(Із розповідей моєї бабці)
Повертаючись в глиб віків назад, туди, де царює спокій і тиша, не забудь взяти з собою радість. Смутку там і так вистачає
1.
Дитяча залізниця – мрія кожного хлопчика. Зменшена колія, яка з точністю нагадує справжню і маленький синій паровозик, з радісним сміхом «Туууууу-туу». Такий паровозик навряд чи зможе доставити куди-небудь навіть малюка, зате дає йому змогу почуватися господарем в межах уявного світу.
Справжній паровоз зменшує відстань між містами, кількість витрачених на дорогу днів і навіть інколи вкорочує віку. Він мало чим відрізняється від свого молодшого побратима, за винятком голосного крику та злої нищівної пащеки.
Довгі залізні рейси бережливо беруть паровозик до себе на руки, тримаючи його коліщатка, аж до самого кінця подорожі. Ось вони прийняли в свої обійми і одиноке кинуте дівча. Та паровозик не стерпить конкуренції. Він проколює людське тільце своїм залізним носом і тягне по коханих рейсах доти, токи красива дівчина не перетвориться на пережований шмат м’яса. Дві душі, замкнуті в одному тілі отримують волю, а паровозик - перемогу. Не гоже людям шукати затишку на рейсах.
На колії залишається слід крові і шматки свіжого м’яса. Нічого, наступний паровозик дбайливо зітре це своїми коліщатками, він любить свої рейси і готовий пробачити їм все.
Паровозик випльовує людей зі свого черева, вони бажають знати.
Машиніст курить, труситься і плаче. Дехто в натовпі блює, інші охають, ахають, жаліють. Зараз всі добрі і розуміючі. Так буде аж до наступної плями крові.
Минулорічна зима виявилася холодною. Молоді тіла шукали тепла. Щоночі, зручно вмостившись на колючій соломі, вони сплітались в єдине ціле настільки тісно, що весною у дівчинки від цього виник мозоль на животі. Видаляти його було запізно і нічого більш не залишалося, як чекати, допоки він зникне сам. Батьки були не в захваті. Зляканий юнак втік геть.
Люди зневажливо тицяли у мозоль пальцем. Їх можна зрозуміти - таке не щодня побачиш.
Та мозоль не зникав. Він розбухав ще більше. Ще трішки і небажана гуля була готова перетворитися на маленьку людину з гучним дзвінким сміхом і серйозним виразом обличчя. Та ніхто не хоче її бачити.
Дівчину проганяють геть. Не треба людей лякати своїм мозолем!
Нічого не залишається, як шукати затишку деінде. Але ніхто не хоче бачити біля себе потвору.
У свої обійми приймають лише залізні рейси. Гучний крик паровозу заколисує дівча. Хай спить – вона втомилася.
2.
День видався важкий. З самого ранку прибігли сусіди. Повідали про трагедію з паровозом. Ті (паровози) зовсім сказилися, вже вбивають дітей. Так, якщо серце залізне, то байдуже, кого з світу зживати.
Старша донька пішла геть. Душі легше стало – очі своїм мозолем не мозолить. Вся надія на молодших. Їм готові купити нові шубки, аби тільки зимою в соломі не грілися.
Клопоти не дають часу на роздуми і сум. Одним ротом менше… і двома руками. Для чого було лізти в ту солому? Гарна дівка була. Еххх… Ці діти так мало думають.
Вночі бачилося дивне сновидіння. Дочка просила пробачення. Запізно вона це зробила. Пробаченням рану не залікуєш. Злість не залишила місця розумінню – «нічого було блукати!».
Сутеніло. День тікав подалі, щоб не знати новин, принесених з того села. Навіть ніч від почутого посивіла. Паровозик вбив їхню дитину. Чи ні.
- Вона нам не дочка. Хороніть її самі!
Ніч плакала дощем. Сон мучив кошмарами. Совість різала спогадами. Перемогла злоба. І страх. Хто ж хоронить потвор?
Три роки по тому кошмари не припинилися. Гарно було б і вибачитися. Але пробаченням рану не залікуєш.
Теперішня найстарша ходить з мозолем. Мало їй було шуби! Зляканий хлопець втік. Життя циклічне? Чи то просто любить жарти?
Минуло і ще два роки. Молодша з мозолем. Мабуть заздрісники прокляли.
Злість почала старіти, втрачати свої позиції. Залякана доброта і сумління обережно виглядали із зіниць. Чому час не вертається назад? Не плач, люба мамо, він повернеться через тисячу років, та ти все одно зробиш те саме.
Наближається Смерть. Зовсім не хочеться бачити її. На грядці ще картопля не просапана, вишні перестигають у саду і взагалі - ще стільки справ!
Не бійся бачитися з донькою. Вона тобі пробачила. Твій гріх старанно відмиє сім наступних поколінь, раз – і як не було.
За мить пролітає все життя і той момент, коли треба було зупинитися, подумати, зрозуміти і пробачити.
Смерть приймає останній подих.
Які ж все-таки злі ці паровозики!
|
