1|2
А що як стрибнути у темряву скла
Глухої осiнньої ночi.
Назавжди закрити шматками вiкна
Натомленi свiчкою очi.
Забрати з собою роз"ятрену бiль,
Що так заважає заснути…
А потiм……а потiм нехай заметiль
Вирiшує як з нею бути.
Занурити , як закривавлений птах
Крило у примарну свободу.
Утримати серце в тремтячих руках
I каменем в небо без броду.
Забрати всi спогади, всi почуття,
I все що душа приховала
Вiд себе самої….I у небуття,
Удар - i нiчого не стало.
I лишиться тiльки розбите вiкно
I свiчка , що ледве жеврiє
I кiлька вiршiв….та вона все одно
Нiчого з них не зрозумiє….
|
