках. Але і це було марно. Зрештою батько сдався і лишився висіти так.
Він не знав скільки провисів так у відчаї. Годинника у нього не було, Сонця не видно, а хвилини тут линуть місяцями. Кожна дорогоцінна секунда, котру він втрачав віддаляла його від дочки. Йому сдавалось, що він провисів цілу вічність. А потім почув знайоме виття. Тільки цього разу значно ближче. Здавалося джерело виття геть поряд, у 20-30 кроках від нього.
Батько приглянувся у пітьму. Він напружив зоровий м`яз настільки, наскільки міг, але нічого не розгледів. Може йому сдалося? Та через якусь мить він доволі чітко почув чиєсь дихання. Нелюдське дихання. Дихання це було дуже частим, хрипчастим, неприємним.
І тут батька охопив жах. Від побаченного він не міг поворухнутись, не міг думати, у нього відвисла щелепа. Прямісінько перед ним стояла істота, під три метри зростом, здоровенна, м`язиста, побудова тіла нагадувала людське, а от все інше... Голова була схожою на свинячу, але на ній були баранячі рога. З пащі виднілися 5-тисантиметрові, гострі ікла. А вуха, вуха взагалі нагадували слонячі. Ноги істоти закінчувались копитами. Від істоти сильно тхнуло сіркою і попелом.
Чудовисько однією рукою зняло батька з гілки, порвавши мотузку. Воно довго розглядало його у своїй руці, подібно до того, як мала дитина розглядає спійману ящірку. Потім потвора розкрила пащу, з якої смерділо так сильно, що батько ледь не блюванув. З пащі висунувся язик. Язик був змієподібним, роздвоєний на кінці. Чудовисько пройшлося язиком по тілу батька. І як то не дивно, отрута, котрою його вимазали браття, врятувала йому життя. Потвора виявилась перебірливою. Вона спочатку пробує на язика плоть жертви.
Отрута на смак їй очевидно не сподобалась. Вона зробила крок назад, видала неприємний звук, схожий на розгніваність і при цьому стиснула кулака, у котрому тримала батька так, що той ледве міг дихати. Потім вона розтиснула кулака і батько гепнувся на землю. Це було доволі неприємно, падати голим тілом на брухт та завали будівель, що були розкидані поряд. Але він оклигав. Потвора біснувалась. Вона однією рукою тримала язика, а другою ніби чистила його.
Батько почав повзти. Повзти якнайдалі звідти, десь сховатися. Нарешті знайшов велику кам`яну брилу, сховався за нею. Почав шукати щось гостре, щоб розв`язати мотузку на руках та ногах. Зрештою знайшов доволі гострий уламок, та зрізав об нього мотузку на руках. На ногах мотузку розв`язав уже вільними руками. Перевівши подих, батько виглянув з-за брили. Потвора досі стояла там, але язика уже не чистила. Вона видивлялася навколо, певно шукала його.
Що робити, що робити? Тільки це питання і вертілося у голові батька. Ну а що робити у такій ситуації, тільки бігти, тікати. Але йому потрібна була фора. Потвора була великою, один її повний крок, як три чи чотири кроки батька. І тут він згадав, як завжди у подібних ситуаціях робили у кіно. Взяв невеличкий камінчик та жбурнув його якнайдалі від себе. Потвора на цей трюк повелася.
Дочекавшись необхідного моменту, батько зібрався с духом та помчав чимдуш у напрямку супермаркету. Потвора все одно побіжить за ним, а так хоч не одному помирати. І потвора таки побігла. Батько мусив визнати, що біг він, як марафонець. Ще ніколи в житті він не біг так швидко. І це не дивлячись на те, що шлях був нелегким. Доволі часто йому доводилось перестрибувати через уламки, різати об щось босі ноги і так далі, та він не зважав на усі ці дрібниці. Він усе одно біг так, що потвора навіть почала відставати, сам Усейн Болт позаздрив би такій швидкості.
І ось омріяні двері супермаркету. Він не знав чи вони закриті, чи ні. Тому просто з розгону усім своїм тілом напригнув на них так, що вони зійшли з петель. Батько просто зніс двері, і на них, як на санчатах проїхався між рядами супермаркету. Як тільки зупинився, зліз з дверей та сховався як найдалі за стендом. Чулися стурбовані голоса братів, їхнє лаяння. Але недовго, адже за якусь мить потвора уже була тут. Почулися постріли рушниці, батько визирнув з-за стенду, та побачив, що стріляв бородатий, але здається марно, бо ніяких слідів ушкоджень чи поранень на чудовиську не було. Поряд з бородатим стояв товстун із битою.
- Та тікай же, дурню!,- гукнув бородатий товстому.
- Ні, ми помремо разом, як і належить братам!,- з цими словами товстун став поряд з бородатим, розмахуючи перед собою битою.
Батькові не хотілося дивитись, що буде далі. Він сховався, присів, заплющив очі та під страшні звуки роздирання братів на шматки, молився. Він сам не знав до кого. Він молився до усіх богів, до будь-кого хто б міг його почути.
- " Не дай,не дай мені померти,- тут роздався крик товстого та гуркіт бити об підлогу,- Тільки не зараз. Я ж потрібен їй, я повинен бути поряд. Нехай мене зжеруть потім, нехай з мене живцем стягають шкіру, я згодний, але потім, коли вона буде у безпеці. Будь-ласка..."
По-батьковим щокам прокатилися сльози відчаю. Незабаром усе стихло. Батько намагався не видати ні звуку, він боявся виглянути, боявся шумно дихнути, боявся навіть шмигнути носом. Він впав у такий собі анабіоз.
Пройшло півгодини. Ані звуку не було чутно. Батько усе не міг знайти в собі хоробрості та виглянути з-за стенду. А що я воно там? Потім згадав дочку, її образ чітко стояв у очах. " Їй потрібна моя допомога, ти ж чоловік", гуділи в голові думки. Зібравшись з духом він таки визирнув. Нікого не було. Тільки те, що залишилося від братів. Як же потвора змогла безшумно піти? Вона здіймала стільки галасу при русі...
Обережно і поволі батько підвівся на ноги та вийшов із схованки. Крок за кроком, після кожного кроку прислухаючись та придивляючись до усього, він підходив до залишків братів. Шматки одежі, кров, бита - ось і усе, що лишилося від них. Відійшовши від шоку, батько взяв великий бутиль води, та спробував вимитися від смердючої отрути та промити рани. Зробивши це, він обробив рани перекисом, потім йодом, і про всяк випадок перемотав деякі з них бинтами. Потім знайшов свою одежу, вдягся, пошукав сумку, знайшов і її, склав туди усе необхідне.
У підвалі супермаркету знайшов ліхтар. Хороший, великий ліхтар. Тримаючи його у руці, він рушив до виходу. Став на виході, роздумуючи. Обернувся та кинув погляд на биту.
- "Навряд чи в разі реальної небезпеки вона мене врятує...",- подумав він та відвернувся від бити.
Батько стояв на порозі виходу, не можучи зробити крок. Йому усе здавалося, що там, у пітьмі на нього уже чекають. Він перевірив місцевість ліхтарем якомога ретельніше. Ніяких ознак життя не було. Вимкнув ліхтар, зробив кілька глибоких подихів та сказав сам до себе:
- Хай би що я не зустрів на своєму шляху, воно мене не зупинить. У мене є ціль. У мене є обов`язок, батьківський обов`язок і я його виконаю.
З цими словами він зробив крок у безодню. І тут трапилося диво. На якусь мить, може на хвилину чи дві, Сонце пробилося крізь хмари пилу та попелу. Батько стояв та ніжився, як кіт, у його променях. Це й справді було дивом, справжнім святом. Як давно він уже не бачив Сонця, денного світла? Речі, на котрі навіть не звертаєш уваги, виявляється, такі необхідні для нас.
Батько відчув приплив тепла, приплив енергії. Але це не протривало довго. Сонце знов сховалося за хмарами. Батько понуро опустив голову, підняв ліхтаря, згадав напрямок який йому вказала жінка, та рушив. Рушив туди, де лише теоретично могла бути його дочка. Але це все ж таки надія. А надія то чудова річ, можливо навіть найкраща з тих, що лишилися зараз на Землі.
***
По-дорозі він випив пару пляшок пива. Він не був його цінителем, але принаймні, біль та ломота у тілі пройшли. Та і крок полегшав, значно полегшав.
Подекуди він зустрічав людей. Вони були змореними, стомленими... Батько давав їм попити,давав якогось харчу та ліків. Майже всі з них навіть не могли уже говорити, тому ніякого орієнтиру він так і не мав. Можливо, він уже збився з напрямку, можливо замість того щоб зближатися, він віддаляється від дочки. Можливо... По-дорозі також бачив він і багато трупів... Від цього веселіше йому не ставало. Та й землю стало сильніше трясти. Одного разу так хитонуло, що батько втратив рівновагу і гепнувся... А земля у нього під ногами розверзлася, даючи прохід лаві. Він ледь втрятувався тоді. Ставало складніше дихати. Можливо через те, що фактично без світла більшість рослин вимерло. А можливо через те, що пилу ставало усе більше. Можливо через часті пожежі. А можливо через усе це разом.
Іти було все важче. Жити було все нестерпніше. Стомившись, батько упав на коліна та закашлявся. Кашель був сильним, душив... Він відкрив пляшку води та зробив кілька ковтків. Навіть вода була якоюсь нестерпною, вона долала спрагу, але завдавала якогось болю у горлі. Здавалася навіть гіркою.
- " Ну треба підійматись. Посидів, відпочив, вставай і йди. Ти потрібен їй, ти потрібен їй... Іди. Куди? Куди іти? Кругом пітьма та руїни, пітьма і руїни...",- думав батько.
Він піднявся. Рушив далі. Ось якби Сонце зараз виглянуло ще раз. Один єдисинький раз. Як би це зараз йому допомогло. Але ж ні. Сонця не було. Але все горіло. Пожежі були кругом. Вони душили батька. Від жару він зняв майку, його тіло повністю покрилося потом. Навіть ліхтаря виключив, вогонь, вогонь, що був навколо освітлював йому шлях.
- " Цікаво, звідки він взявся? Може коли земля розверзлася та линули потоки лави. А може десь люди спровокували. Хоча які люди, одні мерці, чи ті, що скоро стануть мерцями. І я, ні живий не мертвий, якийсь незрозумілий. Як той зомбі у кіно. Ледь іду...",- думав батько.
І тут він почув дзвін. Так, дзвенів дзвін. Він точно це чув. Йому не здалося, він був певен. Пошаривши ліхтарем навколо він побачив недалеко від себе чоловіка, що дзвенів у дзвона, котрого тримав у руці. Почувся його крик:
- О, іще одна заблукала душа! Ну нічого, я попіклуюся про тебе!,- незнайомець підняв голову догори та гукнув,- Так,отче! Я усе йому передам, я дам йому настанови!
Незнайомець рушив у його напрямку, батько теж попрямував назустріч. Зблизившись, батько зміг розгледіти незнайомця. То був середніх літ чолов`яга, небритий, з червоними, стомленими очима, вдягнутий у рвання. На обличчі в нього грала посмішка.
- Може ти забереш цю штуку, друже?,- спитав незнайомець, маючи на увазі ліхтар, що його батько напрямував прямісінько в обличчя незнайомцеві та сліпив його.
- О, пробач...,- батько опустив ліхтаря до землі,- Хто ти? Чого такий радісний? І з ким ти там говорив?
- О, я твій друг, твій товариш, твій спаситель, якщо хочеш! А чого мені не радіти? Смуток - то гріх! Я живий, я дишу, я здоровий, я знайшов собі співбесідника, що ще потрібно?!,- гукнув незнайомець, розводячи руками,- А розмовляв я зі Всевишнім! З ким же ще можна говорити підводячи очі догори?
- " Схоже чоловік збожеволів, треба його губити... Своїх проблем вистачає ",- подумав батько.
- Ну а ти хто? Куди ідеш? Що шукаєш?,- продовжував незнайомець.
- "Ну спитаю, що як він когось бачив",- подумав батько та мовив,- Ти не бачив тут ось цієї дівчини? Це моя дочка. Я шукаю її, шукаю уже... довго.
- Ні, я її не бачив!,- мовив незнайомець, батько опустив голову, сховав фото та пішов, минаючи незнайомця,- Та я можу вказати тобі шлях до неї! Я ж апостол! Всевишній обрав мене! От тільки я не дуже справляюся! Люди мене не слухають, їм не до Бога, не до спасіння...
- Не дуже ти й схожий на апостола чи священника,- обертаючись кинув батько.
- Ось бачиш. І ти мене не слухаєш. А хіба ж обов`язково бути священником, щоб стати апостолом? Хіба ж 12 апостолів Ісуса були священниками? І хіба ж проповідувати слово Боже, бути його речником, обов`язково треба у храмі? У якійсь рясі? Господь... він у твоїх думках, у твоїх діях, у твоєму серці.
- Ну добре, добре... То вкажи мені шлях. Вкажи, куди іти!
- Ти йшов донині по поклику серця, йшов сліпою вірою, і це говорить, що ти хороша людина, хороший батько.
- Чоловіче, кажи коротче, я стомлений,- не витримав батько.
- Коротче не вийде! Стомлений, то присядь! А як ні, то йди собі. Загуби свою душу, маловір!,- з цими словами незнайомець підвів голову уверх, заплакав та закричав,- Ніхто мене не чує, Отче! Вони усі німі й сліпі! Що мені робити?! Що робити?! Я ще нікого не врятував, я тебе підвів, Отче!
З цими словами незнайомець упав на землю та почав бити себе кулаками по голові, рвати на собі волосся. Побачивши це, батько зкинув свою сумку, присів коло нього. Йому більше було шкода цього дивного чоловіка, ніж цікаво, який той вкаже шлях. Потім батько сказав:
- Ну добре, добре... Пробач мені, вкажи шлях.
- Ти не віриш, ти не побачиш шляху,- сухо мовив незнайомець,не підіймаючись.
Батько зітхнув... А що ж сталося із ним, тоді, у супермаркеті. Чи не Боже то було диво? Потвора кудись зникла... Безшумно... А потім Сонце... Хоча, чому Сонцю якось і не пробитися? Та й потвора нажерлася і пішла... Тим не менше, тим не менше... Його сон, усе, що відбувається, чи не схоже це усе на той самий Судний день... Батько збирався з думками та почав поволі говорити:
- По-дорозі сюди, я ледь не помер у одному супермаркеті... І визнаю, тоді я молився... Але молився лише через те, що мені було страшно. Страшно, що я помру і не впораюсь. Я молився усім богам на землі. І хтось мене почув. Небезпека пішла. Я не знаю хто чи що цей твій Бог. Я ніколи не був особливо віруючим... Тому не знаю, не знаю...,- батько замовк.
При цих словах незнайомець щиро посміхнувся та присів коло батька.
- То це і був Бог. Він почув тебе. Ти невіруючий, але ти хороший батько. Він випробовує тебе. Дає тобі шанс. Усе, що зараз відбувається це і є шанс для людства. А вони цього не розуміють...
- Який шанс? Шанс померти?
- А нехай і померти,- сказав незнайомець та обійняв батька за плече,- Смерть - це лише частина життя. Це процес прощання зі своїм матеріальним тілом, з цим грішним світом. Невже ти думаєш, що померши, усе для людини скінчиться? А який тоді сенс життя? Ееее ні... Усі твої дії, усі твої вчинки, вони змінюють світ, змінюють історію, змінюють людей і їхні долі.
- А до чого тут шанс?
- Ніхто не святий... Хтось убиває людей, а потім іде в церкву молитися і думає, що він прощений. А хтось можливо, і хороша людина, але жодного разу не був у церкві. Не має віри... Безбожник.
- Цей хтось я?,- посміхнувся батько.
- От бачиш, ти вже й посміхнувся, друже,- посміхнувся у відповідь незнайомець,- А як давно ти не посміхався у цей смутний час? І чому? Тому що у тобі немає віри... А людина без віри, це як... це як... це як пустий сосуд. Не знаю з чим ще порівняти, я не дуже то й проповідник...
Тут батько засміявся:
- Але ти безсумнівно найкумедніший проповідник.
- Ну дякую, дякую,- незнайомець на якусь мить замовк та продовжив,- Розумієш, друже, Він являвся мені уві сні. І сказав, щоб я вертав людям віру. Та не сказав як. А сам я не знаю. Знаю тільки, що без віри ти не побачиш вказаного мною шляху. Тому якщо ти любиш свою дочку, то повір... Не знаю, як вірять усі, просто візьми і повір... Без питань, без доказів у існування Бога... Без нічого, сліпою вірою. Знаєш,- продовжував він,- бувають у історії люди, котрі творили дива, подвиги, котрі залишалися незламними та волевими, хай би там що не траплялося. А знаєш чого вони такими були? Бо ними щось рухало. Рухала любов, рухала віра... Твоя віра, друже- то твій щит. Ось, що я тобі скажу.
- Ти кажеш добрі і розумні слова... Ти моя єдина надія, проповіднику. Я... я геть зневірився, стомився... Я брожу по цій мертвій землі бозна скільки часу. Мені важко дихати, важко рухатись, важко навіть думати...
- Ти маєш повірити, відновити свою віру, щоб знайти дочку. Ти маєш піти тропою світла.
- Тропою світла? І що... що це означає?
- Всевишній завжди дає нам знаки. От тільки ми, дурні, не завжди їх бачимо. Та то наші проблеми. Повір. Відроди віру у своєму серці. Шукай його знаки. Знаки це і є тропа світла. Іди по ним, і вони виведуть тебе до неї, до дочки.
- Знаки? Які вони, як мені їх відрізнити?
- Усе незвичне. Що під силу лише Богу. Просто будь уважним, вір... і ти їх обов`язково побачиш.
- А вона... вона...
- Вона жива,- впевнено сказав незнайомець.
- Чого ти такий упевнений?