1|2|3
"Збережи віру"
"Істинно віруючих мало. Істинна віра - це сміливість. Сміливість повірити в себе і
свого Бога з такою силою, що нічиї заперечення і переконання не зможуть
зганьбити мого Бога. Смілива людина не приховує свого Бога і не обмінює його на
більш ходовий товар. Справжній віруючий не стане насильно - чи сваркою, чи
війною - нав`язувати свою віру іншому. Усі війни, що коли-небудь відбувалися в
світі, - це війни за віру." ( Лууле Віілма )
***
Усе відбулося дуже швидко. Ніхто навіть не встиг зрозуміти, що сталося... хоча й зараз навряд чи хто щось зрозумів. В одну мить зникло усе, до чого ми так звикли. Електроенергія, інтернет, телефонний зв`язок, телебачення... Можливо, природні катаклізми, можливо, почалась Третя Світова... Перші три дні землю трясло так, що від усіх будівель залишилися лише купи брухту. Від землетрусів розверзалася земля, даючи прохід гарячій лаві. Місцями вирували пожежі. Гори пилу та попелу піднялися у небо та сховали Сонце.Воно виглядало лише зрідка, підтримуючи те життя, що лишилось.
Спершу, звісно, у пітьмі бігали мародери. Мабуть,вони були тоді дуже щасливими, тягли усе, що могли. Та потім стало зрозуміло, що це не на один день. Стало зрозуміло, що звичні нам речі тепер не мають тієї цінності, що раніше. Тепер найціннішими речами були будь-які джерела світла, джерела тепла, їжа і вода. Хоча Сонця майже не було видно, було дуже душно. Жар ішов із недер землі. Цей жар був просто пекельним, він зводив з розуму, заважав дихати. Почали з`являтися невідомі донині хвороби. Страшні хвороби. А найгіршим була саме невідомість. Що узагалі коїться? Чи надовго усе це? Чи прийде порятунок?
Страшні настали часи. У такі часи важливо зуміти зберегти людську подобу. Зуміти зберегти свої принципи, свою віру, залишитись незламним, як скеля.
І саме у ці часи ішов по завалам колишніх великих міст самотній мандрівник. Він був змучений, одітий у саму брудну майку, легкі полотняні штані та сандалі. Обличчя його було покрите золою, на чолі виступав піт. Чоловік середніх років, що мабуть уже давно б здався, та віддався долі якби не його мета. Він мав знайти свою доньку. Він востаннє бачив її, коли проводжав до школи і навіть не знав, чи жива вона... Але він у це вірив, вірив батьківською вірою.
***
Найгіршим для батька було те, що він не мав точного орієнтиру. Кругом була пітьма, а єдиним джерелом світла для нього був мобільний, у котрого потроху розряджалася батарея. До того ж саму місцевість було не впізнати, кругом були завали, сміття, уламки будівель... Ніби ідеш по залишках якоїсь давньої культури, що вимерла. Просто неймовірно як швидко можна винищити те, що ми будували тисячоліттями і вважали вічним. Час від часу він набирав номер доньки, сам не знаючи навіщо... Зв`язку не було, але що як... що як на якусь мить він таки з`явиться, дива ж бувають.
Інколи він зустрічав невеличкі групки людей. Вони як правило трималися сім`ями, друзями та знайомими. Будували собі халабуди, збирали якісь припаси та чекали помочі. Помочі від кого? Батько був впевнений, що це відбувається по усьому світі водночас. Інакше поміч би прийшла уже у перший день. Е ні, ми самі по собі. Чесно кажучи, у нього і самого не було особливого плану, що робити після того, як знайде дочку.
Час від часу він питав у людей за неї, показував фотографію, що була у партмане. Та ті люди, котрих він і так зустрічав лише зрідка, її не бачили. Він йшов без орієнтиру, ішов, як то кажуть, по поклику серця. По дорозі, звичайно, намагався знаходити якісь припаси, але з цим йому особливо не щастило. Його мучила спрага. Він не пив уже майже півтори дні, та і спав погано. Увесь час чув якісь страшні, просто лячні звуки... Можливо то вітер, можливо уява, він не знав, а навіть коли засинав, то ненадовго, снилися кошмари. Тому він намагався не робити привалів, не змикати очей, а іти до своєї цілі. Був великий страх, що одного разу прилягши, він уже не знайде у собі сил піднятися.
А потім у нього згас мобільний. Він лишився сам у пітьмі. Його окутав страх, невідомий донині. Він відкинув мобільний у сторону та зробив кілька глибоких подихів, намагаючись заспокоїтись, взяти себе у руки.
Він сам не знав, скільки часу простояв ось так. Але зрештою, оволодів собою та почав повільно рухатись. Це нагадувало, як немовля робить свої перші кроки. Головним для нього було рухатись, не спинятись, не важливо куди, але рухатись. І він рухався. Але недовго. Після десяти чи п`ятнадцяти кроків, він зачепився об щось і упав, розбивши собі носа. Кров лилася, як з водопаду. Упавши він перевернувся на спину та вертів головою у різні боки. Хотілося вилаятися, але у горлі пересохло. Знов почув якісь дивні,лячні звуки... наче виття... Можливо, то собаки. Треба підійматись. Підійматись. У його плани геть не входило, щоб його роздерли на шматки якісь голодні, одичалі пси. Наче п`яний, він намагався піднятись, йому це навіть майже вдалося, він уже підвівся на коліна, але стати у повний зріст ніяк не міг. Аж як його погляд уловив маленький вогник світла десь вдалечині. Він його зачарував і манив, наче якусь дурну комаху, навіть не роздумуючи, просто інстиктивно він почав рухатись у тому напрямку повзком. Він повз крізь бетонні брили, шматки асфальту та різний брухт, здавалося, що він витрачає уже останні свої резерви. Тішило лише те, що йому здавалося те саме, коли він намагався встати після падіння. Мабуть людина і сама не знає повністю свого резерву, своєї межі...
І ось він підповз дуже близько. То палало багаття, але поряд з ним батько нікого не міг угледіти. Привертати до себе увагу побоявся. Люди у скрутні часи ведуть себе по різному, можуть допомогти, а можуть і забрати останнє та викинути десь помирати. Чи й навіть з`їсти... Ходили ж чутки... Після цієї думки, батькові стало геть лячно. Він став прислохувуватись.
Та чув лише тріскіт вогню. Ні голосів, ні будь-яких ознак життя поряд не було. Він спробував підповзти ще трошки і при цьому зачепив невеличкий уламок, котрий падаючи, здійснив стільки шуму, наче десь грохнула бомба. Роздався жіночий голос:
- Хто тут? Виходьте, не лякайте мене! Почувши жіночий голос, батько почув себе трохи спокійніше. Зібравши усю свою волю та останні сили, він мовив:
- Я геть не хотів Вас налякати, пробачте. Просто... просто побоявся завчасно видавати себе.
- Де Ви? ,- у голосі жінки теж почувся спокій ,- Покажіться. Підходьте до вогню, у мене є вода та їжа. Чого не вистачає, так це приємного співбесідника.
Батько спробував піднятись, та знов марно. Тіло не слухалось його. Воно нило, боліло, і здавалося навіть, скаржилося на свого власника. Усе, на що він спромігся, так це на стогін. Почувши його, жінка пішла на звук та розгледіла у пітьмі його силует.
- Бідна та людина, що не може у скрутну годину опертися о руку товариша свого,- мовила жінка приємним голосом та узявши його під руку, допомогла підвестися.
Він хотів подякувати, та язик геть пересох. З важкістю, вона підвела його до вогню та усадила на щось м`яке. Він не знав, що то було, але відчуття у нього були такими, ніби він прийшов додому та усівся на диван після довгої мандрівки, чи після важкого, робочого дня. Вона побачила його розбитий ніс та закривавлене обличчя, із жахом притулила собі руку до рота, як це люблять робити жінки. Його ж вистачило лише на те, щоб вказати рукою на пляшку з водою, котру він розгледів біля багаття, поряд з консервами та коробками. Вона миттю взялу одну пляшку, відкрутила кришку та піднесла до його пересохших, потрісканих губ.
Спочатку він пив з її рук, потім зміг самостійно тримати пляшку. Батько пив жадно, пив, відчуваючи навіть смак води. Зрештою, перевівши подих, сказав:
- Дякую, Ви мене врятували. Я вже не пив... не знаю скільки, але довго, дуже довго. Як Вас звати?
- Хіба це має значення? Вистачить того, що я Ваша рятівниця. А імена... хіба ж зараз, у кінці часів, це має якесь значення?,- вона посміхнулася.
У світлі полум`я він розгледів її обличчя. Жінка була вже в роках, сідоволоса, зморшкувата, але з "живими", вологими, голубими очима. Вона сиділа навпроти та розглядала, у свою чергу, його.
- Я не спілкувалася з людьми вже бозна скільки днів. Куди Ви тримали шлях? Чому один? І чому без припасів. Коли ідеш у далеку дорогу, треба запастися якомога більшими припасами, іти ні з чим, це як мінімум, безроссудливо,- вона знов посміхнулась.
Він відповів посмішкою та сказав:
- Ви тисячу разів праві. Але... відчай, відчай отупляє мозок. Я шукаю свою доньку. Шукаю уже довго і... безрезультатно. Я навіть не знаю куди іти. У мене немає орієнтиру. Я йду не ногами, а...сліпою вірою, скажімо так.
- О... зрозуміло.
- Доречі, Ви її не бачили? Білявка, ще дитина, їй лише два місяці тому виповнилося п`ятнадцять. У мене,- і він дістав партмане з фотографією доньки,- є її фото. Ось...
Вона взяла простергнуту фотографію, піднесла ближче до полум`я, щоб розгледіти. Зрештою сказала:
-Я бачила купку молодих людей, проте... Я не хочу дарувати Вам хибної надії. Там були дівчата, доволі молоді, було дві білявки, та я особливо їх не розгледіла. Вони пішли туди, на схід. Пропонували і мені, та мені це не потрібно... Вони казали, що слід рухатися туди, що там спасіння, звідки у них така інформація я не поцікавилась.
- А чого Вам це не потрібно?,- спитав батько, забираючи фото.
- Ну...,- вона змовкла, кинула оком навколо та раптом мовила, даючи йому якусь коробку,- Господи, де моя гостинність?! Ви ж змучилися, тримайте поїсти. Там є і гематоген, і хліб, і солодощі. Вгощайтеся.
Він почав було противитись, та жінка настояла на своєму. Почав із гематогену, адже втратив багато крові, коли розбив носа. Відкусивши шматок, знов спитав:
- То чого Ви з ними не пішли? Чого Вам це не потрібно?
- Який допитливий,- знов посміхнулась жінка.
- Якщо Вам не хочеться про це говорити...
- Та ні,- перебила вона,- Тут нічого такого немає. Я так би мовити, одиначка. У мене немає ні сім`ї, ні друзів... Я одна у світі. Та і стара вже. Тому особливого сенсу кудись бігти, рятуватися, я не бачу. Краще посиджу тут, коло багаття, пригадаю усе своє життя, свої найкращі дні та чекатиму свого часу.
Настала невеличка пауза. Батько збирався з силами, їв, пив. Жінка ж просто тупо дивилася на вогонь.
- А де Ви знайшли стільки усього? Я маю на увазі харчі та воду, я бачу тут є навіть медичні засоби,- він перервав мовчанку.
- Беріть усе, що потрібно...
- Ні-ні, я не хочу Вас обдирати, та і навряд чи мені цього вистачить. Просто я рушу далі, на схід, можливо серед тих людей таки була моя донька. А без якихось припасів далеко не дійду. Та і доньці можливо теж щось знадобиться.
- Ви вже можете підвестися?
- Мабуть... Ні, я сам...,- батько відсторонив поміч жінки та мало-помалу підвівся на ноги. При цьому він відчув незрозуміле щастя. Щастя того, що ти знов повноцінна людина. Не оціниш, поки не втратиш.
Вона взяла його під руку та відвела від їхньої стоянки кроків за 15-20. Так, щоб вогонь ще освітлював їм шлях. Він побачив вдаличині якесь сяйво.
- Бачите?,- спитала вона,- Це диво, але там зберігся супермаркет. Я ходила туди останнього разу дні два чи три назад. Тоді там було повно усього. Зараз, не знаю.
- Там горить якесь світло... Там хтось живе?
- У тому то й справа,- мовила з журбою жінка,- Там поселилося двоє братів, чи друзів. Я подумала, що це брати,бо вони доволі схожі зовні. І у них є зброя. Вони мене ледь не прикінчили того останнього разу, що я ходила туди. Більш я туди не піду. І Вам не раджу, хтозна у яких потвор створив їх нинішній світ. Коли починається виживання, декотрих людей не впізнати.
Аж тут знов почулося якесь виття. Лякало те, що тепер звук був ніби ближчим, не таким далеким, як минулого разу. Вони поглянули одне на одного.
- То Ви теж це чуєте? А я вже було думала, що мені ввижається.
- І не вперше. Що це,як думаєте? Бродячі пси?
- Ні, пане... Це щось пострашніше. На собаче виття це зовсім не схоже. Від цього виття просто холоне у грудях. Пішли-но назад до вогню.
І вони рушили назад. Якийсь час обидва просто мовчки сиділи, прислухаючись до пітьми. Так і здавалося, що з неї ось-ось щось вилізе. Та зрештою вони заспокоїлись.
- Як би там не було, але я рушу спершу до того супермаркету. Та мені треба поспати, хоча б 2-3 години,- мовив батько,тручи очі.
- Спіть. У мене є годинник. Я Вас пробуджу через три години.І сумка хороша теж десь є... Із нею будете, як справжній пілігрим,- вона знов посміхнулась.
- Дякую,дякую...,- і він заснув немовлячим сном.
***
Йому снився дивний сон. Він знаходився посеред океану,не плив,не був на землі і не парив,його тіла там і не було,подившись вниз, він не побачив своїх ніг,він не міг розглядіти будь-якої частини тіла,але свідомістю він перебував там...Відчував запах океану,його смак,бачив красу сонячного сяйва на його хвилях.
Батько ні про що не думав у той момент.Лише спостерігав за водою. Вона так заспокоює... Просто дивитися, як хвилі розбиваються одна об одну. Але ці спостерігання не продовжувалися довго. Через якусь мить з води винирнула та взлетіла здоровенна,незвичайна істота. Від неї одразу пішли мурашки по шкірі. Це був неземний,неуявний, прадавній жах. Його неможливо описати... Він... чи воно, мало два несиметричних крила які кріпилися до безформенного тіла. Ніби здоровенний,огидний,безбарвний шмат м`яса на крилах. При помахах цих крил здіймалися хвилі-ісполини. Спочатку здалося, що у чудовиська немає очей, але пригледівшись, батько зрозумів, що очі у потвори повсюду, розкидані по усій туші. Вони розкривалися та заплющувалися час від часу. Очі були змієподібними, скляними. А розміри потвори так і лишилися загадкою, адже її ні з чим було порівняти. Одне можна було сказати точно, чудовисько накрило собою увесь бачимий океан, воно закрило собою Сонце... здавалося, що воно розмірами з усю нашу планету Землю,з увесь світ.
Істота викликала не лише жах. Вона викликала велич, повагу, могутність, силу... Потвора усім своїм виглядом ніби казала, що усі наші кулемети,бомби,літаки,ракети,увесь наш технічний прогрес, усе це ніщо у порівнянні з нею. Що ніщо і ніколи її не здолає. Що воно чекало там... десь у недрах Землі, чекало свого часу, і дочекавшись, буде нищити усе.
На мить одне з очей чудовиська подивилося прямісінько в очі батька. В цю мить батько відчув дивні відчуття. Ні, навіть не страх. Він відчув усю свою безпорадність, відчув себе найменшою, найнікчемнішою амебою, відчув себе пустим "нічим". Він зрозумів, що на світі є сили, про котрі ми навіть не здогадуємося. Сили,що існували задовго до нас, задовго до зародження Землі,навіть Всесвіту. Також він зрозумів, що ця потвора, ким чи чим би вона не була, і є "кінцем". У кіно, міфах чи своїй уяві батько по-різному бачив кінець світу. Але жодного разу так. Кінець часів на крилах.
І він прокинувся. Знов занило тіло.
- Скільки я проспав?
- 5 годин,- відповіла жінка,зиркнувши на годинник,- Пробачте,не хотіла Вас будити,спали як немовля, а сили Вам потрібні.
Він підвівся. Перед ним знов була пітьма та самотній вогник. Ні океану, ні Сонця. Він зітхнув та мовив:
- А мені снилося Сонце...
- Оооо,то у Вас був чудовий сон,вітаю. Мені останнім часом або узагалі нічого не сниться, або ж кошмари.
Батько нічого на це не відповів. Перед очами усе ще стояв образ потвори.
- Мені пора. Я й так проспав дуже багато.
Вона підійшла до нього із великою сумкою:
- Ось, тримайте. Вона дуже містка.
Він подякував та закинув порожню сумку на плече.
- Спасибі, Вам за усе. Шкода Вас полишати, але мені треба...,- він замовк, не знаючи що ще сказати.
Вона підійшла, поцілувала його у чоло, та мовила:
- Бажаю Вам знайти свою доньку та разом пройти через усі випробування, котрі готує доля.
- Дякую. А я Вам бажаю щасливо зустріти вічність. Я не знаю, чого Ви геть одна, але навіть за цей короткий час, що ми проспілкувались, я встиг зрозуміти, що Ви дуже хороша людина.
Вона мовчки посміхнулась. І він рушив. Ішов не озираючись, але все одно відчував на спині її погляд. І це додавало йому сил. Думками вона з ним. А це теж неабияка поміч, неабиякий заряд енергії.
До супермаркету лишалося кроків 15-20. Він присів на-корточках і намагався угледіти там які-небудь ознаки життя. Світло там горіло. При чому усюди. А ось ані якихось рухів, ані звуків не було.
- " Грець з ним. Що буде,те й буде",- подумав він, та підійшов до пластикових дверей. Усе так само тихо. Двері були незачиненими. Він відкрив їх та тихенько увійшов. Це був звичайний супермаркет. Три касси, та купа стендів з товаром, що утворювали собою своєрідні коридори. У приміщенні стояв якийсь гул, схожий на роботу генератора. Мабуть, то він і був, дизельний генератор, адже звідки було б світло?
Він зняв сумку з плеча та почав нишпорити між рядами з товаром. Намагався поводитись якомога тихше. Набирав лише найважливіше: воду, медикаменти, поживні харчі. Побачивши пиво, подумав про те, що воно допоможе трохи притупити біль у тілі. Узяв кілька пляшок.
І тут він почув кроки. Кроки двух пар ніг, що рухалися швидко у його напрямку. На думку нічого не спало, озброїтись йому було нічим, тікати пізно, тому він поклав сумку на підлогу та вирішив просто дочекатись своїх переслідувачів. І тут із-за стенду з пивом з`явилося двоє молодих хлопців. У першого була бита, він був старший, бородатий, з обхудалим, стомленим обличчям. Другий був молодший, товстий, з рушницею у руках. З обличчя,прямо під правим оком у нього стирчали три голки. Батько зрозумів, що той захворів однією з цих нових страшних хвороб. Люди прозвали її "кактусом". Коли всередині організму починали рости голки,як у кактуса. Вони пронизали внутрішні органи, м`язи, шкіру. Інколи люди з цією хворобою, зовні трохи нагадували їжака. По чутках, це дуже болісна хвороба. Донині він лише чув про неї. А тепер побачив.
- Чого витріщився?,- спитав товстий,- Я хоч хворий, а ти зараз будеш мертвий.
- Спокііііійно, брате,- мовив бородатий,- Ти сам звідки? Є якісь чутки? Чутки зовні? Можливо, іде поміч? З Європи, чи Америки?
- Нічого не чув. Я мандрівник. Шукаю дочку. Ось...,- і він спробував витягнути партмане.
- Ейейей,- товстий підвів рушницю до його обличчя,- Без різких рухів. Нам начхати на твою дочку. Ми всі когось втратили. Ти крадіжка, а не мандрівник. Таких тут сотні. Нишпорите тут... як ті пацюки. А це наша їжа, наше добро.
- А хто вам сказав, що це все ваше? Ваш магазин? Ви його власники?
- Ми перші його знайшли,розумнику,- гаркнув товстий,- Зараз такі часи, хто перший знайшов, той і власник. Уже зараз би пустив тобі кулю. Та шкода витрачати їх на тебе.
- А на кого ж не шкода?,- знахабнів батько.
- Нам потрібна твоя поміч,- сухо мовив бородатий, при цьому товстий здивовано на нього глянув.
- Яка сама?
- Роздягайся. Брате, принеси отруту!
Товстий посміхнувся та лишивши рушницю бородатому, кудись пішов.
- І що це означає?,- спитав батько.
|
